Посестри. Часопис №174 / Уламки життя у війні: інтелектуалізована поезія Малгожати Божешковської

Книга поезій польської поетки Малгожати Божешковської «Уламки. Рік перший», яка цього року вийшла в Любліні українською мовою в перекладі Наталії Бельченко, є збіркою поетичних рефлексій про війну в Україні, а також новою спробою сприйняття й зображення війни ХХІ століття поколінням, яке не знало війни, але за своїми поглядами й чітко сформульованою та усвідомленою життєвою позицією розуміє її спрямований проти всього людського рух. Без сумніву, тут війна постає як обурливе, неможливе явище. Звідси такий гнів, відраза, сарказм, промовисте мовлення поетичного тексту, натуралістичні картини руїн та каліцтва, а разом із ними – співчуття до жертв, зображення їхнього горя, яке постає в нереальних, дегуманізованих образах і обставинах.

Водночас поезія Малгожати Божешковської є новим способом писати про війну, коли в епоху легкого доступу до інформації кожен може побачити її великим планом, може сам регулювати обсяг, форму й наповнення цього змісту, стати постійним віртуальним свідком війни із відстані, інакше – стати глядачем. За нинішнього поширення інформації війна навіть на відстані доступна в промовистих фотографіях, фільмах і відео, які, безсумнівно, вражають. У таких умовах майже впевнено можна сказати: «Ми не пережили війну, але ми її бачили».

Важка поезія Малгожати Божешковської утримує в собі сліди потужних вибухів і руїн, демонструє здатність поетки відчувати, емоційно реагувати, співчувати і здатність оцінити ситуацію розумом. Художні образи Божешковської інтелектуальні – спостерігач із відстані намагається зобразити в поезії усвідомлене, осмислене сприйняття подій, але слушним є й те, що на лицьовий бік вивертається те, що зісподу, в підсвідомості, – страх. Поезія Божешковської шокує, але ця «шокова терапія» і сама є реакцією на власний шок.

Для поетки, історика за фахом, увесь історичний досвід, що вибудуваний у лінію людських помилок, поразок і перемог, здобутків і втрат, жорстокості й милосердя, розвитку й прогресу, виструнчений у вектор із минулого в теперішнє й оцінений із висоти ХХІ століття, зазнає краху. Злам світогляду і когнітивний дисонанс. Деградація людського. Крах світового порядку. Розуміння, що цього не повинно було статися, й неможливість щось змінити.

Голос Малгожати Божешковської є зверненням інтелекту до персональної і суспільної совісті, тому невипадково з’являється фігура Збіґнєва Герберта й відсилання до його твору «Рапорт з обложеного міста». Облога тепер має інші методи – жертвами так само стають невинні містяни. Слідом за іншими поетами, які осмислювали горе попередніх воєн, і тими, що роблять такі спроби зараз, Божешковська ставить болюче питання про те, чому й досі це можливо, чому питання воєн так само стоїть на порядку денному великого театру світу. «Гамлетизація» агресора – це не лише переінакшене до абсурдності гамлетівське питання – «бути чи вбивати?» Слідом за ним розгортається низка інших експериментів зі словом і смислом: вбивати як бути; бути, або вбивати; і бути, і вбивати; бути, але вбивати; не бути – не вбивати; «бути не вбивати».

Очевидно, що ілюстрації до книжки цієї такої осмисленої поезії, виконані художницею Марією Кучарою, мусили бути саме такими – графіка, яка набуває символічного, сюрреалістичного звучання. Чи проросте квітка з відірваної голови? Що має зрости із землі, напоєної кров’ю? Чи жакет – видимість порядної людини – має значення без голови? Для кого залишається висіти жакет у порожній шафі покинутого чи зруйнованого міста? Зрештою, як бути тому, хто в цьому абсурдному непередбаченому світі повішений-підвішений за гак своєї голови?

Усі ці питання надзвичайно важливі, бо поряд із безнадійністю кривавої реальності постає також реальність суміжних світів: гри, театру, реклами, торгів і зиску. Горе незручно почувається серед добробуту паралельного існування. Горе ще не все може вимовити словами. Про це свідчить і післямова Наталії Бельченко, у якій вона зізнається, що для неї робота над цими текстами була спробою «проговорити непроговорюване» і що вона сама має табу на вживання окремих слів. Відмінність досвіду і відмінність контексту помітна також у інших словесних виявах перекладачки та спробах відкорегувати текст оригіналу. Так, на рівні стилістики Наталія Бельченко підхоплює традиційне вже написання назви країни-агресора з малої букви, що є емоційним виявом свого ставлення, перекладачка також виправляє імена українських біженців Коля, Діма, Наденька, які з’являються в оригіналі, на Миколка, Дмитрик, Надійка, хоч, імовірно, авторка чула ці імена від самих українців саме в такому звучанні.

Описуючи власний досвід спілкування з українськими біженцями, поетка звертає увагу на цінність, безпосередність дитячого сприйняття та ще не усвідомленого масштабу втрати, коли найбільшою втратою, за якою так шкода, є покинуті вдома велосипеди. Тут починається життя спочатку. І починається воно із втрати.

Уламки, що лейтмотивом звучать у збірці Малгожати Божешковської, – це  уламки ракет, скла, будівель, це розтрощений час, поламані долі, це розірвані частини тіла, це увесь світ в уламках, це уламки свідомості й думки, це останні крихти розуміння. Це життя, розбите на уламки. Сама війна, що приходить до нас з екрана, розібрана на уламки. Здається, що це кінець, бо так нескінченно просочується кров, таким відчутним є біль на зрізах, на відрізаній кіноплівці життя. Виявляється, ні. Бо й після цих зламів так само можна вставати, звикати, пристосовуватися, рятувати й рятуватися – жити.