Посестри. Часопис №10 / Чернiгiв-2022. Вiйна цивiльними очима

ЧЕРНІГІВ-2022. ВІЙНА ЦИВІЛЬНИМИ ОЧИМА

[…]

Розділ 16 

9-е березня.

Захворіла. Тіло вимагало відпочинку. Згадувала, що на адреналіні імунітет валить хвороби, в тому числі хронічні, на раз. Порівняно з останніми мирними тижнями за цей період чула лише про два випадки коронавірусу.

Був зв'язок та інтернет.

Лежала з температурою у ліжку, по фейсбуку вітала друзів з днем народження Тараса Григоровича Шевченка, милувалася квітами, милувалася подяками подруг за квіти. Здається, цього року чоловіки стали справжніми лицарями, і всі були розчулені.

Слухала Сашині лагідні слова, дивилася на обручку.

Надійшло повідомлення про 4 000 грн. зарплати. Це був залишок за лютий. Син повідомив, що через «Є-підтримку» можна подати заяву на 6 500. Заяву було прийнято протягом десяти хвилин. Мене це страшенно вразило, звикла, що держава лишає з проблемами сам на сам чи кидає на гроші, а тут така турбота! Син похвалився, що отримав стипендію і продовжує роботу по старт-апу. Арсеній встиг перший семестр пропрацювати в лабораторії КПІ «Лампа» у Короткого (Євген Короткий – засновник лабораторії, кандидат технічних наук, доцент кафедри Конструювання електронно-обчислювальної апаратури, факультету електроніки «КПІ». – прим. ред.), дуже цінував цю можливість працювати на сучасному обладнанні, щось напланував на другий семестр, але через коронавірусний карантин роботу в лабораторії припинили, він сумував за нею. І от зараз писав якусь програму, продумував якусь плату.

У місті вже другий день очікували штурму, але сьогодні мої нерви провисли мотузочками й не реагували на попередження.

Вночі страшенно бомбили.

Розділ 17 

Вранці Саша зателефонував, що його пускають помитися і він іде до нас, бо ми ближче. Гарячої води не було, почали метушитися, аби нагріти побільше води. Я хвилювалась. Поступово до мами дійшло, що це друга зустріч із майбутнім зятем і війна війною, а обряди і традиції ніхто не відміняв. Батько мовчазливо вслуховувався в мій настрій.

Саша прийшов піднесений, урочистий, довго прилаштовував автомат у коридорі, щоб його ніхто не зачепив. Я зраділа апельсиновому соку й коробці «Рафаелло» – попри все конфетно-букетний період продовжується! Сіли за стіл. Мама, як завжди, налагодила красу, ізобіліє і смакоту. Батько запитально подивився на пляшку «Папського». Саша відмовився. Я сказала, що у воєнний час ми з Сашею п’ємо сік, але батьки, звичайно, можуть. Для цього вина батько дбайливо ростив чотири виноградні лози, поливав, я з острахом дивилася, як він, стоячи на драбині, їх підрізає чи збирає грона, пригортав низ стовбура на зиму, з виразом обличчя Бельмондо вичавлював сік, вночі схоплювався, белькотить, чи не белькотить, заливав у пляшки. Якось у друзів гостював італієць, який удома сертифікував вина місцевих господарств. Я підсунула батькову пляшку. Він сказав, що це – класичне чудове вино, і лише те, що під час переливання з пляшки до пляшки відбувається незначне окислення, трішки впливає на колір і смак вина. В Італії від цього страхуються хімічними домішками. Сімейна нарада постановила, що хімію додавати не будемо. Для мене вино поділялося на «Папське» і все інше. Цього року нарешті здійснила давно задумане: розробила макет етикеток, замовила друк у рекламній фірмі та на День Божоле вручила батькові на п’ять років наперед етикетки з віршем і портретом тата й мами. Цього року русня щільно засіяла дачі небезпекою...

Саша підняв келих із соком і попросив у батьків моєї руки, обіцяючи мене берегти й любити.

Батьки спитали, чи я згодна, і благословили.

Потому в батька і Саші зав'язалася розмова, а ми з мамою поміняли посуд для чаю. За чаєм батьки на мить похнюпились, думаючи про війну, Саша це відчув.

– А знаєте, як мене до ЗСУ приймали? «– У тебе яке звання? – питає полковник. – Матрос! – кажу, а всі регочуть. – Матрос?! Хоч яка в тебе спеціалізація, матросе? – питає полковник. – Підводне плавання і ремонт кораблів! – відповідаю під шквальний регіт. – Як знайдеш на Чернігівщині бодай один корабель, будеш мені капітаном!» – каже, і прийняв до ЗСУ, а що, я ж пам'ятаю, як з автомата стріляти. 

– А ще позивні слід давати. У нас там поважні такі, різні позивні є. А тут наказ передислокуватись. Ну, хлопці своє похапали, та й побігли, а я давай трамбувать наплічник, ледь дотяг. А на місті копнулися, нема нічого! А я з наплічника  те достаю їм, інше, – так вони мене одразу Швейком почали називати і посміхаються. А я радий, що настрій підняв...

Кажуть психологи, що є два найстрашніших страхи. Один – це страх смерті. Другий – страх бути смішним. Може принц перемогти страх смерті та вчинити подвиг, але страху бути смішним лише особливі герої позбуваються, яким безпосередньо смисл подій відкривається. Я дивилася на Сашу й думала, що він, коли виникла потреба, так спокійно під сміх оточуючих змінив свою дефектоскопію на зброю і турбується про хлопців, професійних військових, і дослухається до їхніх порад, як воювати...

Потім пішла зливати Саші воду і подавати рушника.

Саша ніяково попросив хлопцям цукру, бо скінчився, сам він цукру не вживав. Насипали кульок. Треба буде докупити, промайнула думка. І муки менше, ніж здавалося. Інше начебто є.

Провела його – і знову обстріл. Потому вже зникла вода і більше не було. Так само не було опалення. В телевізорі мер попередив, що водогін катастрофічно пошкоджений, навряд чи зможуть найближчим часом відремонтувати – і зник з екрана разом з електрикою. Чекати на світло так само було непевно.

Арсен бив на сполох: знайди в Чернігові павербанк, знайди в Чернігові туристичну похідну батарею! Ось про що я не потурбувалася завчасно! Але все: магазини зачинені, ні в кого зі знайомих запасних таких штуковин не було.

Прокидалися нормально, о шостій ранку, а спати лягали рано, із заходом сонця, біля шостої вечора. По-перше, що робити при світломаскуванні, по-друге, що робити без світла й води, по-третє, з перших днів була така нервова напруга й фізичне навантаження, що лише сон міг якось поновити ресурс психіки й тіла.

О восьмій Саша надіслав повідомлення: «Олено, скажеш батькам, що це наказ від мене, від військового. Щоб готувалися до переїзду до мого будинку». Трішки оторопіла. Тільки вранці сватався – ввечері зве до себе. Обговорили. Батьки відмовилися навідріз.

Написала Саші: «Я їм все сказала. Вони пручаються. Якби була сама, послухалася б тебе навіть не як військового, а як чоловіка і перейшла б до тебе. Я розумію, що вони залежать від свого житла за станом здоров’я, для них вкрай важливі звички. Не знаю, чи змінять свою думку на ранок. Що мені робити?»

Раптом моя мобілка булькнула о дев’ятій вечора. На вайбері запитували дозволу опублікувати мій вірш про війну й давали електронну адресу.

Швиденько написала дозвіл і що гонорар прошу передати на пальне тим літакам, що Польща збирається (а інші країни її в цьому призупиняють) передати Україні. Одразу (одразу!) отримала відповідь, що публікуватимуть, і – зник інтернет...