Посестри. Часопис №90 / Недовершений час. Уривок 2

Дату операції, звісно по знайомству, було призначено через три дні. І, знову ж таки по знайомству, Зузанна могла залишатися в палаті свекра ледь не взагалі без обмежень поза офіційно визначеними годинами. – Бачиш, я люто користуюся всіма своїми привілеями, які у державі переможного пролетаріату мені огидні. Типово людська суперечність, – сказав Брок, дивлячись на неї з дивною усмішкою.

Зузанна приходила до лікарні пообіді. Відпрошувалась у видавництві і залишалася зі свекром до ночі. Із цього погляду Польська Народна Республіка була просто неоціненною. Терміни були справою умовною, а роботу ніхто не трактував надто пунктуально.

Брока обстежили вранці. Під час відвідин Зузанни до нього часом зазирав лікар, але це були радше дружні візит і розмова. Бенедикт приходив раз на день, приблизно на пів години. Зузанна була задоволена. Її чоловік насилу виривався з виру своїх справ, а її дедалі сильніше затягували розповіді свекра. Коли з’являвся його син, Адам Брок зазвичай замовкав, відступаючи до банальної розмови. Бенедикт, здавалося, й не очікував нічого більшого.

Він задовольнявся поверхневими відповідями батька на запитання, що стосувалися його здоров’я. Сам же він із погано прихованим захватом звітував про те, як розвивається його телевізійна пригода, що набирала дедалі виразнішої форми багатосерійного фільму. Батько слухав його з таким виразом обличчя, в якому Зузанні важко було помітити щось, окрім іронії. Він оживав, коли син, якого він не затримував, зникав, перепрошуючи та виправдовуючись телевізійними обов’язками.

– Переглянь мої книжки. Так, саме вони становили більшість багажу, який так скандалізував мого сина. Гельдерлін… – він показав на томи, що утворили стосик на металевому столику поруч із ліжком, – супроводжує мене вже понад сорок років. Хоча я зайнявся ним як психіатричним випадком. Власне, про це соромно говорити. Я закінчив навчання, навіть швидко читав, і раптом хтось із моїх колег розповів мені про Гельдерліна, що ось, він такий гарний поет – і при тому збожеволів. Я знав про нього й раніше, навіть щось читав, але тоді раптом це все впало мені, мов грім із ясного неба. Поезія, глибока поезія, як я тоді думав, є експресією особистості. Що кращий поет, то більше він говорить про себе.

Поетична значущість Гельдерліна тоді вже ні в кого не викликала сумнівів. Його поезія має бути записом розвитку психічної хвороби, яка його, зрештою, здолала, марилося мені. І я, молодий геніальний психіатр Адам Брок, діагностую та опишу випадок Гельдерліна. Це стане моєю перепусткою до психіатричного безсмертя. Поезія, думав я тоді, – це гра асоціацій, меншою чи більшою мірою зосереджених навколо певної теми. Я тоді вже знав психоаналітичний метод вільних асоціацій. Наука Майстра з Відня дедалі більше надихала мене. А отже, Гельдерлін мав стати моїм великим психоаналітичним випадком. Саме його приклад дозволить мені зафіксувати сутність психічної хвороби. – Брок скривився у карикатурній усмішці. – Я дивився на поета з очевидною зверхністю.

Я, розумніший на скількись наукових відкриттів, за крок до розуміння всього, у що я вірив у той час, досягну… я і моє виняткове покоління. Я тоді вірив… хотів вірити в науку. Тому я вважав, що людину можна осягнути геть усю, остаточно. Розкласти на частки, на складові – і дізнатися про неї все. А потім скласти її знову – у правильнішій версії. Так, я тоді вірив у науку. Адже мусив же я у щось вірити.

Через багато років Зузанна вже не пам’ятатиме, чи саме так звучало продовження монологу Адама Брока, який уперше говорив із нею так довго, звірявся їй, розповідав. Протягом двох днів лежачи в ліжку та чекаючи на операцію, що не мала шансів подовжити його життя, про що він, напевне, знав, він годинами вдивлявся в дружину свого сина, розповідаючи їй про свою долю. Бували хвилини, коли він замовкав. Заплющував очі і зціплював зуби. Навіть відвертався й дивився у вікно. Щось йому вадило: страждання, сором, погані спогади? Лише потім Зузанна довідалася, як сильно йому вже тоді боліло. Біль місяцями супроводжував його ще вдома, коли він самотньо сидів у зачиненій кімнаті, а вони нічого не помічали.

Коли вона довідалася про його стан – здивувалася, як він міг протягом тих двох днів перед операцією так довго з нею розмовляти. Чи, можливо, він у такий спосіб заговорював біль і страх, прощався з життям? Вона пригадувала спазми його обличчя, на які тоді не звертала уваги, тремтіння долонь, несподівані рухи. Тоді це все нічого для неї не означало, вона не зауважувала знаків, і лише опісля ті жести повернулися до неї й почали промовляти – після всього, коли було вже занадто пізно.

Чи, можливо, те, що вона пам’ятала як два дні розповідей, тривало значно довше? Може, лише потім вона реконструювала й надала цілісності розрізненим розповідям свекра протягом усіх тих днів, які вона провела поруч із його ліжком перед операцією й уже після неї, перед лицем наближення смерті, дурячи себе тим, що все ще можна виправити, а дійсність може нас здивувати, про що говорив їй Адам Брок, коли, однак, сам не обманювався, певне, на жодну мить?

Можливо, лише потім, із тих пошарпаних і незакінчених розповідей вона уклала історію життя чоловіка, якого вона, певне, саме тоді покохала? Чи, може, справжню близькість до нього вона відчула пізніше, через два роки після його смерті, коли після народження Адама зрозуміла, що з покійним уже Броком її тепер пов’язує щось надзвичайно конкретне: кров її сина, яка також є кров’ю його діда?

– Той мій дядько, мій… наш опікун, який нас урятував, виховав, дав нам усе, що мав… Він зробив так, що кожен із нас на власний розсуд шукав для себе точку опори, – окрім того або саме тому, що він хотів нас так твердо поставити на ноги, і, окрім того, що він сам був таким сильним… таким сильним, що я ніколи в житті не зустрічав нікого, кого міг би з ним порівняти… – Брок несподівано замовк. З часом він дедалі частіше переривав себе, наче губився у власних спогадах. Потім, після операції, він міг зануритися у тривале мовчання. Інколи спливало чверть години. Він дивився у вікно й уже не бачив Зузанни. Можливо, він боровся з болем?

Так було, коли все вже стало зрозуміло. Певне, також і йому самому. Траплялося, що він мовчав, стежачи за стрілкою годинника, яка відміряла вже майже половину циферблату; Зузанна, не впевнена в тім, чи правильно чинить, озивалася, нагадуючи про свою присутність, а він повертався до дійсності і часом навіть продовжував розпочату раніше розповідь.

Але ж він так само ще вдома міг перерватися на мить, загубитися в минулому. Тоді, однак, це були лише короткі миті.

– Мій дядько, мій батько? Адже він був для нас батьком, хотів ним бути, хоча я ніколи так про нього не думав. Ніхто з нас так не думав. Адже він усиновив нас – і, можливо, саме тому ніколи не одружився. Відповідальність за нас завадила йому створити родину. Може, він боявся, що його власні діти відсунуть нас на другий план, і не допустив цього?

Мені це спало на думку пізніше, вже після його смерті. Я, зрештою, психіатр, а тоді до всього був іще… до певної міри… вважався психоаналітиком. Після його смерті раптом так багато випадків почали пов’язуватись у моїх спогадах, забуті під сподом куряви часу, – здавалося б, другорядні речі раптово виривалися назовні, вимагаючи моєї уваги й розуміння… У нього був комплекс провини через те, що він не врятував брата.

Якщо ми не врятуємо тих, кого любимо, – почуття провини є цілком природним, а комплекс… Наш батько загинув, коли мені було три роки. Тоді вбили його, і мою матір, і моїх родичів… А я чудово пам’ятаю свого батька, хоч і не повинен, хоч і не можу його пам’ятати аж так чітко… Моя матір у моїх спогадах з’являється невиразно – лише аура ніжності й атмосфера мого раннього дитинства. Усмішкою, дотиком, присутністю долоні, домом і його безпекою, в яку я вірю, хоча з перспективи і знаю, до якої ж міри вона була крихкою. Інколи я бачу її блискучі очі. На тлі голосів братів і сестер, далеких нарікань наймолодшого, проступає її усміхнене обличчя; вона веде мене квітучим садом і показує мені квіти, навчає, як вони називаються, а далі, вже за хатою, видніється темний ліс.

Той ліс повернеться до мене. Вже ніч, а Якуб веде мене, чи, власне, несе: я йду лише тоді, коли він не має сил, щоби нести мене. Йозеф намагається допомагати йому, але він іще надто слабкий, йому заледве вісім років, – однак він час від часу бере мене на плечі і через силу, загрузаючи у розм’яклій землі, несе, ледь не падаючи під моєю вагою. Я боюся, страшенно боюся – і здалеку чую крик матері. Чи міг я почути той крик, чи лише уявляв його собі?

Але свого батька я пам’ятаю інакше. Бачу його точно. Я розмовляю з ним – хоча це неможливо. Бачу його, можливо, навіть чіткіше, ніж мого дядька. Мого опікуна… Дядько.. Він завжди був якийсь чужий. Великий, плечистий чоловік із коротко підстриженою чорною бородою. Після війни він її поголив. 

– Допомагай собі, а Бог тобі допоможе, – повторював він і додавав: – Так кажуть поляки – і мають рацію, але висновки роблять протестанти.

Батько приходить до мене з часу, який триває паралельно, не раніше й не пізніше, а супроводжує те, що зі мною відбувається. Дядько Абрам – це початок мого свідомого життя. Його перший розділ. Перший, найвиразніший із пов’язаних із ним спогад є, напевне, чи не найдавнішим з усіх, що зафіксувалися назавжди у моїй свідомості.

Мені ще не було п’яти років, – то міг бути наш дім у Пінську або у Києві. Дядько несе мене на руках; певне, він трохи п’яний, – з ним це траплялося через певні проміжки часу; він трішки похитується, але тримає мене міцно, а я почуваюся з ним у безпеці. Вже ніч. Ми йдемо вздовж дерев’яної галерейки на першому поверсі.

Напевне, він хоче вкласти мене спати. Але він говорить півголосом, нахиляючись до мого вуха, – лише мені:

– Твій батько був найкращою людиною з-поміж усіх, кого я знав. І що? Бог дивиться на нас здалеку. Ми не знаємо, ким ми для Нього є. Можливо, пилинками, що кружляють у повітрі? А наші долі, наші страждання значать стільки, скільки значать їхні рухи? Ми самі, пам’ятай, самі мусимо видерти все для себе. Пробити собі шлях у тому маленькому просторі, де за все потрібно боротися з іншими.

Я не зовсім його розумів, але він справив на мене враження. Ніч, запах алкоголю та тютюну, що обгортали мене із кожним словом, я пригадуватиму багаторазово, протягом усього життя. Дядько не говорив із нами на їдиш. Часом вживав певні слова, інколи – речення. Він не дотримувався єврейських традицій. Колись – це було ще у Варшаві – Йозеф запитав його, чому ми не ходимо до синагоги.

– Бог може побачити нас повсюди. А ми не побачимо його у жодній святині. Тож навіщо нам туди ходити? Ми – євреї; ми обрізані. Немає потреби в тому, щоби доводити це самим собі, – заявив він, а потім у різний спосіб повторював це за інших обставин.

У Варшаві наша служниця Марта кілька разів водила мене до костелу. Я з цього мало що пам’ятаю, окрім піднесеного настрою й утоми. У Петербурзі кухарка Надя, почасти криючись від дядька, водила мене до церкви. Дядька це все не обходило. Я пам’ятаю нескінченні богослужіння, зазвичай у церкві Спаса-на-Крові, у церкві Господнього Воскресіння, хоча інколи ми ходили до ще монументальнішого, але не такого гарного – в усякому разі, згідно з моїми дитячими уявленнями – собору Ісаакія Далматського.

Я був приголомшений багатством інтер’єру, свічками, ритуалом і хором, які привели мене у незвичайний, майже екстатичний стан. Але я не розумів церемонії, і за якийсь час вона починала мене втомлювати, тож я хотів втекти звідти. Тож, хоча я й не заперечував проти недільних авантюр з Надею, проте ставився до них неоднозначно.

У Варшаві наші домашні були польського походження, тож ми говорили переважно польською, також і з дядьком, який переходив з мови на мову цілком природно, хоча кожну з них насичував запозиченнями з іншої. У Петербурзі ми перейшли на російську. У Цюриху ми з часом почали говорити німецькою. Інколи ми з братами починали говорити французькою – переважно для того, щоб подратувати дядька, який, однак, сприймав це, як і все інше, спокійно. Він міг дати собі раду і з цією мовою, – хоча, спричиняючи наші веселощі, калічив її, не те що ми, навчені ще в дитинстві автохтонною француженкою.

– Наше перебування тут випадкове, – інколи говорив дядько. – Дім – це лише нерухомий намет. Ми повинні бути готові до того, щоб у будь-який час вирушити в якесь інше місце. Я пам’ятаю його сварки з Якубом. Вони почалися у Варшаві, але для мене цей період іще розпливається в непам’яті. Ми виїхали до Петербурга, коли мені було сім років. Звідти перебралися до Цюриха – за чотири роки, за кілька місяців до початку війни. Дядько знав, що вона розпочнеться, і тому обрав Швейцарію. Не знаю, що для нього більше важило: знайти безпечну гавань для нас чи зручне місце для ведення бізнесу в охопленій вогнем Європі. Напевне, друге. Звідки він знав, що війна не зачепить Швейцарію? Чому він був упевнений у тому, що війна взагалі розпочнеться? Звідки він узагалі так багато знав? Якуб тоді залишився в Петербурзі, який тоді перейменували на Петроград. Він вивчав історію, був членом революційних організацій. Дядько не втручався. Він завжди давав нам безліч свободи. Дуже багато. Припустімо, він у такий спосіб хотів навчити нас самостійності, а може, не зумів інакше – через постійні роз’їзди, протягом яких нами займалися гувернантки, вчительки та репетитори?

– Чи ви знаєте, дядьку, скільки інші мусять сплачувати за ваші гроші? Ви не маєте докорів сумління?! – ледь не кричав Якуб за кілька днів до нашого від’їзду до Цюриха. Це було одразу пообіді. Ми всі були там присутні. Ми троє і дядько. Все здавалося таким ідилічним, таким мирним; ми пили чай зі срібного самовару і їли тістечка з так само оздобленої тарелі із сервізу, а сонячні промені малювали візерунки на білій скатертині. Однак вистачило кількох слів – і настрій зруйнувався. Якуб зірвався зі стільця та бігав навколо столу. Дядько не ворухнувся. Він відкинувся на спинку крісла, підпалив цигарку і спостерігав за схвильованим Якубом.

Його голос, такий самий, як завжди, сильний і трішки хрипкий, було чути виразніше, ніж вигуки мого брата:

– А ти знаєш, як сильно ти дуриш себе? Ви боретеся за благо інших – чи за владу для себе самих? Ти віриш, що твоя влада буде щастям для інших. Як багато хто до тебе і багато хто після тебе. Тільки так ніколи не буває. Я слухав тих ваших агітаторів, навіть проглядав ваші книжки. Там мало сказано про те, як цей світ виглядатиме, коли ви вже здобудете владу. Натомість багато про те, як ви руйнуватимете той світ, що вже є. Руйнувати приємно. А потім?

– А може, потрібно нищити таких, як ви? – вигукнув Якуб.

Йозеф спробував його заспокоїти, але найстарший брат був неначе в трансі. Він кричав про жорстокість дядька, який ламає людей, позбавляє їх гідності та зіштовхує у злидні, бо для нього важливі тільки гроші. Тоді мені вперше – і це був лише один із кількох випадків у житті – стало шкода дядька. У мене склалося таке враження, що слова Якуба зачепили його, хоча він цього не показав. Можливо, я щось помітив у його очах? Він відповів тим самим тоном, яким говорив раніше:

– Це правда. Я жорстокий. Як усі інші. Але я ніколи не скривджу тебе або твоїх братів. Мені взагалі не подобається когось кривдити. Я мушу боротися. Як усі інші. А в боротьбі є переможці та переможені. Ти думаєш, це я винен у тому, що я виграю? Як це той ваш англієць написав у вченій книжці? Боротьба за існування? Не я так влаштував цей світ. А ви хочете руйнувати. Маєте гарні виправдання. Але я знаю, що залишається після виправдань. Я взагалі знаю, що залишається після гарних слів. Знаю, що зважати слід не на них, а на нас. Ти, твої брати. Але ти прагнеш руйнувати задля великих слів. Тоді, може, краще залишайся тут. Я від тебе не відрікатимуся. Але зараз, можливо, нам краще на певний час віддалитися один від одного. Бо ж ми не можемо дійти згоди. Для мене ви, ти і твої революційні товариші, – лише один із ґатунків людського звіринця.

Вас створив Бог. Тож я навіть можу мати з вами справи. От лише ви надто хижі. Брок знову занурився в минуле.

– З того, що мені відомо, – вони зустрічалися потім лише двічі. Я був присутній під час першої зустрічі. Це сталося через два роки, в Цюриху. Якуб приїхав до нас. Ми страшенно раділи. Були надзвичайно сильно пов’язані між собою. Проте й того разу наша зустріч закінчилася сваркою. Вона була гіршою від петербурзької. Ми сиділи у вітальні, звідки крізь велике вікно було видно озеро, по якому плавав вітрильник. Там було так спокійно – у міщанському Цюриху, в центрі Європи, яка стікала кров’ю.

– Це неймовірно, – повторював Якуб, – можна повірити, що війни немає.

Він був спокійніший, але те, що він говорив, було ще жахливішим. Він казав, що теж може бути нещадним, і якщо для блага революції треба буде розірвати родинні зв’язки і зневажити найближчих – то він так і зробить. Та партія відтоді, як він до неї вступив, і є його родиною. Дядько стискав щелепи, але говорив він спокійно. Сказав, що в такому разі нехай Якуб не приходить до нього – аж поки не змінить свої погляди. Він додав, що лише завдяки йому той зараз не сидить у в’язниці, – але й тому, що він виїхав, також завдячує лише йому.

Якуб почав кричати, що ніхто про це дядька не просив, – але той його не слухав. Вийшов, а за хвилину повернувся і поклав на стіл велику пачку грошей.

– Це на твоє повернення й на перебування у Цюриху, поки ти не сядеш у потяг. Допоки ти маєш такі переконання, я не хочу, щоб ти у мене жив, – сказав він і вийшов із вітальні. Грошей було значно більше, ніж потребував Якуб.