Аюдаг

Люблю дивитися з Ведмідь-гори тяжкої,

Як спінені вали, то чорні та грізні

Пливуть лютуючи – то, мов сніги ясні,

Горять і міняться веселчастою грою.

 

Прийдуть, розсиплються звитяжною юрбою,–

Сказав би: гурт китів заліг на мілині,–

І знов одкотяться, корали вогняні

Та мушлі з перлами лишивши за собою.

 

Твоя подоба це, поете молодий!

Так часом пристрасті шалений буревій

Тебе, здавалось би, зламав у злім розгоні,–

 

Та лютню ти узяв,– і вихор враз одбіг,

Пісні зоставивши, що пам'ять людська з них

Вінок безсмертності зів'є тобі на скроні.