Посестри. Часопис №91 / «людина, яка нікого не любить...»

людина, яка нікого не любить,

нікого не втратить

на цій війні,

у цій землі

не залишить вирвані клапті

юності, серця, майбутнього

 

не розсипеться,

навіть не піде тріщинами,

гідними золота

 

тріщинами, крізь які

мусить заходити світло,

а натомість вдирається

студена густа

безнадія

 

як же добре тобі

не любити нікого,

яке ж це благословення,

який дарунок долі

у темні часи

 

не мати коріння, яке тримає,

тягаря турботи,

привʼязаності за плечима,

туги, що всвердлюється зсередини

й ламає кістки у своїй катівні

 

йти землею, якою розсипані

жовті кульбаби,

почорнілі жита,

стіни й дахи,

уламки життів

у безжальному витку історії

 

не задихатись від співу пташки,

що заводить

ту саму розпачливу пісню

знову і знову,

від залитого кровʼю

вечірнього неба

 

просто йти без страху

в незмінному напрямку –

будь-куди,

аби тільки вперед

 

людино, яка нікого не любить,

невмируща,

бо давно вже померла,

– та чи жила?