Посестри. Часопис №92 / лірика

Те, за чим біг я думкою бентежною,

Що карбував я перш ніж зникло (пишучи

в повітрі білим пилом, як сніг пише лиш),

Була це дійсність, тільки дійсність видима

 

Як cерцевина дому, в мить як вилиже

Полонку сонце в стумі вікон й шибами

Відблисне раптом чи як сон, затриманий

В постелі свіжій, в білості та чистості

 

Форм перед тим заледве передбачених,

Та здатних в кожну мить розпорошитися

Летючим явищем. Мені за іграшку

Було зробити з тіні – птаха, з гілочки –

 

Зелену гусінь, руку й крик єднаючи,

З корінням – зірку, непорушність каменю –

З польотом горобця, катрен мій збурював

Чотири неба. (Хоч писав, як пише сніг).

 

Сказати можу, що струснув я небеса

І землю, наказавши воду їм тримати,

На полум’я перетворив я дерево,

Вогню язик я вирвав, щоб вогонь кричав

 

Свобідний, спалюючись власним співом.