09.08.2022

Мужики (Осінь. ХІ)

 

— Ти спиш, Яґусь!

— Або я можу. Пробудила-м ся досьвіта тай усе мені в голові стоїть, що вже нині весїлє... аж вірити трудно...

— Маркітно тобі, доню, га ? — запитала ся тихіще... з боязкою надією в серці...  

— І... що би там маркітно мало бути! лише, що від вас мені треба йти, на своє...

Стара не відповіла, здавила в собі жаль, який раптом її провертів і встала з постелі, вдягла ся будь-як і пішла будити хлопців. Заспали трохи, по вчерашних розплетинах, бо день уже був добрий, сьвіт затопив землю в сріблистій улискуватій затопі, зорі розгоріли ся на сході — мов би хто небо посипав підпалом.

Домінїкова вмила ся в сїнях і тихо ходила по хаті, та раз-у-різ позирала на Яґну, котрої голову можна було розізнати на постелі в сумерках, які ще залягали хату...

— Лежи собі доню, лежи! остатний се раз у мами, остатний! — гадала з сердечністю та з тим болїзним жалем, що раз-у-раз вертав ся. Не хотіло ся їй вірити, що то на правду вже нинї, аж собі пригадувати мусїла все... так, сама хотіла того, а тепер... мов би страх нею заволодів і так то тряс, аж іскорчнла ся з болю тай сіла на ліжко... Борина добрий чоловік, пошанує тай кривди їй не зробить... а Яґусь поведе його, де лише схоче, бо старий сьвіта Божого поза нею не бачить...

Нї, не того бояла ся, не того... пасерби! Розуміє ся... по що було Антків прогоняти? аж тепер будуть лютувати та пїмсти шукати!.. А не прогоняти, то Антек був би під боком тай образа божа, або й що гірше, вийшло би з того!.. Сусе мій! А ради вже нема... заповіли вийшли... пацюк зарізаний... запис у скринцї... Нї, нї! Що буде, то буде, а кривди ніякої, поки жив, зробити їй не дам!.. — подумала рішучо тай пішла знов до хлопців кричати, чому не встають.

Вернувши ся, хотіла гостро кликати на Яґну, яле Яґусь уснула, рівний, тихий віддих ішов від ліжка, а її знов ухопили сумніви ріжні й жалї, та як ті половини чіпали ся кігтями серця, дерли й кричали страхом і журбою! Приклякла під вікном, упялила зачервонілі, розпалені очи в зорі тай молила ся довго й горяче. Встала міцна тай на все готова!

— Яґусь! Уставай, доню, пора вже! Євка заразісько прилетить до варі, а тілько ще роботи!

— А чи погода? — питала ся, піднимаючи важку голову.

— Ще й яка, аж улискує ся на сьвітї від приморозку! Сонце заразісько зійде...

Яґна вбирала ся швидко. Стара їй помогла тай довго про щось розгадувала, бо нарешті сказала :

— А привторю тобі ще, що-м уже нераз говорила,.. Борину треба шанувати... добрий він чоловік... із будь ким не вдавати ся... аби тя знов на язики не взяли... люде, то як ті собаки... лише гризти! Чи чуєш, доню?..

— Чую, чую, але так говорите, якби м своєго розуму не мала...

— Ради доброї нїкому не за богато... Тямуй і те, що з Бориною не гуру-буру а мняко й добрістю. Атже старший більше на те вважає, нїж молодик.., а хто знає, може тобі з ґрунту приписати або готовий гріш за пазуху всунути!

— Не дбаю я за се — воркнула нетерпляче.

— Бо-сь молода та дурна... А поглянь лише по селу, по людях, то побачиш за що сварять ся, за що працюють, за що запобігають! Лише за ґрунт, за добро! Чи добре-ж би тобі було без того загона, без тої сьвятої землі, га? Не на зарібки та бідованє Господь Ісус тебе сотворив! Нї! А на що я все житє запобігала — лише для тебе, Яґусь! А тепер лишу ся, як той палець, сама, одна І.

— Або то хлопці йдуть у сьвіт? лишають ся...

— Тілько з них потіхи, що з учерашного дня! — викрикнула тай розплакала ся. — А з пасербами згоду повинна-сь держати! — додала, обтираючи очи.

— Юзка добра дівчина, Ґжеля ще не зараз верне ся з війська... а...

— Ковалів треба стеречи ся...

— Таже вони з Матієм дуже обсервують...

— Має в тім коваль якийсь рахунок, має! Та пильнувати-му його... З Антками найгірше, бо погодити ся не хочуть... і Єґомость учера згоду хотіли зробити... не пристали...

— Та бо Матій, як той лихий пес, аби їх із хати прогнати! — викрикнула страстно.

— Що се ти, Яґусь, що се ти? Таже Антек найдужче виговорював на тебе тай ґрунт хотів відобрати тай кляв і наводив на тебе таке, що повторити трудно.

— Антек на мене? Оциганнли вас, бодай їм язики паскудні висхлн!...

— А чому-ж то ти за ним потягаєш, га?... — запитала ся грізно.

— Та бо всі на него! Я не є, як та собака дідівська, що за кождим іде, аби їй лише хліба підкинув! Добре тямлю, що йому кривда діє ся...

— То може би-сь йому й запис віддала... га?...

Але Яґна вже не встигла відповісти, бо сльози цюрком потекли їй з очий, то лиш бухнула в комору, приперла за собою двері тай довго ридала...

Не перешкоджала в тім Домїнїкова, лише нова журба всунула ся в її серце... та не пора було міркувати, Євка прийшла, хлопцї протягали ся перед сїньми, треба було взяти ся до порядків і приладжень гстатних...

Сонце встало й днина жваво покотила ся на перед.

Приморозок у ночи був несогірший, так що калабанї по дорогах і береги ставу стяли ся ледом, а на грудках і що лекша худобина вдержати ся не могла.

Тепло робило ся, під плотами та в тїни сивіло ще, але зо стріх іскапувала заморозь улискуватими пацьорками, а на мочарах курили ся випари гей би димове. Повітрє було таке прозоре, що довколишні поля видко було як на долонї, а ліси присунули ся, так що й дегготру деревину міг розізнати.

На небі синім і низькім анї одної хмаринки не було.

Але на погоду не йшло, бо ворони товкли ся коло домів і піяли когути.

Недільний то був день, і хоть дзвони ще не передзвонювали до косцьола, а вже в селі клекотїло гей в вулию. З пів села лагодило ся на весїле Боринове з Яґною.

Поміж хати, крізь об’инеєні сади, бігали дівчата з вязочками лент і плахтами та ріжними прикрасами...

В хатах був немалий заколот приготовлювань, примірювань та пристроювань, так що з густо повідчинюваних вікон і дверий бухали радісні голоси або вже й ті весільні сьпіванки.

Тай у хаті Домінїкової вчинив ся ґвалт і заколот, як то звичайно такого дня!

Дім був сьвіжо побілений, хоть трохи й обліз із вапна на вохкости, тай визначав ся вже здалеку, бо й замаєний був, як у Зелені сьвята. Хлопці, ще вчера, повтикали смеречини в стріху, ба в шпари стін, де лише дало ся, а цілі оплітки від дороги до сїний висипали галузками ялиць — пахло, як у лісі на весні.

Тай у середині випоряджено було чепурно.

По другім боці, де був склад лахмітя, палахкотів порядний вогонь і кухарила Євка від мельника за підмогою сусідок і Яґустинки.

З першої-ж кімнати повиносили всяку непотрібну посудину в комору, так що лишили ся самі образи, а хлопці вставляли попід стіни міцні лавиці та довгі столи. Кімната те-ж була вибілена на ново, вимита, ш комен укритий синьою плахтою — ціла-же стеля та сволоки, почорнілі зо старости, Яґуся богато прикрасила вирізками. Матій привіз був із міста закрашених паперів, а вона повистригала з них колісця стріпаті, ба квітки, ба чудаки ріжнї, як: коли собаки гонять вівці а пастух із палицею за ними летить, або-ж цілу просесію, з ксьондзом, із хоругвами, з образами, тай инші всячини, що й стямнти трудно, та так то все вдале та виразне гей живе — аж люде вчера на розплетинах чудували ся. — Вміла вона й не такі, та все, що лиш загадала, або на що подивнла ся... так що не було в Ляпцях хати, без тих її стрижок...

Огорнула ся трохи в коморі тай вийшла наліплювати решту на стінах, попід образи, бо вже деинде місця не було.

— Яґусь! та дала би-сь покій тим чудакам, дружок лиш ке видко... люде незабаром ісходити ся пічнуть, музика вже по селу ходить... а вона бавить ся...

— Ще встигну, встигну... — відповідала коротко тай дала зараз покій налїплюваню — не стало їй терпцю... — Висипала підлогу колючками з ялиць, ба столи вкрила тонким полотном, ба порядкувала в коморі, або балакала з братами, або виходила перед дім і дивила ся довго в сьвіт! А ніякої радости в собі не чула, ніякої. Лише гадала, що витаньцює ся та музики наслухає ся та сьпіванок, на що ласа була. Була, як та днина ясна, роз'іскрена та мертва осіню тай оглухла. Як би їй усе не пригадувало, що то весїлє нині, то не тямила би про се. Борнна вчера, на розплетини дав їй вісім низок коралів, усї, які йому лишили ся по небіжках. Лежали на дні скрипки, навіть їх не примірювала... Не стояла за ними, не стояла сегодня нї за чим... Лише летіла би десь, наперед, хоть би й в увесь сьвіт... але куди? Або то знала! Гидке їй було все, а в голову раз-у-раз вертало ся сказане мамино про Антка... — як-же, він би виговорював, він?... Не могла вірити, не хотїла... бо аж їй на плач ізбирало ся!... А може!., вчера, коли прала в стазі, перейшов і анї подивив ся! А як ішли до сповіди з Бориною, здибали його перед косцьолом... із місця завернув ся, як перед лихою собакою... А може?... Най же гавкає, коли такий, най гавкав!...

Почала бунтувати ся проти него, але раптово спомини того вечеря, коли вертали ся з оббираня капусти від Борини, бухнули їй у мозок і затопили ї всю в вогні тай обвили душу її з такою силою, та так виразно в ній ожили, що ради собі дати не могла... аж нї відси нї відти обізвала ся до матери:

— Знаєте, а по шлюбі волося мені не обтинайте!

— Галє, що мудрого вигадала! — Чи чув хто, аби дївці волося не втято по шлюбі?

— А по дворах і містах не обтинають!

— Певно — розуміє ся, бо їм так потрібно до розпусти — аби людий могли оциганювати та чим иншим видавати ся. — Але, буде тут новий лад заводити! Двірські панни най із себе ляльки роблять і посьміжовище, най із кудлами, гей Жидівки які, ходять — вільно їм, коли дурні, а ти господарська донька з дїда-прадїда, не міське помело, то-сь робити повинна, як пан Біг заповів, як усе в нашім господарськім стані робило ся... знаю я ті міські вигадки, знаю... ще нікому вони на здоровлє не вийшли! Пішла на службу в місто Пакулянка, і що?.. Казав війт, що прийшов папір до канцелярії, що дитину вдушила тай у кримінал! сидить... або й той Войтек, Боринів свояк по сестрі, доробив ся в місії дуже, так що тепер селами по прошеному хлібі ходить... а вперед на Вільці господарство мав, конї мав і хліба по горло... захотіло ся йому булок, а має палицю та торбу на старість...

Але Яґна мудрих примірів не слухала, тай про обітненє волося й говорити собі не дала... Намовляла і Євка, а та знаюча була, не одно село знала тай рік-у-рік до Ченстохови з компаніями ходила, товмачила й Яґустинка, але, як то вона, все з кепкованєм і насьміхом, бо нарешті сказала:

— Лиши косу, лиши, здасть ся Боринї, обкрутить собі нею руку, гостріще придержить і міцнїще тебе буком зільлє... сама і потім обітнеш... знала я таку неодну... — не говорила більше, бо Вітек її кликав, позаяк від прогнаня Антків, перенесла ся до Борини, бо Юзя порадити собі не могла, з господарством. Помагала варити Євцї, а що трохи заглядала до дому, старий сегодня ні до чого голови не мав, Юзя вже від ранку прибирала ся у ковалів, а Куба лежав усе хорий.

— Ходіть борше, бо Кубі вас дуже треба — квапив хлопець.

— Чи гірше йому?

— Розуміє ся, так то стогне та йойкає ся, аж на дорогу чути!

— Іду в чвал. Мої ви мостиві, побачу лише, що з ним дїє ся тай зараз верну ся...

— Яґусь, і тобі треба квапити ся, дружок лиш не видко — квапила мати.

Але Яґусь не квапила ся, ходила гей сонна, сідала на лавиці, ба зараз ісхоплювала ся та зачинала попрятувати, але робота летіла їй з рук, а вона стояла довго бездумно задивлена в вікно. Хитала ся в нїй душа як вода та раз-у-раз била, мов би в камінь який, о спомини...

А дома гамір чинив ся чим раз більший, бо все влітали куми ріжні, ба своячки, ба господині, та давним обичаєм ізносили кури, ба бохонець білого хлїба, пляцок, соли, муки, солонини або й срібного рубля в паперци — все те в подяку за запросини весільні, аби господиня за надто не шкодувала ся.

Пили зо старою по порційцї солодкої, побалакали, начудували ся тай розбігали ся поквапно.

А Домінїкова порядно ввихала ся — пильнувала варі, припрятувала, радила і на все око мала тай спосіб, а часто наганяла хлопців, бо поставкували ся, а що котрий лиш міг, то з хати вихоплював ся на село, до війта, бо вже там були музиканти тай збирали ся дружбове.

На велику службу божу мало хто пішов, гнівав ся за се Єґомость, що задля весїля забувають на службу Божу — що було й правда, але нарід се собі розумів, що й весїля такі не що неділі відбувають ся.

А зараз по обіді почали з’їзджати ся з п близьких сіл, хто був запрошений.

Сонце вже перекотило ся з полудня тай порошило блідим, осїнним сьвітлом, так що земля блищала мов орошена, вікна бухали поломіню, став улйскував ся та мнхгїв, придорожні рови поблискували водою гей шибами — увесь сьвіт був пересичений сьвітлом догасаючої осени тай остатним теплом.

Оглухла, німа тйшина обтулювала роззолочену землю.

День догарав яскраво тай позоли пригасав.

Але в Липцях гуділо гей на ярмарку.

Скоро лиш передзвонили на вечірню, музики вихопили ся від війта на дорогу.

Найперша йшла скрипка в парі з флєтом, а за ними воркотів бубен із дзенькалами тай баси прибрані в ленти, весело подриґували.

За музикою йшл.і оба свати та дружби — шість іх було.

А все хлопці молоді, пишні, гей сосни стрункі, в поясі тонкі, в плечах розрослі, танешники завзяті, пискачі горді, забіяки сильні, з дороги иевступчиві — самі родові, господарські сини.

Валили серединою дороги, всею купою, плече в плече — аж земля дудніла під ногами, та такі радісні, весільні та прибрані гарно, що лиш у сонці' грали пасемисті гачі, червоні спенсери, китиці лент коло капелюхів і розпущені на вітер гей крила, білі капоти...

Кричали гостро, підсьпівували весело, притупували сірчисто та йшли так шумно, мов би молодий гай схопив ся тай з вихорою летів...

Музика грала польського, бо ж ішли від дому до дому запрошувати весільних, де їм виносили горівки, де запрошували в середину, де співанем відповіли — а скрізь виходили прибрані люде, приставали до них і йшли далі враз, і вже всі одноголосно сьпівали під вікнами дружок:

— Виходи, дружечко, виходи Касуню,

[на весїлє час —

Будуть там грати, будуть сьпівати скрипочка

[й бас — 

Хто-ж не наїсть ся, хто не капе ся... піде до

[їм ів в-час! 

Ой та дана, дана, ой та дана, да!...

Гукали враз і з такою міцю, аж но селу розлягало ся, аж на поля йшли весільні голоси, під гаями сьпівали, в сьвіт широкий летїли.

Люде виходили перед доми, в сади, на плоти, а який-такий, хоть і не весільний, приставав до них, аби нідивити ся та наслухати ся, так що поки дійшли, то вже майже все село збило ся тай окружало весільних натовпом, так що чим раз поволїще йшли, а дїти хмарою неперечисленою тай з вереском і присьпівуванєм, на перед бігли.

Довели гостий до весільного дому, переграли їм на гідний вхід і завернули ся до князя.

А Вітек, котрий з лентами на спенсері гордо був посполу з дружбами ходив, скочив тепер на перед.

— Господарю, таже музика з дружбами валить! — крикнув у вікна тай полетів до Куби.

Рясно заграли на ґанку, а Борина в те млїоко вийшов, двері на розтвір відчинив, здоровкав ся, та в середину запрошував, але війт із Шимоном узяли його попід боки та вже просто до Яґни повели, бо пора було до косцьола.

Йшов гостро тай аж диво, так молодо виглядав : обстрижений, до чиста виголений, прибраний весільно — пишний був, як мало котрий, а через те, що дуже в собі подуфалий і розрослий, то й стать мав уже здалеку видну тай повагу в лици немалу; посьмівував ся весело з парубками, побалакував, а найчастїще з ковалем, »бо йому все на очи наскакував.

Гідно його ввели до Домінїкової; нарід розступив ся, а вони його вели в кімнату шумно, з грамем і присьпівуванєм.

Але Яґусї не було, прибирали ї ще жінки в коморі, міцно замкненій і пильно береженій, бо парубки двері пхали, ба в дошках дирочки робили та сварили ся з дружками, так що лише писк і сьміхи та бабські верески відповідали.

А мати з синами приймала гостий, частувала горівкою, садовила що старші на лавицях і на все око мала, бо народу звалило ся, так що аж важко було перейти кімнатою, в сінях стояли, навіть в оплітках. Не аби які се гості, ні. Самі господарі, родові та що богатші, а все свояки та куми Боринів і Пачесїв, а другі знов знайомі, то й з дальших сіл наїхали.

Розуміє ся, що ні Клемба, ні Вінцьорків, ні тих морґових бідаків не було, ні того дрібязку, що по зарібках ходив і все зо старим Клембом держав...

Не для пса ковбаса, не для свиний мід!

Аж у які два отченаші відчинили двері комірні тай орґанїстиха з мельничкою вивели Яґусь на хату, а дружки вкружили її вінцем, а такі прибрані та пишні всі, що квітки то були не квітки, а вона між ними найстрункіща та як та рожа найпишнїща стояла в середині, а вся в білощах, в оксамитах, у перах, у лентах, у сріблі та золоті — так що видавала ся ніби той образ, що його носять на процесіях, аж утихли раптом, так поніміли та чудували ся люде.

Гей! як мазури мазурами не було кращої!

Швидко дружбове зробили гамір і гукнули всіма грудьми:

 

Розголошуй, скрипко, розголошуй!

А ти, Яґусь, батька, неньку перепрошуй —

Розголошуй, флєте, розголошуй!

А ти, Яґусь, сестри, братів перепрошуй!...

 

Борина виступив, узяв її за руку тай приклякли, а мати образом їх перехрестила тай стала благословити та сьвяченою водою кропити, аж Яґусь із плачем упала в ноги матери, а потім і другим у ноги кланяла ся, перепрошувала тай прощала ся з усіма. Брали її жінки в рамена, обіймали тай подавали собі, аж розплакали ся враз, а Юзя то найревнїще заводила, бо їй небіжка матуся нагадала ся.

Висипали перед дім, уставили ся в належнім порядку тай рушили пішки, бо до косцьола було з гін.

Музики йшли на перед і тяли з усїх сил.

А потім Яґну вели дружби — йшла буйно, всьміхнена крізь сльози, що їй іще на віях висіли, весільна як той цьвітний корч і як сонце тягнула всіх очи, волосе мала заплетене над чолом, у нїм корону високу, з золотих тасємок, із павячих очок і галузок розмарину, а від неї на плечі спливали довгі ленти в усіх красках і летіли за нею та фуркотіли як веселка ; спідниця біла, рясно зібрана з поясї, ґорсет із голубого як небо оксамиту, вишитий сріблом, сорочка з буфясгими рукавами, а під шиєю буйні ковнярики обшиті сиаою ниткою, а на шиї цїлі шнури коралів і бурштинів »ж до пів грудий опадали.

За нею дружки вели Матїя.

Як той дуб розрослий іде в гаю по стрункій соснї, так він ішов по Яґусї, в клубах лише похитував ся, та по боках дороги роззирав ся, бо йому повндїло ся, що Антка в глотї зуздрів.

А вже за ними йшла Домінїкоза зо сватами, ковалї, Юзя, мельники, органїстиха тай що чільнїщі.

На останку-ж, усею дорогою валило все село.

Сонце вже заходило, висіло над лісами червоне, величезне тай заливало всю дорогу, став і доми крівавою зорею, а вони йшли в тих обли- сках поводи, аж в очах мінило ся від тих лент, пер пазячих, квіток, червоних гачів, помаранчевих плахот, хусток, капот білих — гей той загін розцвилими квітками вкритий, ішов і під вітер поволи гойдав ся — та посьпівував, бо дружки раз- у-раз заводили тонесенькими голосками:

А їдуть, їдуть, вози гуркочуть —

А, моя Ягусь, по тобі плачуть...

Гей!

А да сьпівйють, сьпівають собі —

А да на смуток, Яґусю, тобі...

Гей ! —

Домінїкова всю дорогу поплакуеала та гей в образ удивляла ся в доньку, так що нічого не чула, що до неї побалакували. .

В косцьолї вже Ямброжи засьвічував сьвічки на вівтари.

Впорядкували ся лише в ґанку, поставали в пари тай рушили перед вівтар, бо й ксьондз уже з закристїї виходив.

Швидко відбув ся шлюб, бо ксьондз до хорого квапив ся. Коли-ж виходили з косцьола, орґанїстий став на органах витинати мазури, тай обертаси та куявяки такі, аж самі ноги дриґали, а декотрий мало що не гукнув сьпіванкою, добре, що в час отямив ся.

Вертали ся вже без ніякого ладу, всею дорогою, як кому було до вподоби, та галасливо, бо дружби з дружечками заводили, мов би їх хто лупив.

Домінїкова побігла швидше, та як надтягли то вже вона панство молодих на порозі витала образом і тим сьвятим хлібом та сїлю, а потім нуже з усіма знов витати ся, та стискати та в хату запрошувати!

Музика тяла в сїнях, отже що котрий поріг переступив, то хапав за стан першу з берега жінку тай пускав ся посувистим кроком «Ходженого» — а вже там, ніби той вуж михтячий красками, котили ся довкола хати пари, гнули ся, вкружали, завертали з повагою, притупували гідно, колисали ся чемно тай ішли, плили, вили ся, а пара в пару, голова в голову — нїби той розхитаний достоялий загін жита, густо вквітчаний блаватом і маками... — а на перед! в першій парі Яґуся з Бориною!

Аж сьвітла, поставлені на окапі, блимали, дім холїтав ся, здавало ся, що стіни розпукнуть ся від тої глоти та моци, яка била від танешників!...

Походили з добрий отченаш, поки скінчили.

Тепер музики стали перегравати перший танець, для молодої, як то в звичаю з давен давна було.

Нарід ізбив ся гущавиною попід стїни та заляг усї кути, а парубки вчинили велике колесо, в котрім зачала танцювати. Кров у ній заграла, аж її сині очи блищали та білі зуби влискували ся на румяному лиці; танцювала невтомно, все зміняючи танешників, бо хоть раз довкола, а з кождим перетанцювати мусїла.

Музиканти грали гостро, аж їм руки мліли, але Ягусь якби що йно зачала, лише дужче почервоніла ся тай вививала так завзято — аж ті її ленти з фуркотом за нею літали, бацькаючи по лицях, а роздуті танешною вихорою спідниці заповняли хату.

А парубки з утіхи кулаками валили в столи тай покрикували сірчисто.

Аж на останок вибрана князя — ладив ся на те Борина, бо скочив як рись до неї, взяв її за стан і вихром закрутив з місця, а музикантам кинув :

— З мазурська, хлопці, а кріпко!

.... Крикнули в струменти в усеї сили, аж у кімнаті заклекотіло.

Борина-ж лише міцнїще Яґну взяв, поли на руки закинув, поправив капелюх, луснув обцаса- ми тай з місця як вихор покотив ся!

Гей! тай танцював же, танцював! а обкручував на місци, а завертав, а гоїупцї бив, аж колючки летіли з підлоги, а покрикував, а Яґусею метав і завивав, так що в один клубок ізчепили ся, та як те повне веретено по хатї вили ся — лиш вихор ішов від них та міць.

.... Музики тяли сірчисто, завзято, з-мазовецька...

Стовпили ся всі у дверях, ба по закутках, утихли та з зачудованєм дивнли ся, а він невтомно гуля з і чим раз то більше сірчисто; вже не одні видержати не могли, бо самі ноги несли, то лиш до такту притупували, а що горячіщий дівчину брав і пускав ся в танець, ні на що не вважаючи!

Яґуся, хоть і міцна була, але швидко змякла тай стала йому крізь руки летіти, аж тоді пере* став і відвів її в комору.

— Колись такий хват, то-сь мені брат, і при перших хрестинах у куми мене проси! — кликнув мельник, обіймаючи його.

Швидко побратали ся горяче, бо музики зараз замовкли і почало ся частоване.

Домінїкова, сини, коваль, Яґустинка – ввихали ся жваво з повними фляшками та порціями в руках, а до каждого осібно пили. Юзя й кумки розносили на решетах покроєний хліб і пляцки.

Гамір піднимав ся чим раз більший, бо кождий своє голосно казав, а всі радо за порції брали ся, аби зесіля ретельно вжити.

На лавицях під вікном сів мельник із Бориною, війт, орґанїстий тай що перші господарі. Вже там несогірша бутля гараку кружила з рук до рук тай не одною чергою; ще їм і пива доносили — густо пили, бо вже стали обіймати ся та сильно кумати ся!

Тай у хаті доволі стояло народу, позбивали ся в купи, як кому тай з ким було до вподоби, радили голосно тай забавляли ся несогірше порціями.

А в коморі, осьвіченій лямпкою, позиченою від орґанїстих, зібрали ся господині з органістихою та мельничкою на чолі, на скринях, ба на лавках, накритих вовняними плахтами, гідно позасідали, мід крізь зуби цідили та солодкий пляцок делікатно, пальцями поскубували, а зрідка котра вкинула яке слово: слухали вважно, що мельничка розказувала за свої діти.

Навіть у сінях був натовп, і ще на другий бік тиснули ся, аж Євка прогонила, бо ладили пильно до вечері, від котрої вже по всему домі йшли смаковиті запахи, аж не одному в ніздрях вертіло.

Молодїж висипала ся перед хату, в оплітки та на приспи; ніч була студена, тиха тай орошена зьвіздами, то походжали та грали ся весело, аж трясло ся від сьміхів, вересків і бігань, бо неодні по саду вганяли ся за собою, так що старші кричали з вікон:

— Квіточок шукаєте? аби-сьте, дівчата, що инше не погубили по ночи!

Але чи то слухав їх хто?

По першій-же к мнатї Яґуся й Настка Голембянка походжали, тримали ся за стани та раз-у-раз бухали сьміхом і щось собі в ухо росказували — наглядав за ними Шимко, старший син Домінікової, з Настки очий не зводив, а що трохи з горівкою до неї підходив, зуби шкірив і побалакував.

Коваль, одітий сьвяточно, в чорній капоті та в споднях поверх холяв, увихав ся найжвавіше, скрізь був, з усіма пив, припрошував, частував, радив і кидав ся так, що чим раз то в иншім боці видко було його руду голову та веснівкувате лице.

Молоді перетанцювали пару раз, але коротко тай без охоти великої, бо за вечерею обзирали ся.

Старші-ж радили, війт піднапилий чим раз голосяїще говорив, дуз ся, кулаком у стіл валив і наказував:

— Війт вам се каже, то вірте. Урядник-єм, папір до мене прийшов з наказом, аби громаду скликати та з морга гріш який на школу вхвалити...

— Ви собі, Петре, вхвалїть і по шістці з морга, а ми й того гроша не дамо!

— Не дамо! — гукнув котрийсь.

— Тихо, мой, як урядова особа говорить...

— Такої школи нам не треба! — сказав Борииа.

— А не треба! — повторили другі хором.

Игій... у Волі школа є, без три зимі мої діти ходили, і що таже навіть на книжцї тої молитви розібрати не вгнуть... на пса така наука!

— Мами най молитов учать, школа не до того, я війт вам се кажу.

— А ніби від чого? — верескнув той із Волі, схаплюючи ся з лавиці.

— Я війт вам уповім, лиш уважно слухайте... отже, раз... — але не довів до кінця, бо Шимон на ввесь стіл викрикував, що вже той гай проданий Жиди поштемпували тай рубати швидко муть, чекають лиш морозів і санної дороги.

— Най штемпують, на вирубане почекають... — укинув Борина.

— До комісаря з жалобою підемо.

— Не те, комісар усе з дїдичем держить, а громадою йти, рубачів розігнати!

— Позивати до суду!

— Пийте до мене, Матїю, не пора тепер ураджувати! По пяному лехко грозити хоть би й Господу Богу! — закликав мельник, насипаючи. Не в смак йому йшли сї розмови та грозьби, бо з Жидами був угодив ся тай мав їм дерево на своїм тартацї коло млина різати.

Напили ся до себе тай підняли ся з місць, бо вже стали ладити до вечері та всяку потрібну посудину зносити на столи й уставляти.

Але господарі не покинули лїса,якже, болячка се була пекуча, то стовпили ся в купу і, притишивши голоси перед мельником, радили тай змовляли ся, аби до Борини зійти ся та щось постановити... але не скінчили, бо ввійшов Ямброжи тай просто до них пристав; іспізнив ся, з єґомостем до хорого їздив аж на трете село, до Кроснови, то тепер гостро взяв ся пити, аби здогонити... але не встиг, бо вже старші жінки засьпівали хором:

 

А довкола, дружбонькове, довкола,

Запрошуйте добрих людий до стола!

 

А на се, соваючи лавками, відкрикнули дружби:

 

Таже ми вже попросили — вже сидять,

Дайте лише що доброго — то з'їдять!

 

І поволи зачали за столи йти, тай сїдати на лавки.

Розуміє ся, що на першім місцї панство молоді, а біля них із обох боків що найперші, по пошанї, по майнї, по старшині, аж до дружок і дїтий — а ледви помістили ся, хоть то столи поставили здовш трьох стін.

Лише дружби не сіли, аби вслугувати, тай музиканти.

Гамір утих, орґанїстий на стоячки відмовляв голосно молитву — лиш коваль повторяв за ним, бо, бачу, на латинї розумів ся, а потім пили до себе по тій порційцї на здоровлє та добрий смак.

Кухарки з дружками почали вносити димні, величезні миски з їдою тай присьпівували:

Несем росіл з рижом —

А в нїм курку з пірєм!

А при другій страві:

Перчені солені фляки,

Їж-же, сякий-такий!

Музики-ж засїли коло комена тай пригравали стиха ріжні співаночки, аби смашнїще їло ся.

Тай їли чемно, поволи, майже мовчки, бо мало хто кинув яке слово, так що лиш мамлякє та шкробіт ложок заповняли кімнату; коли-ж собі вже трохи під'їли, та перший голод заситили, то коваль ізнову фляшку пустив! навкруги, при чім уже починали й балакати стиха та промовляти до себе через столи.

Яґусь одна, як би нїчо‘ не їла, марної Борина неволив, за стан брав і як ту дитинку просив, що-ж, коли навіть і мяса проликнути не могла, втомлена була дуже тай упріла—тілько, що те пиво холодне попивала, тай очима водила по хатї та щось- не-щось наслухала Боринових шепотів,

— Яґусь, контетна-сь, га? Пишното ти моя! Яґусь, не бій ся, добре тобі у мене буде, що й у матусї не було лїпше... Панею собі будеш, Яґусь, панею... дївку тобі принайму, аби-сь занадто не трудила ся... побачиш!.. — побалакував стиха, та в очи любовно дивив ся, на людий уже не вважаючи, аж голосно кепкували собі з него.

— Як той кіт до сала добирає ся.

— Та бо й сита, нївроку.

— Старий крутить ся тай ногами перебирав, як той когут!

— Ужив собі, юха старий, ужив! — кликав війт.

— Як той пес на морозї — воркнув гризко старий Шимон.

Бухнули сьміхом, а мельник аж лягав на стіл і кулаком гримав з утїхи.

Кухарки знов засьпівали:

 

Несемо миски масної каші,

Най си під‘їдять худаки наші!

 

— Яґно, а прихили-но ся, щось тобі скажу і— говорив війт, перехилив ся за Бориною, бо вже-ж коло него сидїв, тай ущипнув її в бік — а за батька хрестного мене проси! — закликав зо сьміхом і ласими очима по нїй водив, бо йому вдала ся страшенно. Почервонїла ся міцно, а жінки на се бухнули сьміхом і гейже кепкувати, дотепи трефні пускати та радити, як має з хлопом поводити ся!

— А перину що вечера перед коменом нагрівай.

— З усего, масно їсти давай, то силу мати ме...

— Та підхлїбляй, за шию часто стискай.

— А мяко тримай, то й не пізнає, куди його заведеш! — казали одна по одній, як то звичайно жінки, коли собі підіпють і язикам волю дадуть .

Хата аж трясла ся від сьміхів, а вони так розпускали хавки, аж мельничка зачала їм толкувати, аби вважали на дївки та на діти, тай орґанїстий доказував, що то великий гріх сїяти соблазн і злий примір давати.

— Бо — казав — Господь Ісус нам уповів тай сьвяті апостоли, що все в латинських книгах як віл стоїть написано, що краще вбити нїжмаєш соблазнити, бо як ті праведнята соблазниш,томов би мене самого; так то стоїть у сьвятім письмі,— бо непоміркованє в питю, в їдї, як і в учинках, люто каране буде, се вам, люде любі, кажу — лепотїв невиразно, бо не по одній уже був, анї по двох...

— Міходуй, юха, забави людям боронити меі

— В ксьондза обтирає ся, то гадає, що сьвятий!

— Най собі вуха капотою заткав! — летїли неприхильні голоси, бо не любили його в селї.

— Весїлє нинї, то не гріх забавити ся, посьміяти ся з чого веселого тай натїшити ся; се вже я, війт вам кажу, мої люде.

— А на той приклад і Ісус по весїлях бував тай вино пивав... — докинув поважно Ямброжи, але тихо, бо вже пяний був, а що вкінці, коло дверий сидїв, то нїхто його не чув — і говорити всі зачали, сьміяти ся, цоркати ся порціями та чим раз поволїще попоїдати, аби до сита наїсти ся, не один уже й пояс попускав, протягав ся, аби більше змістити... видержу! За ту дїточу кривду балююгь ся.

Кухарки знову з мисками новими йшли тай сьпівали:

 

Хрунькала, квичала, в городочку рила,

Будеш тепер господарям за шкоду платила.

 

— Поставили ся, но, но! — чудували ся люде.

— Якже, з тисячу золотих коштує весїлє..

— Виплатило ся несогірше, хиба-ж не записав шість моргів!

— А Яґна сидить, як той мрук.

— За те Матій сьвітить, як той дикий пацюк!

— Як те порохно, моспаненьку, як порохно!

— Буде він іще плакати.

— Не є він із тих, що плачуть, до бука швидче возьме ся...

— Отсе-ж саме казала й я війтисї, як за змовини вповіла,

— Чому то вона нинї не прийшла?

— Якже, леда днина зляже...

— Руку би-м обі дала втяти, що незадовго, най лиш музики зачнуть у коршмі, то Яґна вганяти ме за парубками.

— Матій лише сего жде!

— Галя, Галє?

— А вже-жі Вавжонова чула, що виговорював у коршмі.

— Ба чому-ж то його не запросили до музики?

— Старий хотїв, лиш Домінїкова противила ся; всї знають що було, то якже?...

— Прикладає кождий, а бачив хто?

— То нїби дурно говорять!

— А Бартек Козьол підглянув їх на весні в гаю.

— Козьол є злодїй і циган, мав з Пачесьовою справу за свиню, то зі злости виговорює.

— Тай инші мають очи видючі, мають...

— І... зле воно скінчить ся, побачите... розуміє ся, мені там нїчо’ до того, але так гадаю, що Ачткам ся кривда стала тай дітям, то й кара прийти прийде за се.

— Певно, Господь Ісус неквапливий, але справедливий...

— За Антка те-ж щось-не-щось натякали, що сям і там бачили їх разом, як ся змовляли... — пр ітишили голоси тай ранили чим раз то злобніще та вивертали невмолимо всю сімю, не дарую¬ чи й старій а милосердячи ся найбільше над парубками.

— Або то не гріх! Парубки під вусом, Шимкови вже добре на трицять і женити ся йому не дасть, із дому не пустить і за будь-що пеклує!

— Таже то й сором, тількі хлопи, а всі жіночі роботи роблять...

— А по пять моргів мають і женити би ся вже могли!

— Тілько дівчат є в селі...

— А ваша Марциха найдавнїще жде, тай ґрунт о межу з Пачесьовим!

— Уважайте ліпше на свою Франку, аби чого з Ацамом не діждала ся!

— Стара чортиця, звісно, але й хлопці нездари й непорадники!

— Тількі парубки, а маминої кицьки боять ся пустити!

— Пустять ся... вже нині Шимек раз-у-раз ходить за Насткею Голембянкою.

— Батько їх був такий самий — добре тямлю, а стара за-молоду не ліпша від Яґусї!..

— Який корінь, така нать! — така донька, яка мать!

Музики втихли, музиканти їсти пішли на другий бік, бо вечера скінчила ся.

Тихо стало, як у косцьолї підчас піднесїня — але трохи зГодя гамір бухнув іще міцнїщий, аж заклекотіло, всі враз говорили, кричали та доказували собі через столи, так що один одного не чув.

Подали на останку, для вибраних, крупник, медом і корінєм заправлений, а решті щедро ставили міцну оковитку та пиво.

Мало хто вважав, що пє, бо вже з гирь курило ся несогірше тай контетність розбирала. Сідали, як було наручніще, капоти розщіпали з горяча, схиляли ся на стіл. Валили кулаками, аж миски підскакували, ловили ся за стани, ба за ковняри, ба стискали ся за шию тай радили, жалували ся — як брат перед братом, як той христянин праведний перед хрисгянином сусідом.

Зле є на сьвітї! Розуміє ся! Марнація чоловікови, та лиш те бідованє...

— Забирайте ся, псякров! Під столами собаки гризли ся за кости.

. . . А потіха лише в тім, як сусід із сусідом зійде ся та при тій порції порадять ся, та вижалують ся та простять собі, що там один одному винуватий — розуміє ся, не те випасене збіже, ані переоране межі, бо се вже суди знають і сьвідки притвердять, кому кривда та кому справедливість, але те, що там по сусїдськи лучити ся лучить — чи то коли дріб попорпає в садї, чи коли баби посварять ся, або діти пібють ся, як се лучає ся.. Атже весїлє від того, аби завзятість топила ся та братерство й згода росли між людьми!

— «Бодай лиш на той час весільний, на день один!

— «А завтра само прийде! Гей! не втечеш перед долею, хиба під отту сьвяту землю; прийде, за чуб ухопить, ярем на шию вложигь, бідою пожене, тай тягни, народе, та потом і кровю обливай ся, свого пильнуй, із пригорщі не пускай ані на мліока, аби-сь під колеса не запутав ся!

— «На братів Господь Ісус сотворив людий, а вовками є для себе!

— «Не вовками, нї, то лиш біда під’юджує, пре тай одних на других кидає, що гризуть ся, як ті собаки за кість об’їдену!

— «Не сама біда, ні, то лихий тьму на нарід пускає, що не розізнають ся що добре, а зле!

— «Правда, правда, тай дує в душу як у той пригаслий підпал, аж хапчивість, і злість, і всі гріхи роздує!

— «Розуміє ся, котрий глухий є на заповіди, той радніще слухає пекольної музики!

— «Давно ке так було! Послух був, пошановане старших і згода!

— «Тай ґрунту кождий мав, що лиш міг обробити, а пасовиск, а ливад, а лісів.

— «А за податки хто коли чув?

— «Або дрова купував хто?.. їхав у ліс і брав, кічько кому було треба, та хоть би й ту найкращу сосну чи дуба!.. Що було дїдичево, бучо й мужицьке.

— «А тепер анї дїдичево, анї мужицьке — жидівське є, або й кого гіршого.

— «Стерви! Пив єм до вас, пийте до мене! Всадовили ся, як би на своїм — пийте-ко, добре твоє, добре й моє, аби справедливість усі всім була...

— «Дідичі паршиві! В ваші руки! Горівка не гріх, аби лише при гідному способі та з братами, то на здоровлє йде, кров чистить і хороби відтягає!

— «Як пити, то вже цілою квартою, як веселити ся, то вже цілу неділю. А маєш, чоловіче, роботу? — пильно роби, ніг не жалуй і щиро прикладай ся! А лучить ся, на той приклад, оказія — весїле, хрестини, або й смерть чия — попусти собі, припочивай, обсервуй і втіху май! А зле випаде: жінка змарнує ся, худоба тобі здохне, пожежа прийде — воля божа, не против ся, бо й що-ж, бідаче, порадиш криком та;плачем?— шчо; лиш супокою збудеш ся, що навіть та їда кропивою тобі в роті видасть ся! — То терпи та вповай на Панайсусове милосерда.. Прийде гірше, Костуха вхопить тебе за горло та в очи загляне — не трібуй вивернути ся, не твоя міць — бо все є в Божих руках...

— Розумів ся, хто там виміркує, коли Йсус ієкаже: «Доси твоє, — відси моє, чоловіче».

— Дак то, гак! Горою, як ті блискавки ле¬ тять заповіди божі, а ніхто, аби ксьондз, аби наймудріщий, їх не прозрить на перед, аж упадуть на нарід зерном пристиглим!

— «А ти, чоловіче, маєш лиш одно знати — аби-сь своє робив і жив, як заповіди сьвятї наказують, а навперед себе не визирав... Господь Ісус усім заслуги ладить і виплатить ретельно, що лиш кому припаде...

— «Отсим польський нарід стояв — то й так має бути, аж по вік віків. Амінь!

— «А терплячкою й ворота пекольні переможе».

Оттак собі побалакували, густо частуючи ся, а кождий висловлював, що мав на серцї тай що йому давно кістю стояло в горлї! А найбільше та найголсснїще говорив Ямброжи ; розуміє ся, що його не богато слухали, бо кождий говорив і своє хотів доказати, мало вважаючи на других... У хаті кипіло вже і клекотіло чим раз більше, коли се Євка з Яґустинкою ввійшли, несучи навперед себе з великою нарадою пристроєний поденник. — Музика, що йшов за ними, пригравав на скрипці, а вони сьпівали:

 

Да поволи, поволи —

Да від столів вставайте!

По три гроші та за страву,

А по шістцї за приправу —

Да кухарочкам дайте!—

 

Нарід був ситий, підохочений і змяклий доброю їдою та частим нап«тком, то декотрі й срібні гроші кидали в полонник.

А враз і двигати ся почали зза столів і пболи розходили ся, котрі на повітре відітхнути, котрі в сінях або й у хатї задержували ся та далі розмови вели, инші-ж істискали ся з приятельства, а не один уже потикав ся та по стінах лобом орав, або других, як той баран, дуцькав — що й не дивниця, бо вечера була рясно горівкою переплітана.

За столом лишив ся тілько війт із мельником, перечили ся та горяченно скакали до себе, як половини, аж Ямброжи хотів їх горівкою годити.

— Косцьола пильнуй, діду, а до господарів тобі зась! — воркнув війт.

Відійшов маркітний, бутлю до грудий тис, і шкутульгав голосно тай шукав з ким би то міг по приятельськи на пити ся та наговорити ся.

А молодїж висипала ся в оплітки, ба тримаючи ся за стани на дорогу вилягли балакати та барашкувати — аж дудніло від перегонів та вересків — ніч була ясна, місяць висів над ставом так міцно блищачим, що й найслабші круги, які розкочували ся мов би від ударів сьвітла, видні були гейби вужі півколесом сунучі стиха; приморозок брав несогірший, грудки ломили ся під ногами тай иней побілив дахи та вже притрясав морозюком землю.

Пізно вже було, бо першії кури обзивали ся по селі.

А в хаті тимчасом робили порядок і ладили ся до танців.

І скоро музиканти під’їли та трохи припочили, почали стиха пригравати, аби весільні постягали ся до купи.

Але не треба їх було довго нагоняти, гурмою сипнули ся в хату, бо скрипки так неволили до танцю, що вже самі ноги несли — але дурно, парубки чули ся ще потяжкі після вечері, покрутив ся трохи один і другий і зараз утікали до сїний закурити папіроса або й ті міцні стіни підпирати.

Яґну завели жінки в комору, Борина на пр спі з Домінїковою сидів, а що старші залягли лавиці й закутки тай радили, так що на хаті самі дівчата лишили ся та пересьмівали ся між собою, але що їм се незабаром огидло, то загадали забаву в ріжні играшки, аби борте хлопців розрухати.

Зразу грали ся в «Ходить лис коло дороги, не має руки ані ноги».

За лиса перебрали, в кожух горі вовною, Яська, на прізвище Пшевротни — цимбал то був, нездара тай посьміховище есего села. Парубок уже дорослий, а з отвореним ротом ходив, із дітьми грав ся, до всіх дівчат залицяв ся, а дуже дурноватий був, але що то одинець на десятьох моргах, то його всюди просили, — а заячиком була Юзя Боринянка.

Тай сьміяли-ж ся, сьміяли, мій Сусе!

Що крок, то Ясьо розчепірював ся тай грим, як та колода, на землю, бо йому й ноги підставляли, а Юзя так то влучно скакала, ставала насторц і губами рухала, нїчо живий заяць.

А потім у «Перепелицю».

Настка і олємбянка вела, та так увихала ся, так го жваво кидала ся по хаті, що ніяк її ймити не могли, аж сама їм улазила в руки, аби лиш обтанцьовувіти колесо.

І в «Свинку» грали ся!

А на останок, котрийсь Із дружбів, видить ми ся, Томек Вахнїк, бузька показував; у плахту на голові прикрив ся, я з під неї за дзюб довгу палицю випустив тай клекотав так удатно як бузько правдивий, аж Юзя, Вітек і що молодші, зачали за ним літати та кричати:

Клї, клї, клї,

Твоя мати в пеклї,

Що вона там робить?

Дітям клюски дробить.

Що злого зробила?

Діти поморила.

тай розбігали ся з вереском і ховали ся по закутках, як перепелиці, бо гнав ся, дзьобав і бив крилами.

Хата аж трясла ся від тих сьміхів, криків та перегонів.

З добру годину тривала забава, коли се старший дружба дав знак, аби втихли.

Жінки виводили з комори Яґусю, накриту білою плахтою тай посадили її по середині, на діжку, вкриту периною — дружки сіпнули ся ніби то її відбити, але старші й хлопи боронили, то збили ся напротив і сумно, мов би з плачем у голосах засьпівали:

 

Та вже-ж тобі, вже,

По віночку, брє —

Завій витий, чіпець шитий,

Се для тебе яловитий,

На голов' оце!...

 

Тоді розкрили її.

Чіпець уже мала на звитих, грубих косах, але ще пишніща видала ся в тім перебраню, бо й розсьміяна була, весела тай яркими очима водила по всіх.

Музики заграли повали й увесь зібраний нарід. і старі й молоді, навіть і діти, засьпівали «Хмелю» одним величезним голосом радости. А по пересьпізаню, то лише самі господині брали її в танець. Яґустинка, підпивши вже собі, взялі ся попід боки та гейже в иеі присьпівками метати:

 

Да коби я була знала,

Да що підеш за вдівця,

Да сплела би м ти віночок,

Да з самого ялівця!

А другі ще більше підтикливі та колючі.

Але ніхто на се не вважав, бо вже музиканти тяли з усіх сил і нарід у танці йшов — задудніло раптом, якби сто ціпів било в тік і не розмотаний натовп закрутив ся в хаті, бо одні за другими йшли, пара за парою, голова коло голови, та розмаху набирали — то капоти пустили на вітер, колисали ся широко, прибивали обцасами, капелюхами потрясали, а часом котрийсь пісоньку гукнув, ба дівчата завели «да дана» тай вилися чим раз борше, похитували ся в такт і йшли в такий танець жвавий, замашний, колісний, завзятий, — що вже й не розізнав нікого в натовпі; а що скрипка гукнула нуту підскочисту, то сто голупцїв било в підлогу, сто голосів кричало страх і сто народу завертало в місци, як коли-б вихор закрутив — лиш фуркіт ішов від капот, плахот, хусток вививаючих по хаті мов ті птиці красисті. Пройшов отченаш, і два, ба й три, а вони все танцювали без віддиху, без перестанку, підлога дудніла, стіни трясли ся тай хата кипіла гуком, а вохота ще росла, як ті води по зливі — то лише клекотіло та перевалювало ся по хаті.

А коли скінчили, відправляти зачали ріжні обрядки, як се звичайно при очіпиyах.

Найперше Яґуся мусіла вкуповувати ся до господинь.

А потім, за рядом, відправляли довгі церемонії; аж парубки зробили довге перевесло з немолоченої пшениці тай обвели ним величезне колесо, котре дружки держали тай берігли, а Яґуся стояла по середині; хотів з нею хто танцювати, то мусів підходити, виривати силоміць і гуляти в колесі, не вважаючи на те, що його пражили довгими перевеслами по слабині. На о- станку ж, мельничка та Вахнікова зачали збирати т чіпець. Перший війт кинув золотий гріш на таріль, а за ним, як той град торохтячий, посипали ся срібні рублі, тай гей ті листочки осінні, папірки летіли.

Триста золотих з верхом зібрали!

Велика купа гроший, але се муха для Домінікової, не стояла вона за даремщиною, бо саоєго мала доста, лише що для Яґусі так радо шкодували ся, се ї геть розібрало, так що ревного плачу здержати не могла — крикнула на хлопців, аби подавали горівку тай сама стала частувати, пити до людий і крізь ті текучі сльози, кум і кумів цілювала.

— Пийте, сусіди... пийте, люде любі, брати рідні.. Гейби-м весну в серці мала... за Яґусїно здоровле.,. ще сю порцію... ще... — а за нею коваль пив до других, а хлопці окроме — бо ж народу було чимало; Яґуся знов дякувала від себе за добрість і що старших стискала за коліна.

Закипіло в хаті, бо й порції густо йшли з рук до рук і горяче бухало з усіх та втіха! Лиця червоніли ся, очи поблискували тай серця рвали ся до серць, по братерська, по-сусїдськи. Гей! раз козі смерть, тілько людського, що вжиє з братами, що повеселить ся тай забуде за взесь сьвіт! Лише Костуха бере кождого окроме, а на весїля треба ходити купою тай радувати ся всею компанією. То купами й залягли хату, частували ся тай радили весело, а кождий своє голосно доказував, так що вже й один одного не чув, але се нїчо’, бо й так одно чули, одна радість їх іспрягла до купи тай пронизувала наскрізь.

А котрий маєш сум, на завтра його лиши, нині забавляй ся, приятельства вживай, душу втїшій! Як тій сьвятій землі Господь Ісус дав припочинок по літнім родженю, так і чоловікови годить ся припочити осїню, коли в полі обробив. А як маєш, чоловіче, обороги повні та стодоли повні важкого як те золото збіжа, що лиш на ціпи жде, то вживай собі за лїтні труди, за гарова- нє, за марнації!

Так собі радили одні, а другі знов ріжні свої жалї та справи виводили перед собою; знов инші, що то не лиш коровячий хвіст бачили, або й ті бабські воші, коло старого Шимона купили ся та побалакували про давні часи, сьвіжі кривди, податки й справи все! громади, та стиха говорили, бо то й про війтові дїльця.

Лише Борина нї до одної купи не приставав, ходив від одних до других, а все очима за Яґною водив і дуже дує ся, що така пишна, та раз-пораз музикантам золотівки кидав, аби смичків не жалували, бо грали стиха, припочиваючи.

То раптом гукнули в струменти обертаса, аж мороз перейшов кости, а Борина до Яґни скочив, пригорнув її кріпко тай з місця гримнув такого оберка, аж підлога заскавуліла, а він віяв по хатї, завертав, підківками тріскав, а присюдами раптом завивав, ба потрясаючи ся, по хатї носив ся широко, від стіни до стїни, ба перед музиками пісоньки сьпівав, а йому по музикантськи відкрикувалн, тай далі' гуляв сїрчисто і танець вів завзято, бо за ним инші пари стали з куп виривати ся та притупувати, сьпівати, танцювати та що найбільший розмах брати, так гейби сто веретен повних ріжнобарвної вовни, вило ся по хатї з туркотом тай обкручувало ся так хутко, що вже ніяке око не розізнало, де хлоп, де женщина; нїчо лиш гей би хто веселку розсипав і бив у неї ви- хорою, що гнала красками, мінила ся тай вила ся чим раз борше, скаженїще, заззятїще, аж инодї сьвітла гасли від розмаху, ніч огортала тенетників, а лиш вікнами льялла ся місячна посьвіта розсіяним, сьвітляннм пругом, іскрила ся кипучим сріблом крізь темряви та закрутку гущавину людську, що надпливала спіненою, розсьпіваною хвилею, михтїла й пялила ся в тих зорях, гей в сонному привиді, тай пропадала в пітьмі безпроглядній, аби знов виринути та замихтїти т млі ока перед другою стіною, на котрій вдарені сьвітлом скла образів порскали та порошили вогнями, тай перевалити ся та скотити ся в ніч, так що лиш важке дихане, тупоти та крики рвали ся, путали ся та гуділи глухо в осліплій хаті.

А тягли ся вже ті танці ланцюгом одним, без перерви й перестанку... бо що музика зачинала тяти нового, нарід піднимав ся раптово, випрямлював ся як гай тай ішов з місця махом такої сили як гураґан; і троскіт голупцїв чув ся як бите громів, крик охітний тряс усім домом, і кидали ся в танець завзято, божевільно, гей би в бурю та бій на смерть і житє.

І танцювали !

... Ті краковяки, дриґливі, барашкуючі, втинаною, дзеленькливою нутою та скікливими присьпівками саджені, як ті пояси набивані, а повні сьміхів і сваволі; повні весільної гудьби та буйної, міцної, зухозатої молодости тай фіґлїв утішних, перегонів і кипіня керви молодої, лю- бови жадної. Гей !

. . . Тоті мазури, довгі як межі, розлогі як ті груші Мацькові, гучні та широкі гей ті рівнини недоглядні, притяжк! та сгрілисті, тужні та подуфалі, пссувисті та грізні, гідні та забіяцькі й невступчиві, як ті хлопи, що збиті в купу мов той гай високий, кинули ся в танець із покриками та міцю такою, що хоть би в сто на тисячі йти, що хоть би й увесь сьвіт ухопити, вибити, потолочити, в тріски розскипати тай ня обцасах рознести й самим пропасти, та ще й там, по смерти танцювати, голупцї витинати та гостро, по мазурськи покрикувати : «да дана!»

... Ті обертаси, короткі, рвані, закрутні, скажені, божевільні, завадіяцькі та ревні, сірчисті та задумані й жалібною нутою переплетені, кипінем вогняної керви бючі та повні доброти й любови, гей хмара градова напрасно падучі, та повні голосів сердечних, синих зорів, весняних подихів, пахучих пошумів, цзитучих садів; мов би ті поля на весні розсьпівані, що й сльоза крізь сьміхи пливе, тай серце сьпшае радістю, тай душа тужно рве ся зі ті розлоги широкі, за ті ліси далекі, в увесь сьвіт іде мріюча тай «ой да дана» присьпівує.

Такі то танцї невисловлені йшли за танцями.

Бо-ж так мужицький нарід веселить ся нагідного часу.

Тай так забавляли ся на весїлю Яґусїнім із Бориною!

Години бігли за годинами тай пропадали без тямкн в гаморі, криках, радости шумній, тенетнім забутю, що й не стямили ся, як уже й постирало ся на сході тай переддосьвітні зорі стікали поволи й розбілювали ніч. А зьвізди поблідли, місяць зайшов і вітер уставав від лісів тай потягав, мов би роздуваючи ріднучі темряви; у вікна зазирала кудлата поскручувана деревина та чим раз низше хилила об‘инеєні й сонні голови, а дім усе сьпівав і танцював!

Мов ливади та жнивні поля, та сади цвитучі зійшли ся на весїлє та схоплені вихорою пішли посполу в довгий, завернистий, вогняний закрут!

Ізняли двері, вікна, а дім бухав гамором, сьвітлами, тремтів, тряс ся, тріщав, постогнував та чим раз міцнїще гуляв, так що вже здавало ся, мов би та деревина тай люде, земля тай зьвіздл, тай ті плоти, тай той старий дім, тай усе, счепило ся за плечі, звило ся в клубок, попутало ся, тай пяне, осліпле, зовсім безтямне, збожеволіле, качало ся від стіни до стіни, з хати в сїни, з сїний на дорогу пдило, з дороги на поля розлогі, на гаї, в увесь сьвіт тянешним закрутом ішло, котило ся, колесувало та неперервашім, михтячим лянцюгом у блисках зір сходячих пропадало.

Музика се їх вела, те гранє, ті сьпіваночки...

. . . Баси погукували в такт і гули дриґаю чи гей чмелї, а флєт то вторував і посвистував весело, цьвірінькав, фіґлював мов би навкірки бубнови, котрий утішний вискакував, дзенькалами верескливість заводив, барзшкував і тряс ся, мов та жидівська борода на вітрі, а скрипка вела, йшла попереду, мов та найліпша танешниця, сьпівала зразу міцно та високо, мов би голосу трібувала, а далі стала заводити широко, проймано, сумно, мов би на роздорожах сирітські плачі голосили, аж закрутила в місци тай упала раптом, нутою короткою, михтячою, гострою, мов би сто пар луснуло гулупцями, та сто хлопа скрикнуло з грудий повних, аж дух запирало та дрож ішла по шкірі, тай незабавки стала колесувати, посьпівувати, завертати, дріботіти, перескакувати та сьміяти ся й веселити ся, аж тепло у серце йшло тай охота в голови била мов горівка... то знов сьпівшіа тою нутою протяжною, жалібною та плачем мов росою всипаною; тою нашою нутою, любою, сердешною, пяною великою міцю й любовю, тай вела в танець гострий, завзятий, мазовецький.

.         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .          .

Зоріло вже чим раз ясніще, так що сьвітла блідли тай хату заливав грузький, каламітний смерк, а ще забавляли ся з усего серця, а кому мало було частунку, до коршми по горівку посилав, компанував ся тай на смерть пив.

Хто відійшов, то відійшов, хто втомив ся, припочивав, а хто впив ся, на приспі спав, або й у сінях; инші-ж, більше з ніг ізвалені, то й під плотами лягали, тай де там лучило ся, а решта танцювала до впадку...

Аж уже що тверезіщі сговпили ся коло дверий, до такту били в підлогу тай стали сьпівати:

Збирайте ся, весїльники, вже нам час!

Далека дорога,

Глибока вода,

Темний ліс!

 

Знов забавимо ся,

Завтра вернемо ся,

На попас!

Але ніхто їх не слухав!

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Реймонт В. Мужики (Осінь. ХІ) // Читальня, posestry.eu, 2022

Примітки

    Loading...