Посестри. Часопис №5 / писати про війну
ПИСАТИ ПРО ВІЙНУ
0.
поет не може нічого
поет не може нічого
поет не може нічого
дайте йому бодай в руки
якусь лопату
поставте його
рити якусь траншею
1.
немає жодної мови в яку це можна вмістити
писати про війну це як ковтати
колючий дріт повільно
за сантиметром сантиметр
обіймати вві сні протитанкового їжака
голими руками й ногами
металеві слова наполегливо вгвинчувати
в роздроблені кості ранку
вилущувати зі слів як із гільз
смерть чорну сочевицю
біль свинцевий горох
пити з калюж
то оглушливий гуркіт
то густу червону тишу
2.
пхаєш усюди мову як брудного пальця в рану
аби пересвідчуватись і свідчити
так свідчить про воду розбита карафа так
свідчить поламаний радіоприймач
про таїнство електромагнетизму
реальність скипає червоним молоком
збігає
лишає на плиті темні сліди
порожня каструля поетового рота
безпомічно сичить шкварчить
береться чорною кіркою
3.
мова тут сягає своєї межі за якою вона
хрип крик булькання белькотіння
оббілований птаством скелет
риштування навколо розбомбленого театру
дивися мова стоїть порожня як будинок
звідки всіх вивели і постріляли
дивися мої слова спритні як милиці
що крокують самі собою
дивися
вони ще й танцюють
4.
говори
не говори
кричи не кричи поете
смерть усе одно не чує
глуха від вибухів на обидва вуха
сліпа на обидва вибитих шрапнеллю ока
вона сунеться містом навпомацки
як гомерів циклоп обмацуючи
по дорозі кожного з нас
холодними вогкими руками
її велике втомлене тіло
пахне вогнем і металом
і кожен із нас
перед нею
ніхто
5.
кожен поет
випускник школи безсилля
що не засвоїв жодного уроку
свідомі хиткості свого човна
що набираючися мовчання
просідає дедалі глибше
стоячи на ньому ми вимахуємо
своєю мовою неначе патерицею
сподіваючися розділити
це море відчаю надвоє
перейти його дном
як суходолом
на інший берег війни
6.
боже ти добре знаєш
на дві справи тільки годиться поетів язик
співати на смерть
і на перемогу
то дай же нам боже
язики залізні щоби ними
ми вилизали начисто
цей асфальт
не лишивши і сліду ворога
не лишивши і плями крові
і тільки оминувши тріщинку з якої
вже вперто пнеться
товсте зелене стебло
