Посестри. Часопис №9 / Сон-трава 

СОН-ТРАВА 

 

Глянь, березовий сік відійшов, і так само відійде літо, 

не спитавши, чому заклопотані ми й убогі? 

У бетонних коробках, між наслуханих стін, 

між новин, крізь які не проходить ні сонце, 

ні гранатові згустки правди, 

і, між іншим, 

кому ми – люди? 

 

Жив собі в передмісті солдатик, 

посивілий, але солдатик,  

з тих, живих, що не повернулись. 

Він виходив дивитись на сонце, ніби когось виглядав. 

А, ще, кажуть, збирав у пляшки березовий сік.  

«Нащо, діду, тобі стільки соку?» 

А цієї весни повернули його онука – 

не канікули, не відпустка, – дурна розтяжка. 

Довго тік той березовий сік, переповнив посудину, доки 

не відплакав – ніхто не прийшов до берези. 

За онуком пішов солдатик. 

 

Глянь, уже й сон-трава розпушилась, прорісши 

за межі червоної книги. 

Махрові дзвіночки гойдаються тихо, так тихо, 

що їх не покажуть в новинах і хтозна, чи буде колись 

милуватися ними людина, 

звільнившись від часу, від правди, від стін… 

Ось і літо минає, а ми не нагрілись. 

Десь далеко, стікаючи кров’ю, хтось бачив траву, 

справжню, свіжу, блискучу траву, 

і тому посміхнувся – 

це правда! 

Тривимірна правда. 

 

Кажуть, ніби країни, як люди. 

Ніби в обраних – 

тяжчий хрест. 

Я не вірю…