Посестри. Часопис №87 / Падіння
Якби від мене ревниво ховалася
реальність правда зрозумілість чи як її там
Якби світив мені білий квиток
біла пляма щоб не вмів
висловитися не помітив не встиг
вписати у форму вивести на чисту воду
на форум загнати на агору
поставити перед судом на сонці
Дай мені слово вдоскональ думку
Нехай я говоритиму тільки те що хочу сказати
ані зрозуміло ані плутано
нехай я не вставлятиму інших слів у порожні місця
наче на місце що залишилося після Бога – клітку з папугами
Нехай говоритиму про тих які з висохлим горлом
чекають чарівної води
так само як інші на хліб очікують у черзі
щасливі що в них ще б’ється серце
і час не сиплеться попелом з тіла
Вони гідні заздрощів, адже надію мають
букет десятирічної давнини перед собою тримають
може навіть двадцятирічної тож можуть узяти
осінь купують весну літо
майбутню історію цього світу
який з мене спадає як сила тяжіння
залишаючи міжпланетну порожнечу
Тож врешті я змушений молитися тут без язика
Без рук без очей без дотику нюху
бути там де закінчується зрозумілість людини
яка знає як глибоко впала
яка знає що немає злету
для упалих янголів.
