Посестри. Часопис №89 / Розмова із Євгеном Положієм про його новий роман «Фінальний епізод (війни, яка триває 400 років»)
О.М.: Як виник задум повісті? Розкажи трошки про її початок – і особливо мені цікавий прототип головного персонажа.
Є. П.: Напевне, за обсягом це, все ж таки, роман, 567 сторінок. Було так. У 2015-му році я написав «Іловайськ», у 2016-му – «5 секунд, 5 днів». Із 2016-го до 2018-го рр разом із колегами написали чотири «Книги пам’яті» – близько 140 есеїв про уродженців Сумщини, загиблих в АТО. З 2017-го до 2021-й рр створив сценарії до художнього фільму «Кордон», документального «Родинна справа» і короткого метру «Один білборд біля цвинтаря» (до речі, 9 грудня відбувся міжнародний дебют на фестивалі у Брайтоні (Велика Британія)). Це не враховуючи поїздок в АТО, військові шпиталі, матеріалів про військових та війну для медіа. І захотілося мені написати роман, у якому б не звучало жодного пострілу, з позитивним, життєствердним героєм. Так я вийшов на Геннадія Мохненка, євангелістського пастора з Маріуполя, багатодітного батька, борця з наркомафією і продажними ментами, волонтера, капелана, словом, особистість легендарну. «Ви – воцерковлена людина? – запитав пастор при першій телефонній розмові. – Ні? То як ви можете писати про життя релігійної спільноти?!» Але ми порозумілись. У підсумку за три роки: 14 інтерв’ю, 40 годин розмов.
Але Геннадій Мохненко – не єдиний прототип. Є капеланський батальйон «Маріуполь». Є дві родини з Маріуполя, які довірили мені свої історії виживання в палаючому місті Марії: Штамбури і Терліги. Є волонтер, музикант, нині служить в НГУ, – Василь Рябко з Харкова. Є лейтенант медичної служби Анастасія, яка з морпехами перебувала в сховищах заводу ім. Ілліча, потрапила в російський полон, де пережила жахи Оленівки та російських таборів…
Зрештою, відомо, тексту «без жодного пострілу» не вийшло – війна. Тож я знайшов пастора і довідався продовження його неймовірної життєвої історії. Розшукав інших людей. Резиденція Інституту Літератури допомогла реалізувати задум.
О.М.: Як відреагував на вже готовий рукопис сам пастор – він дав автору цілковиту творчу свободу (бо ж ніхто не відтворить життя як воно було крапля до краплі) – чи активно втручався в текст, просив щось змінити, доповнити?
Є. П.: Геннадій Мохненко довго читав рукопис, але майже нічого не виправив. У цілому, реакція була позитивно-емоційною. Пан Геннадій, сам, напевне, того не помітивши, розповів дуже багато деталей зі свого приватного життя, але по прочитанню залишив їх у тексті без змін.
Скажу також, що ми заздалегідь домовились, що це – не біографія, а художній текст, тож корегувати, раптом що, будемо лише фактичні неточності. Як автор я переймався за відтворення подій у Маріуполі, за етичні моменти щодо особистого життя і, звісно, за компетентність в описі діяльності протестантської спільноти. По прочитанню пастор висловив думку, що навіть дуже добре, що автор не є воцерковленою людиною. Це дало тексту необхідну свободу висловлювання і дистанцію для пересічного читача, не зануреного в церковні справи. Тобто, це абсолютно світський роман.
Сергій Штамбур не менш ретельно (і також дуже довго) вичитував текст і зауважив близько 50–60 неточностей. Дрібних, наче й непомітних для немаріупольського ока, але неймовірно важливих для ока маріупольського. Разом ми їх виправили. Те ж саме стосується харківця Василя Рябка: ретельно, приязно, винятково заради точності, а не заради амбіцій. «Хіба що все відбувалося трохи не так романтично!» – так він підсумував прочитане. Тож із прототипами мені як автору пощастило в усіх сенсах.
О.М.: Війна триває з 2014 року, і воєнна тема в текстах теж виникла не сьогодні. Але саме з початком широкомасштабного вторгнення українська читацька аудиторія стала особливо вразливою, коли автор вибирає тлом оповіді котресь із особливо понищених міст. Ти писав цю повість ще до того, як росія стерла з землі Маріуполь, але чи не закидають тобі зараз, що ти хайпуєш на темі? Пригадую кілька таких скандалів, що стосувалися творів про Бучу.
Є. П.: Зазвичай хайпують на популярних людях, щоб забрати на себе частину їхньої популярності. Андрій Курков, наприклад, ідеальний об’єкт для хайпу. Немає сенсу хайпувати на таких не особливо відомих письменниках, як, наприклад, Положій. Бо, хайпуючи на маловідомих, хайпуни віддаватимуть їм частину своєї популярності, а не навпаки. Тож можу спати поки що спокійно.
Сенс і мета хайпу полягає в тому, щоб здобути більше популярності за рахунок інших, а принципи слугують хіба чудовою завісою. Якби йшлося тільки про принципи, то, знаючи, наприклад, що колега може допустити помилку, ми би спочатку писали тому колезі в особисті повідомлення, навіть якщо й не знайомі одне з одним, намагались переконати чогось там не робити. Бо спільна ж справа, бо ж усі ми представляємо Україну, хочемо перемоги, і всі ми, зрештою, можемо помилитися, не відчути недоречності якогось свого вчинку. Але коли ти раптом вивалюєш публічно на колегу купу свого обурення, то на що розраховуєш? Знищити його репутацію, по-перше; підняти свою популярність, по-друге. Бо якби ти хотів притомного результату або відкритої фахової дискусії, то ніколи б не починав цю справу з хайпу. Саме в цьому бачу первинну причину і природу хайпу і всіх скандалів.
О.М.: Сюжетна лінія, що стосується Радянського Союзу, органічно доповнює сучасну оповідь. Власне, без історичного контексту складно зрозуміти, що з нами відбувається зараз, особливо без контексту «совка», що так травматично позначився на Україні та українцях. Особисто мене вразив опис дідівщини в радянській армії, це якесь позасвіття. Ти писав ці частини тексту за свідченнями інших людей – чи мав нещастя теж із радянським військом перетинатися?
Є. П.: У 1986–88 рр. служив у будівельних військах РА. 80% особового складу роти мали різного роду судимості і були тертими життям людьми. Інші, як і я, 18-річні юнаки потрапили у «стройбат» за станом здоров’я, тобто були годними до нестройової служби. Автомат ми тримали в руках один раз – на присязі, і то – з запаяним дулом. Такі люди, знаєте, там служили, що автомати їм давати було ризиковано. Ми займалися різного роду будівельними роботами, тож вправлялися лопатами, майстерками та іншим реманентом. Мені пощастило служити в межах України, тобто близько від дому в більш-менш притомній військовій частині. Мій приятель, наприклад, служив у будбаті в Підмосков’ї, і залишився без половини зубів і однієї нирки. Немало людей і в нашій в/ч намагалися вкоротити собі життя або втекти, не витримуючи жорстоких знущань.
Проте зустрів у армії і чудових людей, багато людей інших національностей, із якими знаходив спільну мову. Міг годинами слухати про життя десь у Таджикистані чи Ічкерії, родинні історії, розповіді про репресії та депортації. А так всякого в армії бувало. Одним ламали долі, з інших робили садистів або стукачів. Наразі це майже дзеркало сучасного російського суспільства, де домінувати і принижувати, починаючи з дитячого садочка та родини, норма.
У цьому сутність сучасної російської ментальності, яку держава двадцять останніх років «полірує» агресивною пропагандою ненависті до всього живого. Тепер їх випустили, наче звірів із клітки (засуджених – у буквальному сенсі), в Україну і сказали: вбивайте, грабуйте, ґвалтуйте – це ваша великодержавна місія. І вам за це нічого поганого не буде. Тільки хороше: гроші, машини, земля, нагороди, героїзація і вічна слава. Це новий тип людей, створений КДБ, російською православною церквою і олігархами. Бо агресивних, глупих і, водночас, великодержавно-пихатих значно простіше обкрадати, ними простіше маніпулювати, зрештою, вони самі готові до найгірших вчинків. Це навіть не середньовіччя, це значно жорстокіше. Бо середньовічна людина любила свою родину, поважала батьків та по-справжньому вірила в Бога, в ім’я якого часто і вбивала. Сучасна російська людина не любить навіть своїх близьких (ті відповідають узаємністю), нічого крім власної великоросійської зверхності, поважає лише силу та вірить лише в насилля.
О.М.: У часописі, значною мірою присвяченому польській літературі, не можу оминути польську тему в твоєму тексті – розкажи трошки про неї.
Є. П.: Мені хотілося показати українське суспільство в усій повноті. І на фронті, і в тилу, і за кордоном. Близько 6 млн українців виїхали під час війни за межі країни, стали біженцями. В тому числі і моя родина, і велика родина пастора. У книзі пастор евакуює з Харкова, що перебуває під постійними обстрілами, невістку з новонародженим онуком свого друга-хірурга, що залишився з бійцями в «Азовсталі». І волею долі мусить везти їх до Польщі. Я хотів зафіксувати і описати ту велику справу, що зробив польський народ для українського в 2022 році.
О.М.: Відійдімо трошки від книжки, про яку розмовляємо. Яке твоє враження про український літпроцес зараз. На книжкових ярмарках впадає в око огром різножанрових текстів про війну, де чимало графоманії, але є й вартісні тексти, особливо сильною – традиційно під час глобальних катаклізмів – стала поезія. Чи вдалося тобі прочитати якісь нові видання на тему війни?
Є. П.: Коли пишу роман, то намагаюся не читати книжок. Бо якщо це гарна книжка, то обов’язково втрутиться в твій текст на рівні підсвідомості. А якщо погана, то зіб’є стиль і зіпсує настрій. Але поезія – це справді диво. Стільки класних, яскравих нових авторів, скільки потужних віршів. Я в захваті, якщо чесно.
О.М.: А взагалі тобі стає легше чи важче, коли ти пишеш про війну? Письмо тут радше як терапія чи як самодисципліна, мотивована тим, що про такі травми не можна мовчати?
Є. П.: Робота над першою частиною стендап-роману «Всі тварини ходять босими» допомогла мені як письменнику знайти свої інтонацію і звучання. Робота над кіносценаріями навчила переміщувати героїв у часі й просторі тексту таким чином, щоб читач не втрачав нитку історії. Я хотів написати сучасний, динамічний, багатошаровий і, в той же час, по-хорошому класичний роман, який технічно легко читати. Створити універсальну історію, яка може пояснити людям у будь-якій країні світу, ким ми були, ким є і чому так сталося, як ми змінювались і зростали разом зі своєю країною, як повертали собі свої голоси і свою історію, як повертаємо нашим дітям історії своїх родин. Але так, у книзі достатньо важких моментів, але без них неможливо передати реальність.
Нещодавно ми з дружиною дивилися приголомшливий документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Потім, коли ми обмінювалися думками, з’ясували, що у найтрагічніші моменти (коли до лікарні привозять поранених дітей, яких не вдається врятувати) ми обоє хотіли одного – щонайшвидше повернутися додому і обійняти своїх малих. І не відпускати від себе нікуди. Але коли я пишу про подібні речі сам, то не думаю ні про своїх дітей, ні про загиблих. Між мною і текстом утворюється відстань, яку намагаюся тримати більш-менш стабільною.
О.М.: Яким був твій промотур із книжкою – чи готові зараз люди читати на такі болісні теми, як Маріуполь, чи радше намагаються тримати свою психіку купи і схильні до ескапізму? Які відгуки перших хвиль читачів, чи відрізняються вони, залежно від регіону?
Є. П.: Книжка з’явилася у вільному доступі 15 листопада, тобто лише місяць тому. Не володію точними цифрами і даними по регіонах, але точно знаю, що понад половина загального накладу (4100 шт.) уже в руках читачів. Я мав презентації в діаметрально розташованих містах та містечках країни: Сумах, Харкові, Запоріжжі, Конотопі, Тернах, Ромнах, Києві та Львові. На кількох презентаціях ми були разом із Геннадієм Мохненком, і на них приходило багато протестантів, учасників капеланського батальйону «Маріуполь». Звісно, що реакція була дуже позитивною, бо ця книга значною мірою про них.
Один із пасторів на прізвище Волошин, уже літній чоловік, узяв у лютому 2022-го р. до рук зброю і захищав рідне місто, тримав оборону «Азовсталі», потрапив у полон і вважався загиблим в Оленівці, але вижив, потрапив на обмін. Він встиг прочитати книжку до презентації в Києві і сказав, що наче знову прожив усе своє життя разом із країною та своєю спільнотою: «Там навіть про мене написано на такій-то сторінці!» Я здивувався, бо нічого начебто про нього не писав. Невже щось наплутав? «Там є речення, в дужках, про подружню пару, яка продала свої обручки і віддала гроші для придбання будинку під церкву. Так це були ми з дружиною!» – уточнив пастор Волошин. Така наче несподіванка, але, якщо задуматись про життя і вчинки цієї людини, то ні, не несподіванка, не випадковість – закономірність, глибока віра людини в добро.
Загалом дуже багато приходило людей на зустрічі, повні зали, від 50-ти до 150 людей. Книжку купували активно, тепер от пишуть відгуки в соціальних мережах. За що я читачам неймовірно вдячний.
О.М.: На чому тримаються твої персонажі в цій війні? Пастор, певно, на вірі, але чи тільки?
Є. П.: На бажанні пережити і перемогти зло. Після епілогу, заключної глави, що має назву «Фінальний епізод», є ще одна глава – «Мрія». Точніше, тільки її назва, а далі – пуста сторінка. Читач може самостійно вписати туди будь-яку свою мрію. Така ідея. Ми з пастором домовилися вписати туди таке: разом провести презентацію книжки в українському Маріуполі.
О.М.: Якби було завдання – знайти найбільш світлий епізод у твоїй книжці – яким би він був?
Є. П.: Фінальним. Світло перемагає Темряву.
