Посестри. Часопис №88 / П’ять митей Варшави

П’ять митей Варшави

Уперше в житті я потрапила до Варшави наприкінці травня 2023 року, після місяця безсонних ночей через ракетні атаки й шахеди. За останній рік польський кордон став межею, яка фізично відділяє від небезпек і безсоння, але не морально, бо всі думки спрямовані в Україну, яка воює, потерпає і страждає. Перший вечір у Варшаві був дуже дивним: мені було некомфортно, адже тиснула монструозна забудова – суміш поодиноких довоєнних будинків, страшних радянських багатоповерхівок і сучасних скляних хмародерів, що, як видавалося, ніби поєдналися у смертельному танці й поглинають самотніх пішоходів, які не можуть знайти дорогу додому, ховаючи траси, стежки й розв’язки. А ще це місто вицвілих українських прапорів, і, ймовірно, вони такі, бо в Польщі їх повісили ще до повномасштабного вторгнення на знак підтримки українського народу польським.

Місто, де всюди чути українську мову, де ти ніби вдома, але насправді ні. Місто, у серці якого знайшлося багато місця для тих, хто шукав притулку, тих, хто у своїх серцях продовжує носити свій дім. Місто українських жінок, які живуть запозиченим життям і чекають повернення додому. Місто, де ми всі маємо навчитися не просто виживати, а боротися і бути сильними. Варшава, яка воліла поглинути мене, яка дратувала й часом знесилювала, завдавала естетичних страждань своїми радянськими архітектурними шрамами та фізичних страждань ногам довгими відстанями, де мені було тяжко, за п’ять днів стала рідною, прекрасною, сильною, і я іще довго повертатимусь до неї в думках після повернення. Бо Варшава нагадала мені про важливе: навіть зараз варто жити, цінуючи кожну мить.

Мить перша. Радіо

Мій перший ранок у Варшаві починається ефіром на Польському радіо. Я стою в холі цієї старої і трохи помпезної будівлі, чекаючи, коли по мене прийдуть, і бачу табличку «Студія ім. Владислава Шпільмана». Хтось відчиняє двері, й я бачу рояль. До мене нарешті доходить, що саме тут Шпільман грав Шопена для трансляцій польського радіо – до й після Другої світової війни. Кажуть, останній твір, який він зіграв на початку війни, і перший після – Ноктюрн № 20 до-дієз мінор. У голові починає лунати ця прекрасна, пристрасна музика. Саме цей Ноктюрн грає в найдраматичніший момент герой фільму «Піаніст», якого геніально зіграв Едріан Броуді (за що й отримав Оскара). Фільм про історію Владислава Шпільмана, яку він розповів у мемуарах «Загибель міста» (1946). Тоді книжка пройшла повз увагу публіки, настільки всі втомилися від жахів війни.

(Я згадую, що приїхала із країни, де всі до неможливості втомилися від війни і теж уже не хочуть читати мемуарів). Лише 1998 року вийшло перевидання з назвою «Піаніст: надзвичайна і справжня історія про виживання однієї людини у Варшаві 1939–1945 рр», а вже 2002-го з’явився фільм. Історія Шпільмана – це історія про людину, яка вижила у місті, що вистояло. Усі рідні музиканта загинули в концтаборах, а він, утікши з гетто, довго переховувався по всій Варшаві. Наприкінці війни йому допоміг урятуватися німецький офіцер Вільгельм Гозенфельд, який потім загинув у полоні в радянців. Музика Шопена постійно гратиме в моїй голові під час подорожі, врешті, він той, хто в розпачі через те, що не перебував у Варшаві під час Листопадового повстання 1830 року, написав: «О, чому я не можу вбити хоча б одного москаля».

Мить друга. Повстання

Коли заходиш у Музей Варшавського повстання, одразу ж потрапляєш під звук сирен повітряної тривоги, тих, які варшав’яни почули на початку Другої світової війни. Це доволі тригерно. Але занурившись в експозицію музею, я розумію, що ідентичність цього міста досі визначає Варшавське повстання. Саме тут, під звуками сирен, стає зрозуміло, чому українці настільки близькі й рідні з поляками. Бо ми боремося в абсолютно безнадійних ситуаціях, без шансів, до останнього подиху, залишаючись непереможеними на своїх згарищах і руїнах. Зрештою ми, як і поляки, створили цілу підпільну армію. З теперішньої переспективи ми вже знаємо, що боротьба ніколи не буває марною і саме тому, що цілі покоління боролися за незалежність Польщі й України, наші країни відбулися. Хоч ми досі продовжуємо боротьбу.

Час W – початок повстання: 1 серпня 1944 року о 17:00 – досі в цей день й о цій годині Варшава на хвилину завмирає (те, чому ми ще маємо навчитися). Повстання тривало 63 дні після п’яти років жахливої окупації і закінчилося повним руйнуванням Варшави, яка перетворилася на місто могил. Ці фотографії із похованнями у дворах знищених будинків, а загинуло від 130 до 150 тис. варшав’ян, дуже нагадують інші, уже сучасні фотографії, з міста Маріуполя 2022 року. Варшава втратила 80 % забудови й усю культурну спадщину. Але історія Варшавського повстання – це про гідність і гордість поляків, які, може, й були знищені, але не переможені. Бо німці, врешті-решт, змушені були піти на перемовини з повстанцями, підписати пакт і надати кожному (і вперше в історії жінкам) статус військовополонених.

Я іду довоєнною бруківкою міста, якого вже немає, торкаюся стіни-монумента, зрешеченої кулями, блукаю міськими каналізаційними ходами, слухаю повстанські пісні… й у мене перед очима окуповані міста України, й українці, які, попри все, продовжують боротьбу. Біля уламків збитого літака союзників згадую про допомогу, яку ті самі союзники нині дають нам і яку українці не отримали під час Другої світової війни, залишившись наодинці з двома тоталітарними монстрами. Світ має визнавати й виправляти свої помилки. Як відомо, Сталін заборонив літакам, які допомагали Варшаві, сідати на дозаправлення в радянських аеропортах, що значно ускладнювало місію.

Те, що Червона армія не допомогла повстанню, а спостерігала за знищенням Варшави з правого берега Вісли – один із чисельних злочинів росіян, знає кожен поляк. Радянські війська увійшли у спустошене місто лише в січні 1945 року й одразу почали репресії проти вцілілих повстанців. Типова радянська політика знищення активних людей, еліти нації, підкорення і пригноблення. Але, як ви знаєте, червоно-білі пов’язки дочекалися свого часу. Як дочекалися і жовто-блакитні. Як дочекаються іще сховані українські прапори в наших окупованих містах і селах.

Мить третя. Гетто

Варшава стала єдиним містом, у якому під час Другої світової війни відбулося аж два повстання. Але ця історія починається не 19 квітня 1943 року, коли повстало Варшавське гетто. Вона почалася дуже давно – 1000 років тому, коли єврейські купці проходили польськими землями й назвали їх «Полін», що на івриті означає «там, де відпочинеш», і почали оселятися тут, будувати свої доми, синагоги, мікви, торгувати, друкувати книжки, карбувати монети… жити. Тому й у Музей історії польських євреїв «Polin» заходжу через поетичний ліс на величезних екранах, оточений стінами, які мають нагадувати колір пустелі. Тут я багато дізнаюся про історію, побут, культуру польських євреїв, прогулююся відтвореною дерев’яною Гвоздецькою синагогою XVII століття, яка не збереглася, утім, нині це територія України, розглядаю міжвоєнні фотографії хасидів, вивчаю прагнення виїхати до Палестини… опиняюся раптом на єврейській вулиці із гарними крамницями 1939 року.

Мабуть, це був рік, коли все ще можна було запобігти найстрашнішому. Мабуть, ми могли б запобігти війні 2013-го чи 2021-го. Мабуть. А далі у Варшаві з’явилося гетто, з якого поїхали потяги до концтаборів. Я перебувала в музеї, але й на території колишнього гетто, яке знало героїчні часи, коли людська гідність узяла гору над людським страхом і цілий місяць 1943 року велася боротьба за свободу. Коли все скінчилося, тут зосталася випалена земля. 90% єврейського населення загинуло в Голокості, вижилі повезли світом культуру східноєвропейського єврейства, залишивши по собі бите скло від погромів і тужливі пісні їдишем. Тут я поставлю крапку й почитаю новини про нову війну в Ізраїлі.

Мить четверта. Старе місто

У Старому місті немає нічого старого. Тут усе нове й має вигляд сучасних декорацій до фільму про Середньовіччя – ідеальні, ошатно розфарбовані фасади, карети, фонтани, знаменита русалка з мечем, яка виплила з Вісли. Після Другої світової війни на місці Старого міста залишилося згарище, столицю планували перенести в Лодзь чи Краків. Але у зруйноване місто почали повертатися варшав’яни й відбудовувати споруди. Тоді ж вирішили відбудувати місто за старими планами, фото, спогадами, й навіть картинами XVIIIі XIXстоліть.

Навіть тодішнє комуністичне керівництво не завадило відбудувати Старе місто й Королівський палац, а для них було б логічнішим створювати щось абсолютно нове: захаращувати простір хрущовками, 16-поверхівками, чим завгодно, аби відрізати суспільство від історичного коріння, щоб поляки забули про золоті часи Речі Посполитої. Я завжди думала, що Варшаву відбудовували на німецькі репарації, але насправді ні: податок на відбудову, пожертви, благодійні лотереї, і прагнення варшав’ян повернути собі своє. Нам усім зараз важливо пам’ятати, що навіть на найстрашнішому згарищі ми зможемо відбудувати свої домівки, із гідністю поховати своїх мертвих, посадити дерева та квіти.

Мить п’ята. Зоопарк

На протилежному від Старого міста березі Вісли розміщений Варшавський зоопарк. Зоопарки в великих містах завжди асоціюються із якоюсь оазою, шелтером у щоденному вирі мегаполіса, де можна відпочити серед дерев і помилуватися дикими звірами. Але не у Варшаві, бо цей зоопарк одразу ж нагадує про історію Яна й Антоніни Жабінських, які вирішили присвятити життя тваринам і прожити його серед кування зозуль, ревіння гіпопотамів, ричання левів і торохтіння гієн. І це життя було прекрасним: Ян був науковцем, Антоніна ж мала дар – відчувати й розуміти тварин, приймати складні пологи, вигодовувати звірят із пляшечки, любити кожне живе створіння. Саме ця любов допомагала рятувати в зоопарку людей під час Другої світової війни. Це місце стало прихистком для євреїв, які переховувалися на території постійно, або ж приходили перечекати й отримати нові документи. Про ці часи Антоніна залишила мемуари з назвою «Люди та звірі», які стали основою книжки Діани Акерман «Дружина доглядача зоопарку».

Більшість звірів загинули під час бомбардувань Варшави в перші ж дні війни, залишки – розстріляла польська армія за те, що вирвались із вольєрів, зовсім невелику кількість вивезли до Німеччини – ці тварини встигли відчути ще й бомбардування німецьких міст. Коли я думаю про це, то не можу уявити, що в ті дні відчували Жабінські, як змогли знайти сили рятувати людей і давати прихисток тваринам, виховувати сина, і просто прожити всю війну у Варшаві. Бо, врешті, й зараз на війну припала частина нашого життя і ми поки не знаємо, якою довгою вона буде. Але ніхто не обирає часи, у яких доводиться жити. Іноді треба просто проживати кожну мить і залишатися людиною.

Варшава залишає по собі відчуття близькості й підтримки. Тут розумієш, що все, що кожен із нас робить зараз, – правильно. Вдивляючись у вродливі й натхненні обличчя учасників Варшавського повстання, бачу наших чоловіків і жінок зі ЗСУ. І розумію: попереду ще довгий шлях боротьби, болю і втрат. Але ми, українці, йдемо ним гідно, разом із друзями й соратниками по боротьбі. Усе ж настав час повісити нові жовто-блакитні стяги, замість вицвілих, адже їм іще довго висіти на вулицях європейських міст.