Посестри. Часопис №88 / Дьєпп

                                         Чоран, згадуючи про румунську фашистську «Залізну Гвардію»,                                                      казав, що «він дав їй себе спокусити», а спогади «зникають, коли ми                                            хочемо їх пам’ятати, натомість довго тримаються в пам’яті,                                                    коли хочемо їх забути». В старості Чоран страждав на хворобу                                                    Альцгеймера.

 

Я ходжу вздовж берега і думаю про те, що ти

мені розповіла,

ти стояла в чорному платтячку, а я заздрив твоїм

снам,

у яких ти знаходиш близькість, і усмішка твоя

легка

мов вітер. Іноді мені здається, що народила

мене мова, тільки

не знаю яка, через це я завжди в дорозі, між

меланхолією та екстазом. Я не почуваюсь самотнім

відтоді,

як Оріон вказує мені шлях і ти кладеш на стіл

маленькі

червоні помідори, які я ріжу ножем для масла.

 

Ти мусиш сюди приїхати, я цілу осінь ремонтую

дах

і топлю піч, запитую попел, звідки він прийшов.

Я ставлю всюди ці знаки, розумієш, я хочу

пам’ятати,

про що повинен забути. Сподіваюсь, твій

страх – це щось скоріше з літератури. В глибині

нашого

пекла я перечеплююсь через якесь диво,

залишаю дім відкритим,

вночі я ношу воду замість спати і весь час чую

голос тої

жінки на човні, яка каже: я хочу написати

вірш, що починається словами «я пам’ятаю все».