Посестри. Часопис №128 / На березі. (Уривок із повісті «Вогник на маяку»)

Море вляглося, ніби нічого й не було. Шторм залишив на небі тільки кілька пошматованих хмарин. Горішковий Соня міг нарешті спуститися з вежі. Він був голодний і змучений. Насилу перебираючи лапами, вовчок добрів до хижі. Від риби, яку він розвісив сушитися напередодні, не лишилося й мотузка.

В коморі серед піску й сміття, нанесеного штормом, Соня розкопав відерце. Підсак був пошматований, тож звіряткові довелося нашвидкуруч перемотати його якимсь дрантям. Відтак вовчок поплентався на пошуки їжі.

Соня йшов і не впізнавав узбережжя. Берег був голий, наче пустеля. Хвилі змили всю прибережну траву й колючки, засипали піском видолинки, а пригірки злизали аж до глини. Але найгірше – шторм забрав усі валуни, якими так старанно намагався укріпити острів маленький вовчок. І тепер круча із маяком стояла беззахисна перед морем.

Руки в Соні опустилися. Він стояв сам-один на забутому всіма острові, такий же безпорадний і розбитий, як маяк.

Одначе вовчок був тут. І він мав відро та підсак. А отже, слід було наловити чогось на споживок.

Горішковий Соня поминув маяк і, завернувши за схил, побачив на березі поліно, заради якого ризикував життям. А трохи поодаль у тіні – перекинутий набік вітрильник, заритий у пісок.

Соня мерщій побіг до човна, почав відгрібати корму. Аж раптом вітрильник поворухнувся. І в кілі вовчок упізнав надкушений плавець.

Соня відсахнувся – це була акула, а не човен. Паща, яка ще кілька годин тому хотіла розтерзати його, лежала тепер непорушно в піску. А просто на звірятка дивилося велике хиже око.

Вовчок аж змілів душею.

Зблизька акула здавалася ще страхітливішою, ніж у морі. Й такою величезною, що могла би зжерти хоч тисячу маленьких сонь.

Та на березі вона була безпорадна. Соня переборов страх і притулився вухом до холодної шкіри. Серце під нею ще відбивало життя.

Ненадовго вовчок завагався. Зрештою схопив відро й почав поливати акулу з моря.

Тим часом тінь від маяка коротшала, а сонце підбивалось усе вище. Горішковий Соня бачив, як, попри його зусилля, акулячий плавець хилився все дужче набік, а спина висихала під дедалі палючим промінням.

– Я вернуся, – кинув він і метнувся до хижі.

Соня стягнув із ліжка Доглядача ковдру, простирадло та решту шмаття, яке знайшов у халупі, й потягнув усе до моря. Потім насилу вкрив акулу мокрим ганчір’ям.

Цівка води стекла їй із ока, ніби сльоза. Та вовчок знав, що акули не вміють плакати. Він іще раз послухав, чи риба жива. І взявся знову поливати її.