Посестри. Часопис №9 / «Сказати тобі чесно, якомога чесніше, так ніби уже немає чого втрачати...»

cказати собі чесно, якомога чесніше, так ніби уже немає чого втрачати: 

ми надто довго жили, покладаючись на інших – як книжка пише, що люди скажуть, 

ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок, 

до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів, 

до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив. 

  

сказати собі чітко: не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю, 

не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле, 

не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю. 

  

сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших, 

не сягаючи щоразу по славу дідів та пам'ять героїв, 

як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, 

не втікаючи у тужливу пісню. 

  

сказати собі: 

я – остання буква абетки, без якої мене не буде, 

я – остання територія, 

я – те, чого я не можу зректися, 

я – тесля колоди у власному оці 

я не мушу тесати із неї хреста, якщо не хочу 

я не можу віддати того, що мені не належить 

я належу до цього народу, я – цей народ 

я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами, 

отже, я починаю від себе – я розорюю межі 

 

я – ми, я–ми, ями