Посестри. Часопис №9 / Про краснолюдків і сирітку Марисю
(Фрагмент з твору)
Хто з вас вірить, хто не вірить —
Це не байка і не чутка.
Я кажу відверто й щиро:
Є на світі краснолюдки!
Цей народець отакенький —
З насінинки гарбузяні.
Знайте, це не відсебеньки,
Запитайте-но у няні.
В бідній хижці чи в палаці,
Під запічком чи в комірці—
Краснолюдки угніздяться
В будь-якій затишній нірці.
Мостяться у кожній шпарці,
Їх повсюди можна стріти.
Часом юшку куховарці
Допоможуть наварити,
Часом цуплять дві-три шкварки
Або цукру скількимога,
Часом позбирають шпарко
Всі окрушинки з підлоги.
Часом коням зроблять ласку —
Заплетуть шовкові гриви,
Часом дітям кажуть казку.
Що за чудо! Справжнє диво!
Влізуть попід кожну стріху —
Навіть оком не змигнути.
Наче тіні, спритні й тихі,
Ці маленькі шалапути!
*
Хай би там яка погудка —
Десь їх хвалять, десь їх ганять… —
Є на світі краснолюдки!
Запитайте лиш у няні.
Як придворний літописець короля Лелітка розпізнавав весну
І
Зима була такою тяжкою й довгою, що милостивий Лелітко, король краснолюдків, примерз до свого трону. Його сиву бороду посріблив іній, на вусах повисли крижані бурульки, брови наїжилися від паморозі, стали грізними й суворими. У короні замість перлин іскрилися краплинки замерзлої роси, а пара його віддиху осідала памороззю на кришталевих стінах скельного гроту. Вірні підданці короля, меткі краснолюдки, кутались, як лише могли, у червоні плащі та великі каптурі. Декотрі зладили собі шубки й курточки із брунатного та зеленого моху, якого назбирали в бору ще восени, із шишок, із кори дерев, із білячого пуху й навіть із пір'я, що його погубили птахи, відлітаючи за море.
Проте король Лелітко не міг вбиратися так убого і так по-простацькому. Він і взимку, й улітку мусив зодягати пурпурові шати, що споконвіку слугували королям краснолюдків, а тому вже добряче витерлись, і крізь дірочки свистав вітер. Ці шати й за ліпших часів не надто гріли, бо виткали їх із пряжі отих червоних павучків, що навесні сновигають по грядках. А завтовшки були заледве з макову пелюстку.
Отож тремтів король, аж жижки трусились і раз по разу хухав у долоні, що так задубіли, аж він і берла не годен був утримати.
У кришталевому палаці вогню, як відомо, розкладати не можна. Яке там! Ще б усе потріскалось — і паркет, і стіни.
Ото й шукав король Лелітко тепла у виблиску золота й срібла, в полум'ї діамантів — великих, наче жайворонові яйця, виглядав його у веселках, які запалював промінчик денного світла на кришталевих стінах тронної зали, в іскрах, що летіли від довгих мечів, якими вимахували мужні краснолюдки — і з вродженої хоробрості, і задля того, щоб зігрітись. Однак тепла усе це давало дуже мало, аж так мало, що бідолашний старий король цокотів рештками зубів і з великим нетерпінням чекав весни.
— Трутнику, — мовив він до одного з придворних, — слуго мій вірний! Визирни-но на світ — чи, бува, не йде весна.
А Трутник покірливо відповідає королю:
— Володарю! Пора моя прийде, коли кропива під селянським парканом зазеленіє. А до того ще далеко!..
Покивав король головою, а за мить знову подає знак і мовить:
— Синичко! А може, ти виглянеш?
Однак Синичці теж не кортіло виставляти носа на мороз. Ото відказує:
— Володарю! Пора моя прийде, коли трясогузка застрекоче. А до того ще далеко!..
Помовчав король трохи, а що йому жорстокий мороз дошкуляв, то знову подає знак і мовить:
— Сонечко, слуго мій! Чи ти не глянув би?
Однак і Сонечко не поспішав на мороз та завірюху. Він також уклонився і сказав:
— Володарю мій! Пора моя прийде, коли під опалим листком снула мушка прокинеться. А до того ще ой як далеко!..
Король звісив бороду на груди й зітхнув. Від цього зітхання насунула така снігова імла, що за мить у гроті вже годі було хай щось розгледіти.
Так минув тиждень, минули два, аж якогось ранку трохи посвітлішало, а з крижаних бурульок на королівській бороді закапотіла вода. Сніг у волоссі теж почав танути, а з королівських брів облетіли торочки паморозі, й замерзлі краплинки скотилися по обвислих вусах, наче сльози. Тут-таки почав відпадати іній від стін. Лід лопався на них із потужним гуркотом — немовби річка скресла. А в кімнаті стало так вогко, що всі придворні із королем укупі чхали, мовби з мортири стріляли.
А варто сказати, що краснолюдки мають чималенькі носи. Сам їхній народ невеличкий: як угледить краснолюдок людський черевик, стане немов укопаний, рота роззявить і чудується — бо гадає, що це ратуша. А бува, як до курника залізе, все запитує: «Що ж то за місто таке і чи далеко до його околиць?» А як раптом упаде в глиняний кухлик, верещить: «Рятуйте! Я тону в криниці!»
Така-от малеча.
Проте носи вони мають на славу. Чхають, аж земля двигтить, бажаючи своєму королеві доброго здоров'я.
Тим часом їхав селянин до лісу по дрова. Почув це чхання й каже:
— Ого-го, як гримає! Це зима скрутила собі в'язи! — бо подумав, що то весняний грім.
Тим часом відлига щасливо тривала. І вже проти полудня у всіх краснолюдків порозмерзалися вуса.
Почали вони тоді радитися: кого б то на землю вислати, щоб упевнитися — чи справді весна прийшла. Аж тут король Лелітко стукнув об землю берлом зі щирого золота й мовив:
— А нехай-но наш учений літописець Теревенько-Венько піде гляне, чи справді весна прийшла.
— Мудре королівське слово! — загомоніли краснолюдки, й усі погляди звернулися до вченого Теревенька.
Той, як завжди, сидів над грубезною книгою, до якої записував усе, що від найдавніших часів ставалось у державі краснолюдків: звідки вони взялись і яких королів мали, які провадили війни і як їм у тих війнах щастило. Що бачив, що чув — все правдиво вписував, а чого не бачив і не чув —так майстерно вигадував, що над його книгою в усіх душа співала. Саме він довів найпершим, що краснолюдки, які були на зріст ледве з долоню, насправді є велетами. Це вони, мовляв, лише так коцюбляться, щоб менше сукна йшло на курточки й плащі, бо ж тепер страшенна дорожнеча.
Краснолюдки так пишалися своїм літописцем, що хто з них лиш яке зілля нагледить, враз йому вінка плете й на голову вкладає. І врешті-решт оті вінки геть повитирали його ріденьке волосся, і став він лисим мов коліно.
II
Теревенько-Венько мерщій узявся лаштуватись у дорогу. Наповнив свого каламаря найчорнішим чорнилом, тоді підстругав велике гусяче перо, таке важке, що він мусив його, немов рушницю, на плечі тарганити. Свої велетенські книги припасував до плечей, підперезався, насунув каптура на голову, взув постоли на ноги, закурив довгу люльку — і був уже готовий до мандрівки.
Вірні товариші почали сердечно прощатися зі вченим Теревеньком, бо хтозна, чи не трапиться з ним на землі якась лиха пригода і чи побачаться вони ще з ним колись.
Сам милостивий король Лелітко хотів його обійняти, бо дуже вже шанував Теревенька за вченість, однак не зміг зрушитися з місця: шати геть примерзли до трону. Він лише схилив зі свого престолу золоте берло над ученим мужем, а коли той цілував ясновельможну руку, королівським обличчям збігло кілька ясних перлинок і з брязкотом упало на кришталеву підлогу. Були це замерзлі сльози доброго короля. Миттю вхопив їх Грошик, скарбник держави і, вклавши перлини до коштовної скриньки, забрав до скарбниці.
Увесь день видирався вгору вчений муж Теревенько, аж поки вибрався з гроту на землю. Дорога була стрімка, оплетена корінням правічних дубів. Уламки скель, щирець і каміння котилися з-під його ніг і з глухим гуркотом летіли кудись на дно прірви. Замерзлі водоспади світилися, мов крижані шиби, а вчений мандрівник ковзав по них у своїх постолах і лише з великими зусиллями міг посуватися вгору.
А коли врешті вибрався, помандрував собі далі, весело та жваво поглядаючи з-під темного каптура на селянські поля, на луки й гаї. Уже пробивалися й уперто лізли із землі паростки, вже молода травичка їжилася на вологих місцинах, вже червонілося над павіддю вербове пруття, а в тихому імлистому повітрі лунали крики журавлів, які летіли ген високо-превисоко.
Будь-який інший краснолюдок визначив би за тими ознаками, що весна вже не за горами. Утім, Теревенько ще замолоду аж так заглибився в книжки, що поза ними нічого в світі не бачив і ні в чому більше геть не тямив. Однак і він відчував у серці таку дивовижну радість, таку бадьорість, що тут-таки заходився вимахувати своїм великим пером і співати старої пісеньки:
Геть, геть подалі, смутку тяжкий,
Закурюй люльки, тягни пляшки!
Ледве він проспівав пів куплета, як почув цвірінькання горобиної зграйки на плетеному тину навколо поля. Отож негайно обірвав свою пісеньку, щоб не мати нічого спільного з отим базіканням. Наморщив чоло й почимчикував собі далі, вельми поважно — аби така голота знала, що він, учений муж, із горобцями компанії не водить.
А вже й село видніло, і літописець звернув на стежину, де торішнє бадилля майже вкрило його з головою, і він непомітно добувся першої хатини.
Став за кущиком терня й почав дослухатися.
— Ох він негідник! Ах розбишака! — лементувала одна з господинь. — Як до ковалевого курника залізти не побоявся, то вже ніде квочкам від нього не сховатися!
А друга:
— Які ж то курочки були! Золото, а не курочки! День у день яйця несли, і кожне як мій п’ясток! У всьому селі немає таких курочок!
А слідом за нею третя:
— А хто мого когута задушив? Чи не його це витівка? Як я побачила вискубане пір'я, то Богу дякувати, що не зімліла від жалю!
Тут знову перша:
— І що ж то за мерзотник! Що за катюга! І яка ж то сила в його пазурах! Щоби таку яму під курником вигребти! Таж навіть чолов′́яга з лопатою ліпше не впорається. Невже немає ради на того злодія?
Аж тут із хати вибігла ковалиха — попри холоднечу, без свитки — стала при порозі, піднесла фартух до очей і завела-заголосила:
— Ой ви мої чубарочки любенькі! Ой ви мої когутики золотенькі! Як же я без вас житиму, сиротина!..
Здивувався з того лементу Теревенько, наставляючи то одне, то друге вухо, бо ніяк не міг утямити, про що ті господині лементують. Аж раптом стукнув себе пальцем по чолі, всівся під тином межи будяків і, відкоркувавши каламаря, вмочив у нього перо. Відтак струснув його, розгорнув свою велику книгу й записав такі слова:
«...На другий день моєї подорожі завітав я до злощасної країни, на яку напали люті вороги, перебили, передушили й забрали у полон геть усіх курей і півнів. Тому коваль кує мечі для відсічі, а перед кузнею лунають плач і бідкання».
Він іще дописував рядка, коли на порозі кузні став коваль і басовито гукнув:
— Що тут сльози допоможуть? Тут треба горщика із жаром узяти і того мерзотника з нори димом викурити! Адже всі знають, що лис побіля лісу в норі сидить. Або його викурити, або його витурити. Нумо, Яську! Хутчій, Стаху! Гукайте хлопчаків і рушайте на лиса з лопатами. А ти, жінко, не плач і готуй горщика з жаром! Пішов би і я з вами, та маю пильну роботу.
І враз із порогу до кузні повернувся і звідти знову долетіло брязкання заліза. Утім двоє коваленків, покинувши міхи, побігли селом, волаючи:
— На лиса! На лиса!
Потому й жінки потяглися до хат — готуватись у похід.
Тоді обачний Теревенько знову вмочив перо й записав до книги такі слова:
«Вороги мають відчайдушного ватага та хана, який зветься Великий Лис, а ховаються в лісових норах, звідки місцева людність викурює їх гарматним димом».
Щойно учений літописець дописав, як до нього долинули звуки страшенної веремії. Глянув — а селом суне юрба жінок, дітей і підлітків: з лопатами, дрючками, з горщиками. А слідом за юрбою, гавкаючи й огризаючись, мчать у бік лісу сірки, бровки та інші бриськи. Тоді знову вмочив Теревенько перо й записав до своєї хроніки таку заувагу: «На війну у цій країні ходять не чоловіки, а жінки, діти й хлопчаки-підлітки. Це військо зчиняє несамовитий гамір і щодуху мчить усім селом на ворога. Услід головним силам шкварить зграя псів і відчайдушним гавкотінням додає снаги до бою. Оце я на власні очі споглядав і підписом своїм потверджую».
Тут він схилив голову, примружив ліве око і, приписавши на березі сторінки: «Теревенько-Венько, Придворний Літописець Його Милості Короля Лелітка», — вивів вигадливу й розгонисту карлючку.
Тим часом із-за тину долетів приємний ялівцевий димок, який краснолюдки дуже полюбляють. Теревенько потягнув своїм великим носом раз, потягнув удруге і, розхиливши хмиз, пильно видивлявся, звідки лине цей димок. І нагледів він край бору синє витке пасемце, а коли добряче протер окуляри, побачив у полі невеличке вогнище й пастушків, які сиділи круг нього. Поштивий Теревенько дуже любив дітлахів. Він негайно побіг узгір'ям до вогнища, просто-таки на димок, кумедно перестрибуючи борозни.
Пастушки здивувалися, побачивши малого чоловічка у підперезаному дорожньому плащі із каптуром, із книгою під пахвою, із каламарем біля паска і з пером через плече.
Юзик Пістрявий умить штурхнув у бік Сташка Шафарчика, тицьнув у чоловічка пальцем і шепнув:
— Краснолюдок!
А Теревенько був уже близько й приязно всміхався до дітей, покивуючи головою. Діти широко пороззявляли роти і втупились у нього, мов у примару. Вони не злякалися, лише дуже здивувалися. Не злякалися, бо кожен добре знав, що краснолюдки нікому кривди не чинять, а вбогим сиротам навіть допомагають. Сташко Шафарчик пригадав, що коли торішньої весни втекли від нього телята до лісу, отакенький малюсінький чоловічок допоміг їх знайти і на пасовисько загнати. Ще й приголубив його, і суниць у шапку насипав, примовляючи:
— Не бійся мене! Бери-но, сирітко!
Тим часом Теревенько наблизився до вогнища і, витягнуши люльку із зубів, ґречно мовив:
— Здоровенькі були, діточки!
На що пастушки поважно відповіли:
— І ти здоров був, краснолюдку!
Теревенько глянув на них, усміхаючись, і запитав:
— Чи можна мені погрітися біля вашого вогнища? Бо ж холоднеча!
— Чом би й ні, можна! — впевнено відповів Ясько Кремінець.
— Хіба нам шкода! — докинув Шафарчик.
А Юзик Пістрявий і собі:
— Сідайте, краснолюдку! Ось гідне місце для вас!
І він, підсмикнувши поли сивої сірячини, зробив місце біля вогню.
— Ото картопля допікається, то й поїсте з нами, скільки душа забажає, — гостинно докинув Ясько.
А інші за ним водно:
— Сідайте. Оком не змигнете, як буде готова, от уже дух від неї пішов.
Умостився Теревенько і, лагідно поглядаючи на рум'яні личка пастушків, розчулено мовив:
— Ох, ви дітлахи мої любі! А чим ж я вам віддячуся?
Ледве це вимовив, як Зоська Ковальчуківна заслонила очі рукавом і жваво писнула:
— А ви нам казку розкажіть!
— Ет! Що там казка! — поважно відповів Стах Шафарчик. — Правда ліпша за казку!
— Певно, що ліпша! — погодився Теревенько. — Правда — понад усе.
— Ну, коли так, — весело гукнув Юзик Пістрявий, — то розкажіть, звідки у світі краснолюдки взялися.
— Звідки взялися? — повторив Теревенько — і вже хотів розповідати, аж раптом почали репати картоплини з гучним тріском, а діти заходилися вигрібати їх патичками із жару й попелу.
Учений муж неабияк злякався того несподіваного тріску, відскочив і заховався за камінчиком. Із цієї фортеці він спостерігав за дітьми, які ласували незнаними йому круглими й димними ядрами. Відтак він розгорнув книгу й, оперши її на камінець, тремтячою рукою вивів такі слова:
«Люд у тій країні такий войовничий і мужній, що навіть дрібні діти печуть у гарячому попелі гарматні ядра. А коли ті починають від жару з гуркотом стріляти, наче це грім небесний, хлопці, які вже від пелюшок гордують смертю, і навіть малі дівчатка вигрібають оті гарматні ядра і, ще димні, кладуть собі прямо до рота. Цього явним свідком бувши, такому лицарському духу дивувався і задля вічного нащадків спомину увічнюю. Писано в полі, на узгір'ї, надвечірньої пори».
Далі йшли підпис і карлючка, ще розгонистіша за попередню.
Тим часом полем полинув такий смаковитий запах печеної картоплі, що вчений муж миттю відчув у собі якусь порожнечу й голосне бурчання в шлунку. Побачивши, що ці ядра не завдають пастушкам анінайменшої шкоди, що діти аж по животиках гладять себе, скуштувавши такої вишуканої страви, він виступив із-за каменя й обережно та поволеньки наблизився до вогнища. Зоська Ковальчуківна тут-таки подрібнила трохи картоплі й простягнула йому на вітці, припрошуючи, щоби брав і їв.
Не без остраху вкинув Теревенько оту крихту до рота, але коли розсмакував, випростав руку по наступну. Тоді дівчатка подрібнили щонайкращі картоплини і, вгощаючи йому по крихті, так з ним обвикнулися, що останній шматочок Кася Бальцерівна сама йому до рота вклала. На що всі, а найголосніше сама Кася, запищали від неймовірного захвату.
III
Підкріпившись, Теревенько знову примостився біля вогню, і коли хлопці підкинули свіжого хмизу, й іскорки весело застрибали по сухому хмизу, почав розповідати пастушкам про краснолюдків:
— У давнину звали нас не краснолюдки, а божата. Тоді ми ще мешкали не під землею, попід скелями чи під корінням старих дерев, як отепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Давненько-предавненько то було! Над цим краєм іще панував тоді Лях
Такою вона й була.
Про тих білих птахів люди розповідають, що були то орли. Проте в наших старих книгах записано, що йдеться про лелек, які походжали луговими рівнинами й рясно мостили собі там гнізда. Хай як там було б, досить і того, що цю країну назвали від того Ляха — Ляхією, а місцевий люд — ляхітами. Хоча сусіди називали їх ще й поляни, бо був це народ польових орачів, які ходили за плугом. Усе це в наших старих книгах під печатями записано.
— І що, тоді навіть бору не було? — зненацька запитав тоненьким голоском Юзик. — Ані річки, анічого?
— Та чом же! — відказав Теревенько. — Був бір, і то не такий, як тепер, а непрохідна пуща без кінця та краю. У пущі водилися великі й люті звірі, вони ревли так, що на тонких деревах тріскала кора. Одначе ми, краснолюдки, лише про ведмедів знаємо. Казав мені якось прадід мого прадідуся, що колись-то такий ведмідь вигорнув його разом із бджолами та медом із дупла й до середини зими тримав у себе служником, удень і вночі змушував байки правити, а сам тільки лапу смоктав і в барлогу дрімав. Лише коли суворий мороз ударив, а ведмідь голосно захропів, пустився прадід мого прадідуся навтьоки із тієї пущі й через сім років блукань повернувся до своїх.
Сміялися діти, слухаючи про ту пригоду, а Теревенько-Венько так далі правив:
— Го-го!... Ото були часи!.. Над полями, над водами шуміли тоді липові гаї, а в них мешкав старий-престарий бог на ймення Світовид
«Де є хата, там свої божата», — казали люди у ті давні часи. А нам теж було весело й гарно, бо ми у всякій роботі нашим господарям допомагали: і овес коням насипали, і хліб від полови перевіювали, щоб лишилося саме золоте зерно. І січку рубали, й солому трусили, і курей заганяли на грядки, щоб вони не губили яйця в кропиві. Масло збивали, сир відтискали, дітей колисали, прядиво мотали, на вогонь дмухали, щоби каша швидше варилася. Щоправда, не задарма. Як не господар, то господиня завжди про нас пам'ятала. У світлиці на краєчку лави завжди лежали для нас окрушини хліба й сиру, а в кухлі було трохи меду або хоч молока. А коли господиня вибиралася на город полоти або з серпом у поле, то поки вийде за поріг, брала з бочки жменю проса й розсипала по хаті, примовляючи:
Божата, божата!
Ви мусите дбати
Про дітей, про хату.
А це вам просо — нате!
І спокійно йшла собі до роботи. А ми — шусть із-під запічка, шусть із-під лави, шусть із-під мальованої скрині! Нумо в хаті порядкувати, дітям казки розповідати, хлопцям коників стругати, дівчатам ляльок мотати, коси заплітати. Нумо шибки у віконцях протирати, сонце крізь них до хати запускати, його золоту ясність по кутках розтягати, що все аж палахкотіло навкруги! Роботи, щоправда, мали донесхочу, але людської вдячності ще більше. Не було заручин або пострижин, щоб господарі нас не припрошували:
Божата, божата!
Приходьте на свята!
На зубри печені,
На роги оленя,
На півня, що скаче,
На білий калачик!
Межи гостей ми не пхалися, бо наш народ, нехай і дрібний, завжди був ґречний. Та коли ми починали під вікном чи під порогом на гусельцях грати, люди наслухатися не могли нашої музики — такі з неї веселощі линули, така радість, такий спів у серці.
Гай-гай! Де ж ті часи? Де, я вас питаю?..
IV
Замовк Теревенько-Венько й поволеньки люлечкою пахкав, а діти, хоч він нічого й не казав, наслухали далі, вдивляючись у краснолюдка. За якийсь час він мовив:
— Чи довго це тривало, а чи ні, не знаю, бо про це не писано в наших книгах. Одначе потім часи змінюватися почали. Не стало добрих володарів із Ляхового роду, а ті нові без упину чубилися поміж себе, бо панувало їх щось аж дванадцятеро нараз. Лише коли народові остогидли ті чвари, витурили бешкетників геть і знов одного володаря собі обрали.
Еге ж, трохи вщухли чвари у країні, проте ледве над нею засвітило сонце, як знову насунула буря.
Немов сарана на зерновий посів, щоб винищити його до пня, напали німці на ляхітські поля, а їхній князь хотів нашу володарку силоміць узяти і сам над нами панувати. Кажу «нашу», бо хоч ми були всього лишень божата, але в ті прадавні часи єдність була, і ми з народом мов брати трималися.
Проте володарка не схотіла німця.
— А я знаю! — гукнула раптом тоненьким голоском Кася Бальцерівна. — То була Ванда
— А я теж знаю! — іще тонше запищала Зося Ковальчанка.
І ну одна поперед другу виводити:
Ванда німця не схотіла, лягла в землю нашу…
Покивав на це Теревенько-Венько та й мовив з усміхом:
— А таки не схотіла!.. Знаю-знаю! Бо ж усю цю пісню до наших книжок записано. Це ж бо саме ми з найдавніших-давен навчаємо їй дітей. А вас хто навчив?
— А ми не знаємо.
— Ну, то напевне я! Деколи вам здається, що в повітрі якісь голоси бринять або спів.
— Справді! — з повагою відповіли хлопці.
— Ну то бачте, це краснолюдки так балакають і співають! Тільки що вони малюсінькі, і їх не видко, коли сховаються у збіжжя або лугові трави, або між листячка в гаю, або під камінчики. Ну гаразд!.. Ото як володарка не схотіла німця, вибухнула війна. Одразу почали злітатися до нашого краю круки та ворони, одразу вовки заходилися вити, одразу небо затягнуло чорними хмарами.
Ми теж почали з голоду підупадати, бо і хліб, і сири — все йшло тим воякам, які з ворогами билися. Змарнів увесь край, змарніли й божата разом з ним. Аж так покрайлося нашій володарці серце покраялося, бо через неї увесь народ на війну мусив піти, що вона до річки скочила й одразу потонула. Лише тоді німці пішли геть, а в нас мир настав.
Але часи вже так через ту війну попсувалися, що аж незмога! Уже брат брата зраджував, уже сильний кривдив слабшого, вже здирник долучав сирітський наділ до свого поля. А що там, де кривда й сирітські сльози, щастю не бувати, запанували лихі володарі в цьому краї...
Тут у нього люлечка пригасла, й почав Теревенько у попелі іскорки шукати, а коли знайшов, потягнув раз-другий із цибуха, по тому випустив клуб диму і так далі повів:
— Із тими старими книгами воно так.
Тут кількох сторінок бракує, там декілька таких пожовклих і вибляклих, що прочитати годі, сям — велика чорна ляпка уздовж чи впоперек, то й не все дізнатись можна, що там записано до них спередвіків.
Однак чи добрі були часи, а чи лихі, одразу пізнати можна. Як добрі, від тих сторінок, нехай і найдавніших, таке світло струменить, мовбито сонце зійшло, а як лихі, такий морок від них снується, наче запала темна ніч, коли ні зірок, ані місяця над землею не видно...
Ось вони які, старі книги краснолюдків!
V
Змовкнув Теревенько-Венько, а діти й собі принишкли. Лише за деякий час обізвався Юзик Пістрявий:
— А що сталося з божатами?
Однак Теревенько-Венько мовчав, задумавшись про ті давні часи. Тоді діти заходилися смикати його за плаща, навперебій гукаючи:
— Скажіть, краснолюдку! Скажіть! Що з божатами сталося?
Оговтався вчений муж від задуми і так далі повів:
— Божата ще доволі довго мешкали по хатах і селах разом з людьми. Проте вони дедалі смутнішали, слабшали й дрібнішали. Люди вже й не вдавалися так часто до них по допомогу... А там і утиски пішли на цей народець. Відтак розпорошилися вони по лісах, по горах, по пустирищах.
Тепер люди божат уже й не бачать — хіба вночі. А вдень їх лише малі діти зустріти можуть, як ото ви мене сьогодні зустріли. Найбільше їх пішло в гори Карпати — і там пильнують підземні скарби. У лісах їх також подостатком. А що в лісі буває тяжка зима, пошили вони собі плащі й каптурі, зазвичай червоні. Тому їх почали прозивати краснолюдками. Вони й досі мають чуйні серця: за дрібку їжі, за краплину молока радо пораються коло господарства в доброї людини...
Коли завершив свою розповідь Теревенько, скинувши каптура з поштиво схиленої голови, від лісу залунав багатоголосий гамір. Це жінки та дітваки поверталися з полювання на лиса. І це повернення не було тріумфальним. Хитрющий лис мав декілька нір: одну викопав у бору, а друга чи третя виводила в поле, поміж терня. Там він і зачаївся без жодного сліду. Господині нарікали на змарнований час, діти прикликали галасливих псів, які із шаленим гавкотом гасали левадою.
Пастушки підвели голови на той лемент і на те дзявкання й задивилися, заслухалися так, що геть забули про краснолюдка. Тоді Теревенько підвівся, натягнув на голову каптура і, запавши у найближчу борозну, щез у торішніх травах. Отож ані Зоська, ні Кася, ні Стах, ані Юзик, ані Яцько Кремінець не знали напевно — чи їм це все лише наснилось, а чи справді з ними в полі біля вогнища сидів краснолюдок і розповідав дивовижні казки.
VІІ
Тим часом Теревенько перехильці дочвалав до бору й почимчикував лісовими хащами майже у повному мороці. Бо хоча був іще ясний день, тут від сосон і ялин спадала така густа тінь, що годі було вгледіти стежину.
Ішов собі Теревенько, може, з годину, а може, й довше. Уже йому й обридла та подорож, уже й голод знову почав дошкуляти, коли він зненацька зашпортався й упав у глибоченьку яму.
У цій ямі мешкав лис Шпондерок, славний на всю околицю куролов, той самий, на кого сільські жінки сьогодні так невдало полювали. Сидів Шпондерок у кутку своєї комори й закінчував обгризати вгодованого когута, пір'я якого розлетілося по всій ямі. Узрівши Теревенька, Шпондерок перервав свою учту, гребонув лапою раз, гребонув другий, поклав кості у ямку, притрусив землею та й дивиться — що ж воно далі буде.
Теревенько здався йому дуже кумедним, бо поки падав, виробляв у повітрі такі викрутаси! Однак хитрий Шпондерок не подав знаку і, скромно опустивши хвоста, посунув назустріч гостеві.
— Пане-добродію, — солодко промимрив Шпондерок, — бачу, ви помилилися дверима.
— Справді, — відказав Теревенько. — Тут таки темнувато, і я не помітив входу до вашої оселі. До того ж, мої очі віддавна заслабли від невтомної роботи над моїм великим історичним твором.
— Ох! — із запалом вигукнув Шпондерок. — Маю честь привітати вченого й колегу! Моє життя також спливає за порпанням у книжках. Я також пишу велике дослідження про розвій курівництва та голубництва у сільській місцевості. І навіть розробляю проєкт нового методу побудови курників. Ви бачите ці пера? Вони слугують мені в роботі.
І він скромним рухом указав на пір'я щойно задушеного когута, розкидане по всіх кутках.
Вчений Теревенько здивувався. Якщо він одним-єдиним пером сірої гуски здобув таку велику шану в свого народу, яким же славетним мусить бути той, хто списав цілий оберемок такого чудового золотавого пір'я!
Проте Шпондерок наблизився до нього й мовив:
— А ви, любий пане колего, звідки маєте це гарненьке перо? І що сталось із тим милим створіннячком, якому воно належало раніше? Радий був би запізнатися з ним ближче!
— Це перо із крила гуски, яку разом із цілим табунцем пасе сирітка Марися.
— Разом із цілим табунцем? — захоплено перепитав Шпондерок. — І ви кажете, любий колего, що цей табун пасе мала сирітка? Мала сирітка, яка, певно, не може з ним упоратись? О, як радо я їй допоміг би! Як я виручив би цю прецікаву бідолашну сирітку! Знайте, шановний колего, що я маю дуже м'яке серце! М' яке наче масло!
На доказ своїх слів лис ударив себе лапою в груди, ще ближче присунувся до вченого Теревенька й обнюхав його гусяче перо. По тому, витерши очі, мовив:
— Не дивуйтеся, любий колего, моєму зворушенню. Я щойно відчув, як ближчає утілення моїх мрій. Навертати заблудлих гусок на праведний шлях — ось моє покликання! Допомагати сиріткам їх випасати — ось велика мета мого життя!
І він звів догори обидві передні лапи:
— О безневинні істоти! О мої любі, солодкі створіння! Я готовий усе своє життя присвятити вашому щастю.
Із цими словами Шпондерок повернув до виходу й почвалав геть із ями довгим темним коридором, а слідом за ним попрошкував учений Теревенько. Вони здолали вже добрячий шмат дороги, коли лис озирнувся й мовив:
— То ви ж не забудьте, любий пане колего, записати до вашої поважної книги нашу нинішню зустріч. Тільки, будь ласка — жодної хвальби, ніякого мені славослів'я! Напишіть просто, що ви зустріли видатного приятеля людства на ймення Шпондерок — прошу не забути це ім'я! — видатного вченого, автора багатьох досліджень, словом, лиса виняткової натури, гідного найвищого захоплення і серед тих, хто випасає гусочок, і поміж усіх власників курей і качок. Зрозумійте, любий колего, що вроджена скромність не дозволяє ширше розводитися про мої чесноти. Згадую про них лише побіжно, а решту зоставляю на ваш розсуд.
І коли вони добулися місця, де під викорчуваним пнем був вихід із нори, лис спритно підстрибнув і, гукнувши новому товаришеві: «До зустрічі!» — щез у густих заростях. Теревенька огорнули аромати вогкого моху і щойно пророслої трави. Відчув, що запаморочилось у голові і присів на торішню шишку відпочити перед далекою дорогою, потішений, що доля звела його із таким шляхетним звіром.
VII
Оце сидить собі Теревенько на шишці, аж бачить — селянин іде. Сокира на плечі, кожух на спині, постоли на ногах, шапка набакир, торба з ряднини на мотузці — такий ото дроворуб. Іде до лісу, в небо задивляється і, видко, весело йому, бо повсякчас насвистує.
Міркує Теревенько: «А що, якби цього селянина запитати — чи вже прийшла весна?» Але враз набундючився від великої пихи, згадавши про свою мудрість, і каже сам до себе: «Дзуськи! Не годиться вченому мужеві в селянина розуму позичати».
А дроворуб саме оминав його. Зиркнув убік — і бачить, що із шишки щось стирчить, таке вже набурмосене, аж кругле. Вирішив він, що це гриб-порхавка, та як його копне! І хоч селянин ледве зачепив його постолом, беркицнувся Теревенько і разом із шишкою покотився до якоїсь ямки. На його щастя, каламар був туго затканий і міцний.
Скотившись у ямку, вчений літописець сів, обмацав потовчені ребра і, переконавшись, що вони цілі, скривився й сплюнув:
— Тьху! А най йому грець! Хаме невмиваний! А я з тим простаком розмову хотів зав'язати! Оце вже знайшов бесідника! Ні, варто до цього взятися з іншого боку.
І краснолюдок заходився терти пальцем свого довгого носа й думати. Відтак ударив себе по чолі та й каже:
— Як же мені знати, чи прийшла весна, а чи забарилася, коли я не
виміряв її шляху по світу!
І тут-таки почав пильно роздивлятися — з чого б то собі земну кулю змайструвати й накреслити на ній шлях весни. Аж зирк — стежиною дибає їжак: голки настовбурчив, носика вистромив, тягне яблуко. Дуже втішився Теревенько і, ґречно привітавши їжака, попросив у нього яблуко. Злякався їжак — що це за малий чоловічок такий? А що мав він нечисте сумління, бо поцупив яблуко вночі в одної господині й ніс до своєї нірки, то як дасть драла — згорнувся клубком і, мовби м'ячик, скотився з горбка.
— Стій! Стій! Зачекай! — гукав йому вслід Теревенько. — Я лише прокладу шлях весни на тому яблучку й одразу тобі назад його віддам.
Утім їжак уже запропав у густому тумані.
— Що за дурне звіря! — мовив сам до себе Теревенько. — Утік разом із такою гарною земною кулею. І що його робити? Га? Хіба шукати іншу.
І він посунув далі, перестрибуючи камінці та рівчаки. Незабаром знайшов грудку вапна, скачав із нього кульку, викотив на поблизький горбок і почав накреслювати ялиновою голочкою на цій кульці материки, моря, гори та ріки. Аж нарисував — ти ба! — цілий світ і, насадивши на носа великі окуляри, взявся шукати шлях весни.
А з горбка вже спадала в долину імла, якийсь час тріпотіла над ним, наче біла хустина, обволікала легким вологим духом стіну лісу. Урешті розсоталася по ярах, а луки й поля, гаї й діброви виринули з неї в золотому сонячному промінні.
Тоді від південного схилу узгір'я вийшла вродлива дівчина, здіймаючи над землею руки й благословляючи її. Вона була боса, і з-під її ступень розсипалися братки та стокротки. Ішла мовчки, втім, навколо неї бринів пташиний спів і чулося тріпотіння крил. Із обличчя була темна, якою буває свіжозорана земля, а там, де вона ступала, пробуджувалися веселкові барви. Очі опустила долу, а з-під її вій пробивалося блакитне проміння.
Це йшла Весна. Вона пройшла так близько від Теревенька, що зачепила його лляними шатами, овіяла теплим подихом вітерцю, й навколо вченого мужа запахтіли фіалки, пришпилені до її ясного волосся. Проте вчений літописець так глибоко поринув у розрахунки — як і коли мусить прийти на землю весна — що взагалі не помітив її приходу. Лише втягнув довгим носом солодкий леткий аромат і, схилившись над своєю великою книгою, пильно нотував усе, що випливало з його розрахунків.
Із розрахунків випливало, що весна взагалі вже не прийде на землю, бо вона загубила шлях, зосталася за морем і не завітає до їхнього краю. Виходило також, що жайворонки та соловейки не співатимуть, бо геть захрипнули, й відтепер єдиною пташиною піснею буде вороняче каркання. Що вихор закинув у бездонне провалля усе насіння квітів, отож не заквітнуть ні рожа, ні лілея, ані дика яблуня. Виходило ще, що зоря згасла, сонце геть зчорніло, дні перетворяться на ночі, а поля вкриють не трава та збіжжя, а вічні сніги.
Він саме виводив ці слова, оповитий густими клубами диму зі своєї люльки, і приндився від пихи — мовляв, он який же я мудрець і провидець. Аж тут над тим горбком загули три великі чорно-золотаві пелехаті джмелі — і ну кружляти у блакитному повітрі, обравши за ціль лискучу Теревенькову лисину. Оце вони із басовитим голосним дзижчанням облетіли її раз, ось вдруге і втретє. Однак він зануривсь у книгу й не помічав анічого.
І коли вже ставив крапку наприкінці свого прогнозу, щось зненацька лусь його по лисині, лусь удруге, лусь утретє, вчетверте, вдесяте!
Теревенько щомога заверещав, гадаючи, що це світ валиться. Випустив люльку із зубів, кинув перо й відстрибнув убік, перекинувши при цьому на свою поважну книгу великого каламаря. Чорні струмені ринули просто-таки на щойно списані сторінки, а Теревенько остовпів на місці.
Що його тепер робити? Із чим до короля вертатися? Він так мудро, так точно все передбачив і обчислив — і все намарно. Заломив руки бідолаха літописець, бо від несподіваного переляку вся мудрість його полишила. Тепер він і справді не знав — чи прийшла весна, чи не прийшла...
Стовбичив так до полудня, стовбичив до вечора...
Вечірня заграва пригасала, поволі спалахували перші зірки, пахощі квітів линули від лук і полів, вродлива дівчина вже наближалася до узлісся, а під її босою ногою заквітнула перша конвалія.
Перекладено за виданням:
MariaKonopnicka
О krasnoludkah і о sierotce Marysi
Warszawa, WydawnictwoM. Arcta, 1909.
© Лариса Андрієвська, український переклад, 2002.
