Посестри. Часопис №118 / Думи про матір

Рід людський росте як атол
(все живе як атол зростало,
океанську мілило товщ
і глибіючи, неба прагло).
Так підводивсь Ноєв Ковчег,
так – єдина гора з потопу –
тільки краєм столітніх черг
проривалось, діждавши строку,
і на белебні, на хребтах,
на кістках, на руках підводився.
День по круглих материках,
замордований водорістю.
Так і ти. Довго рід твій ріс,
пив горілку, ходив на шарварок.
Рільникуючи, гнувся в ріг,
йшов за плугом у ранок шарий.
Прадід – рекрут. На двадцять п’ять
упекли – на олтар Отєчества.
Так до смерті і не зіп’явсь,
руки зняв – і сконав, почезнувши.
Дід мій, бондар – на тих руках
виростав. І сільський умільця
обручі набивав на діжках,
як для тигра огненні кільця.
Батько мій, сирота відмалку,
змалку ж пішки шукав Херсон,
і наближувався Харон
в Ердерумі до мого татка.
Де рудий, бородатий цар
обступав Туреччину жерлами
і приносив сусіду в дар
ненажерну московську «веру».
Мама виросла між димів,
між листівок, осколків, пострілів:
революції жезл стримів
на російському просторі.
Хто ви? Що ви? І де ваш край?
Що не пан, що не злодій – гнися.
Недоросле ваше «пора»...