Посестри. Часопис №4 / міста немає

МІСТА НЕМАЄ

 

радість моя місто яке ми торік

обходúли вздовж і впоперек де трималися

за руки лежачи під непевними

зірками де боялися одна одної

торкнутись але загорялися водночас

таким ясним таким гарячим вогнем

що на стінах будинків танцювали тіні

цього міста більше немає радість моя

 

є тільки його скалічений двійник

який несе своє поторочене покручене тіло

обережно немов скляне

 

є тільки відлуння пісні

а пісні немає бо співця накрило

такою важкою чорною повстю

що крізь неї не роздивитися

 

ані непевних зірок ані рожевих місяців

ані зелених бань і рудих дахів

під якими танцювали

літніми ночами наші залюблені тіні

радість моя

 

і тепер коли нас

ось так розкидало світами коли

довкола нашого міста горять дороги

а в груди йому як у велетенський бубон

раз у раз вдаряють

металеві долоні снарядів

 

я певна що

на безлюдних вулицях

на спорожнілих площах

наші тіні і досі танцюють

досі тримаються за руки

досі обіймають

великі тіла дерев

 

на брамі заборовського

вінценосне серце

горить горить

і не гасне

 

20 березня 2022 р.