Посестри. Часопис №115 / «Українська трилогія» Йозефа Лободовського: наскільки вона українська?

У 1960-х роках у Лондоні виходить «Українська трилогія» Йозефа Лободовського. Автор – поляк, родом із Люблінщини, до Другої світової війни жив і працював у Варшаві, підтримував ліві пролетарські ідеї, а в розпал війни опинився в Іспанії, де зрештою й залишився жити. Розчарувавшись у комуністах, Лободовський став палким критиком соціалістичного ладу та совєцького союзу. Тож не дивно, що на батьківщині його твори не друкували, а прізвище довго не було відоме широкому загалу.

Уперше «Українську трилогію» видали в Польщі у 2018 році. Трилогія фактично одразу стала бібліографічною рідкістю (та й наклад був не дуже великий). Тож 2020 року Інститут літератури в Кракові зробив перевидання. А вже 2024 року з усіма частинами трилогії можуть познайомитися й українські читачі. Переклад і видання твору Лободовського українською мовою були здійснені за підтримки польського Інституту Літератури й Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польщі. Перекладач – Андрій Бондар. Усі три томи Лободовського вийшли друком у видавництві «Крок». Перший том – «Очерети» – з’явився 2022 року; другий том – «У станиці» – 2023 року; третій том – «Зворотний шлях» – побачив світ у 2024 році.

Дорога творіння Лободовського до українського читача була досить короткою (якщо порівнювати, скільки часу минуло від першої появи лондонського видання та друком на батьківщині). З іншого боку, Лободовський все ще невідомий для українців, і цю ситуацію треба виправляти. Бо й автор гідний, і твір непересічний та близький для нас. Хоча поки я читала тритомник, то часом ставила собі запитання: а наскільки українською є «Українська трилогія»? І ось про це я й хочу поговорити.

Головний герой твору Лободовського – дванадцятирічний Стась Маєвський. Він поляк, мешкає разом із батьками та сестрами в російському Єйську на березі Азовського моря. Із розповіді випливає, що сім’я Стася переїхала на Кубань на початку Першої світової війни. Батько – російський офіцер, мати займається родиною (як й інші офіцерські дружини).

До більшовицького перевороту життя на Кубані було спокійне та розмірене. У Єйську мешкали інші поляки, був костел, культурне та суспільне життя. Певно, якби не переворот, родина й не думала б про повернення до рідної Польщі. Проте після зміни політичної обстановки, після численних сутичок, збройних повстань і приходу до влади більшовиків, жити на Кубані стало важко, неспокійно та навіть небезпечно.

Події «Української трилогії» починаються на межі 1919–1920 років, коли ще триває Польсько-більшовицька війна.

Узагалі це роман про дорослішання. На початку ми знайомимося зі Стасем – ще дитиною, але вже й не зовсім підлітком. Війна та соціальні катаклізми 10–20-х років ХХ століття змінили як дорослих, так і дітей. Останні подорослішали, опинилися у вирі складних подій, змушені були вибирати, змінювати звичний триб життя, підлаштовуватися до обставин і ситуацій.

Коли ми вперше зустрічаємося зі Стасем, він продає цигарки на єйському базарі, ставши фактично годувальником родини. Батько, колишній царський офіцер, не отримує пенсії, доходів сім’я не має, тож «малий поляк», як називають його знайомі, виходить на вулицю займатися комерцією. І не він один. Ми зустрічаємо дітей і підлітків, які продають цигарки та насіння, хтось починає займатися злочинною діяльністю (махлярить, краде, чинить розбій…), а хтось стає на панель – часто єдино можливий для дівчат спосіб заробити грошей.

Потрапляючи в різноманітні перипетії, Стась мужніє і набирається досвіду. Наприкінці трилогії це вже майже шістнадцятирічний хлопець.

І хоча Лободовський, пишучи твір, насичує життя свого персонажа різними перипетіями (зрештою, це пригодницький роман), усе ж здається, що такої кількості подій у житті однієї людини не може бути. Проте є розуміння, що на долю багатьох дітей і підлітків у ті роки і справді припало чимало випробувань. Війни, вбивства, голод, більшовицьке свавілля, смерті рідних і близьких, втрати, хвороби, епідемії, відсутність нормальних побутових умов…

Відоме прислів’я каже: «Не дай вам бог жити в часи змін і хаосу». Зважаючи на наше сучасне життя під час повномасштабної війни, цілком із ним погоджуюся. Проте читаючи про життя під час приходу до влади і встановлення панування більшовиків у 20-х роках, я думаю, що нам, можливо, трохи легше. Бо світ таки відкритіший, медицина розвиненіша, прав і свобод у нас більше.

Лободовський напрочуд точно описав життя Кубані в ті переломні роки. І це не було його видумкою. Він там жив, він на власні очі бачив зміни режимів, був цілком занурений у побут та звичаї тієї частини росії.

Але є питання: чи точно росії? Хто правив цією територією? Хто тут жив, обробляв землю? До 1917 року це справді була територія російської імперії, росія протягом століть методично підкоряла народи, які мешкали тут задовго до її приходу. Після 1917-го та кількох років повстань і війн, зрештою, запанували більшовики. Це завжди був край, де поруч жили народи й народності, представники різних релігій, конфесій та соціальних станів. У цьому мультикультурному всесвіті всі мали своє місце. Лободовський населяє трилогію різними героями. Стась Маєвський – поляк, його подруга Олександра – росіянка, кревний друг – вірменин Гришка Ашваянц, сусіди Маєвських – старий Іванченко та його донька Антоніна – українці…

У 23-му розділі першого тому «Української трилогії» автор вводить цікавого персонажа – козака Демиденка. І саме в його вуста вкладає розповіді про давнішу історію Кубані. Демиденко мешкає на своєму Чорному Хуторі. Йому приблизно 85 років або й більше, він є учасником кількох війн російської імперії. Коли Стась уперше до нього потрапляє, старий козак підводить його до карти Кубані.

«…поглянь… Тут нижче – гори… Черкеси там сидять, кабарда, осетини, чеченці, інгуші… Ще більше на південь – Абхазія, Грузія… А тут усе козацькі володіння. Тут кубанські сидять, нащадки запорозьких, кров від крові та плоть від плоті преславної Січі. Там терські. Далі донські, яїцькі, оренбурзькі… Від Азовського й Чорного до Каспію і від Кавказу до Уралу – один край і один звичай. Над Маничем калмики кочують. З іншого племені, косоокі, тобто монголи… Але народ гідний, чесний, злодіїв у них немає і домовитися з ними легко. Те, що замість православного Бога вони свого Будду славлять, нас не обходить. <…> Ми тут різними мовами розмовляли, але завжди був один народ із давніх-давен. <…> Тмуторокань! Нині вона називається Тамань. А колись це було Тмутороканське князівство. Його чернігівський князь Мстислав заснував. Грецький Пантікапей, тобто сьогоднішня Керч, теж до нього належала. Уже тоді були тут козаки, і навіть раніше».

Що цікаво: будучи нащадком чорноморських козаків, які прибули наприкінці XVIII століття на землі Кубані після ліквідації Єкатєріною ІІ Запорозького Війська, Демиденко не називає себе українцем. Потомки славних запорожців ідентифікували себе козаками. Проте очевидною є їхня ментальна, психологічна та культурна близькість до України. Кубанські козаки, попри шалений тиск совєцької влади, змогли зберегти свою українськість десь до 80-х років ХХ століття. Проте український світ, який застав Лободовський на Кубані у 20-х роках, не дожив до кінця другого тисячоліття. Наразі кубанські козаки, попри походження, не є ні козаками, ні українцями. Це ментальні росіяни.

У першому томі «Української трилогії» – романі «Очерети» – Лободовський торує «українську стежку». А от у другому вже вповні покаже український світ на мапі Кубані. Та й назва другого тому – «У станиці» – підказує читачам, що географія пригод головного героя переміститься з міста в козацький край.

Та повернімося до екскурсу Демиденка в давню й сучасну історію козаків на Кубані. Після Лютневої революції 1917 року багато народів проголосили створення автономій чи незалежних країн. Кубанські козаки не стали винятком і заснували Кубанську Народну Республіку. Загалом серед козаків побутувати різні міркування щодо майбутнього розвитку краю. Основними були такі чотири течії: 1) найсильніша, підтримувана козацькою інтелігенцією, кубанська самостійницька; 2) проросійська; 3) автономістська, за автономію у федеративній російській республіці; 4) проукраїнська, що виступала за приєднання Кубані до України як федеративної одиниці без зв’язку з росією.

Демиденко дотримувався самостійницької позиції. Старий козак «закрив книжку, схопив хлопця за руку й потягнув до мапи. Провів коло, описавши ним увесь Північний Кавказ, Дон і південь Уралу.

– Усе це наші давні володіння. Ми, кубанці, маємо так багато пшениці, що легко пів світу нагодуємо. А вугілля на Донбасі стільки, що всю Англію й Америку засиплеш. Росіян – білих чи червоних, усе одно – ми проженемо геть. Нехай ідуть у свої костромські ліси луб’я з дерев обдирати. Для них цар або Лєнін, а для нас – отаман, обраний на вільних виборах. Ми заснуємо свою власну державу. Кубанці, терці, Кабарда, Чечня, Дон, Урал і Оренбурґ. Від Дону до Волги та Яїку й від Уральських гір аж до Кавказьких. Кримські татари й черкеси теж до нас приєднаються, а з Україною ми збережемо добросусідську дружбу».

Демиденко просуває ідею Козакії – країни на чолі з кубанськими козаками, що об’єднала б мешканців сусідніх із Кубанню земель. «Бачиш? Отаманська булава посередині та два козацькі бунчуки, складені навхрест. Це герб майбутньої козацької держави – Козакії. “Наша мета – Козакія, наше гасло – козацька свобода!”», – розповідав Демиденко Стасеві.

Зазначу: мрії про Козакію побутували переважно в емігрантському середовищі. У Празі діяв Вільно-козацький рух, у різні періоди в Європі видавалися журнали: «Козаки» (Прага, Софія, Братислава), «Козак» (Париж), а з 1927 року за підтримки уряду Польщі часопис «Вільне козацтво». Лободовський виїхав із родиною з Кубані, коли йому було тринадцять – у 1922 році. Це досить малий вік, щоб розумітися на національно-політичних питаннях. Тож припускаю, що міркування Демиденка про майбутню козацьку державу автор брав із емігрантської преси.

У вуста Демиденка Лободовський вкладає тезу про те, що головний ворог і для поляків, і для українців один. «Москва завжди ненаситний апетит зберігає, і нам усім треба проти неї триматися разом. І козакам, і українцям, і полякам. Як за Конашевича-Сагайдачного, коли ми разом турецькому султанові й московському цареві перцю задавали».

Отже, у першому томі «Української трилогії» персонажів-українців небагато, навколоукраїнські теми Лободовський викладає лише в розділі, присвяченому зустрічі Стася з Демиденком. Загалом автор показує читачам мультикультурний світ Кубані, де представники різних народів і етносів співіснували хай не на засадах рівності, але з досить чіткими правилами та зрозумілим укладом життя. Проте прихід більшовицької влади поставив усе з ніг на голову. Почався хаос, свавілля, невмотивоване насильство та беззаконня.

Перший том трилогії «Очерети» я читала наприкінці 2022 року. У моїй пам’яті ще були свіжі історії про окупацію Київщини, Харківщини, Херсонщини… Лободовський у своєму творі демонструє, як поводила себе у 20-х роках ХХ століття більшовицька влада. Усе це автор бачив на власні очі, щось, очевидно, йому розповідали рідні. Події того періоду він виклав без прикрас і показав, що російський солдат несе смерть, ґвалт, насилля, грабунок… Читаючи книжку, я періодично подумки вигукувала мемну фразу другого президента України Леоніда Кучми: «Це ж було вже!» Поведінка совєцької та російської владної машини, а також представників її військових та спецслужб за 100 років анітрохи не змінилася. Росіяни завжди поводили себе жорстоко, брутально та вчиняли нелюдські злочини.

Із трьох частин «Української трилогії» найбільше мені сподобався другий том – «У станиці». Цей другий том для мене є найбільш українським. Наприкінці першого тому головний герой отримує поранення, його подруга Шура встигає привести допомогу з Чорного Хутора, де живе Демиденко. Таким чином Стась опиняється під опікою козацької родини, у якій проведе наступні півтора року. Оповідь у другому томі починається в серпні – під час жнив. Після поранення Стась повільно одужував, тож про повернення до Єйська не йшлося. Стасів батько домовився з Демиденком, що син певний час поживе в нього – задля безпеки.

Автор знайомить нас із великою козацькою родиною. З одного боку, тут панують патріархальні звичаї. Але з іншого, жінки також не позбавлені права голосу. Заправляє всім старий Демиденко, що має пошанівок і владу серед козаків та козацької старшини. У період перебування Стася в Демиденків відбуваються численні сутички між козаками й більшовиками. Противлячись загарбницькій і несправедливій політиці, козаки відмовляються за безцінь віддавати совєтам тяжко зароблене зерно, не визнають владу рад і не бажають ділитися заробленим чесною працею. Між козаками й більшовиками починається справжня війна. В Україні з приходом більшовиків відбувалися аналогічні події.

Що цікаво: до козаків періодично приїжджають різноманітні комуністично-совєцькі агітатори й закликають скинути буржуїв та справедливо все поділити. Це обурює козаків. Адже вони потом і кров’ю здобували собі землю, здавна на ній порядкують, обробляють разом із родиною. А коли долучають когось стороннього до роботи, то чесно платять. Буржуїв у них зроду-віку не було. А тут приходить якась голота, що ледарювала, пиячила й не працювала, і каже, що козак має поділитися з нею землею та плодами своєї праці.

Один з героїв роману так розповідає про нові порядки:

«Такі часи настали, яких ніхто в усенькій Кубані не пам’ятає. Залила більшовицька зараза чорноморську землю. До нашої станиці вони поки що не лізуть, але в інші… Брудна сволота голову піднімає, голодранці правлять, невдовзі чесний козак вулицею не пройде, щоб московським дьогтем не закалятися. <…> І скажи ти мені, Якове Антоновичу, як так може бути? Хто на цю землю перший прийшов, власною кров’ю її здобув, солоним потом удобрив та освоїв? Козаки! Хто цю землю від басурман боронив? Козаки! Хто під мурами Ерзурума, на редутах Плевена та на галицьких полях покотом лягав? Козаки! А тепер приходить голота в лаптях, березовим ликом підперезана, із мордякою, спухлою від їхнього квасу, – тьху, мара сатанинська! – і землю хоче розподіляти. Земельки захотілося, чорте рогатий?! Брудні пальчища йолоп кацапський загинає, рахуючи, скільки овець, скільки коней степом ходить. Незабаром курям у гузицю зазиратиме, щоб йому котресь яйце з обліку не випало».

Оскільки Чорний Хутір розташований недалеко від Єйська, до Демиденка починають періодично приїжджати чекісти. Вони розуміють, що старий козак є одним із керівників козацького спротиву. Тому він вирішує поїхати подалі від совєцької влади – до родичів у станицю Челбаську. Там навколо живуть і панують козаки, там безпечніше. Із собою він забирає кількох домочадців і Стася.

Головний герой часто спілкується з Демиденком. Будучи освіченим і допитливим хлопцем, він із задоволенням слухає розповіді про козаків, Кубань, давні звичаї… А старий часто влаштовує йому екскурси в історію. Ось як він розповідає про появу козаків на кубанській землі:

«1792 року сорок куренів прийшли на Кубань відкривати нові землі. Вони принесли із собою прапор запорозького війська та ікону Покрови Пресвятої Богородиці й усі свої клейноди: отаманський бунчук, булаву і пірначі, і полковничі будзигани. Вони принесли свою православну віру, традиції батьків і любов до степової вольниці. Сюди, у цю порожню землю після вирізаних до ноги Суворовим ногайців, пролили свою кров, засіяли її своїми кістками та повноправно взяли у власність. <…> Від фортеці на Єйському лимані, руїни якої ти, мабуть, бачив, і аж до Карасунського Кута, що його пізніше назвали Єкатєрінославом, заснували нові курені, зберігаючи старі запорозькі назви. Переяславський, Уманський, Батуринський, Брюховецький, Криловський і Щербинівський, Мінський і Тимошевський, Дерев’янківський, Іракліївський і так далі. Лише згодом курені перейменували на станиці».

І весь цей час козаки брали участь в російських імперських війнах. «Запитай, де немає козацьких могил! Наші кістки біліють на балканських перевалах і в долинах Румелії, на гірських схилах Вірменії та під мурами Трабзона. Блукають козацькі душі сніжними сопками Маньчжурії та прусськими озерами. Ворушить польський вітер траву на братніх могилах на Віслі та Бзурі. Куди не ступиш, там козацька кров червоною китайкою квітне».

Оселившись на Кубані, своєю працею козаки зробили цей край однією з житниць російської імперії.

«Ми тут будували царську владу на Кубані, за черкесами по горах ганялися, турків били, як за давніх запорозьких часів. Землю обробляли… Де колись тільки будяк і тернина під вітром гойдалися, там пшениця, наче ліс. Де вовки вили на місяць, стада худоби та коней. Різної дріботи – курей, гусок, качок, індичок – і не злічити! Господні храми пишаються на сонці, а як дзвони починають бити, в архієреїв черева від радості пухнуть, а станиці такі, що як котрийсь кацап приїде й погляне, то в нього писок роззявляється, коли хтось чотирма парами волів проїде».

Саме праця була запорукою заможності козацького люду. Та й кубанська земля настільки родюча, що пів світу можна нагодувати. «Навіщо нам була потрібна ця революція, якщо тут земля молоком і медом текла, а на Кубані ніхто голодної людини не бачив?! Нероба й волоцюга міг голою дупою крізь діряві штані світити, але від голоду не страждав, навіть якби палець об палець не вдарив. На Кубані більше пшениці, ніж у москалів дьогтю, а сала в нас більше, ніж у них мідяків. Саме тому вони в наші степи лізуть».

І тут мені знову хотілося б повернутися до питання етнічної приналежності. Немає сумнівів, що козаки на Кубані у ХІХ та ХХ століттях – це українці. 1897 року в російській імперії відбувся перший всезагальний перепис. Тоді на Кубані зафіксували такі цифри: українців – 47,4 %, росіян – 42,6 %. Українці складали переважну більшість населення сіл і станиць. У містах проживали в основному росіяни. 1926 року на Кубані відбувся перший совєцький перепис населення. Перелік основних національностей був такий: українці – 46,7 %, росіяни – 44,7 %, вірмени – 2,6 %, німці – 1,1 %, греки – 0,8 %. Тоді українці так само більше проживали в сільській місцевості, а росіяни – у містах. Безперечно одне: фактично половину населення Кубані становили українці. 

А тепер наведу дані перепису 2010 року: росіяни – 88,3 %, вірмени – 5,5 %, українці – 1,6 %. Немає на Кубані козаків, немає українців. І в другому томі «Української трилогії» Юзеф Лободовський показує, як більшовики вбивали українців, як вони карали їх за спротив, за бажання бути вільними і мати свободу вибору. Це був початок знищення осередку українства на Кубані. І повторюся: у Великій Україні росіяни діяли так само.

«Українська трилогія» Лободовського чітко змальовує ситуацію, яка склалася після приходу більшовиків. Щоб це показати, автору треба було вижити і виїхати з підсовєцької території. Тільки за її межами він мав змогу осмислити комунізм і стати його палким критиком і викривачем. Серед українських письменників і публіцистів писати правду про союз і більшовиків змогли ті, хто виїхали. Ті ж, хто залишилися, змушені були творити совєцькі агітки, вийти з публічного простору чи загинути від рук чекістів-енкаведистів-кагебешників.

Читаючи другий том «Української трилогії», я неначе поринала в етнографічну подорож або знайомилася з енциклопедією кубанського українознавства. Дія в цій частині починається зі свята Петра і Павла – у розпал жнив. Автор розповідає, як козаки збирають збіжжя, як жнуть, молотять, обробляють поля… Як змінюється життя родини під час жнив, адже часто, щоб не втратити врожай, люди мусять збирати зерно й уночі. Змінюється й харчування тих, хто їде в степові курені. «Коли в період жнив козаки вирушали з хуторів і станиць у степ, на довге готування часу бракувало. Здебільшого харчувалися молоком, хлібом і фруктами. Хіба що випадав святковий день. Тоді Одарка не виходила в поле й готувала український борщ на молодих півниках».

Коли всі польові роботи закінчуються, починається шлюбний сезон. Вільніша від роботи молодь частозбирається на сільському вигоні, де хлопці й дівчата мають змогу ближче познайомитися одне з одним і домовитися про майбутнє весілля. Лободовський описує один із таких вечорів.

«Гармошка та дві мандоліни дружно завели мелодію. Танцювали лише чоловіки. Один за другим вони пускалися навколо, з великою вправністю в шаленому темпі викидаючи ноги. Решта хлопців із дівчатами ритмічно плескали в долоні. Місячне сяйво одразу ж притлумилося й почервоніло. Танець тривав. Одні сходили засапані та змішувалися з юрбою, інші приходили на їхнє місце».

Потім почалися спільні танці. Розповідь про веселощі й забави автор постійно перемежовує різноманітними українськими піснями. Пісенні фрагменти я пропущу, але оповідь про шаленство танцю хотілося б процитувати:

«Бадьорий ритм гопака розбив монолітну ватагу. Дьома Голушан заткав за пояс поли черкески й першим пустився навприсідки. За ним інші. <…> Ритм дещо вповільнився і з хору вибилися розсмішені голоси дівчат. Дедалі більше танцюристів і танцюристок скакали в коло. <…> І знову швидше, дедалі швидше, майже до втрати подиху. Декому кубанки поспадали з голів, чуприни розвівались як на вітрі, ноги літали з незбагненною швидкістю, руки описували неймовірні спіралі. Пісня гримотіла бадьоріше, радісніше – нестримно. <…> Ритм дійшов до крайніх меж швидкості. Рухи танцюристів плуталися в очах. Спідниці не встигали за стегнами дівчат, груди совалися під сорочками, млинки рук здіймалися вгору й опадали. Радість буйної молодості охопила майдан. Ще швидше, ще швидше».

У станиці Челбаській, куди приїжджає Демиденко зі Стасем і домочадцями, мешкають їхні родичі. «Головним господарем був Омелян Тимофійович Демиденко, онук рідного дядька Якова Антоновича. З сімох дітей у нього залишилося двоє синів і три доньки. Двоє старших синів загинули на війні». Глаша Демиденкова, найстарша донька Омеляна Тимофійовича, якраз на виданні. Тож за деякий час до неї сватається молодий Голушан. А читачі поринають у передвесільні приготування, забави та зустрічі напередодні шлюбу. Автор розповідає, як відбувається сватання, заручини, саме весілля. Це справжня етнографічна розвідка.

Чого вартує опис весільної учти! Коли я це читала, то весь час згадувала «Енеїду» Котляревського.

«…ішли ключем чарки з горілкою, вогниста полинівка, солодка вишнівка, золотиста від багаторічної витримки в дубових бочках старка, сливовиця за турецьким рецептом, гірка перцівка, від якої забивало дух у горлянці, а також легші лікери й наливки для жінок, грецькі та кавказькі вина.

На столах з’явилися полумиски, а на них – кульмич, тобто сильно солене овече сало з курдюка, смажені на смальці пироги з м’ясом, оладки на соняшниковій олії, апетитні пампушки та вареники, підрум’янені з одного боку гречані лежні зі свіжим сиром і сметаною, сині баклажани з фаршем, турецький плов, тобто жирна баранина з рисом, а також добірні керченські оселедці з цибулькою, мариновані грибочки, холодець із телячих ніжок… Не забарилися з кухні і смажені карасі в густій сметані, коропи просто з Челбасу – фаршировані й мариновані. І врешті-решт – печені поросята з хроном у рильці, обкладені гречаною кашею, курчата з салатом, качки та гуси… Чого там лише не було! Тож забава наростала і чарки кружляли все частіше».

Весілля Глаші відбулося напередодні Пилипівки – передріздвяного посту. Потóму почалися приготування до зимових свят: Різдва, Нового року й Маланки.

«За старим звичаєм, підлітки розносили кутю по сусідських хатах. Діставали за це від господарів по кілька мідяків, після чого вже господарі передавали свою кутю до наступної хати. Це було водночас сигналом до виходу на вечірнє богослужіння, після чого починалася різдвяна служба».

Дорогою до церкви між Стасем і Катею, внучкою Демиденка, відбувся цікавий діалог:

«– А знаєш, чому на Святвечір зорі більші, ніж зазвичай? – запитала пошепки.

– Ну?

– Бо ангели спускають їх нижче, щоб людям було видно, коли йдуть на різдвяну службу».

Загалом в «Українській трилогії» дуже багато різноманітних оповідок, бувальщин, прислів’їв, приказок, переказів… У другому томі, наприклад, є розповідь про козацьку дружбу, про Роксолану… Але особливо мені сподобалася історія про дівчину, яка знала багато пісень і змогла обдурити чорта, що хотів нею заволодіти.

Дівчина виставила вимогу: «Возитимеш мене на спині, доки я спів не урву. Якщо витримаєш, то пущу тебе до хати навіть перед шлюбом. А як змучишся раніше, то прошу без претензій – вельон мені з голови не знімеш».

Отже, осідлала дівчина чорта. «Одною ручкою його за роги тримає, а другою вербовий прут виламала, б’є його по хвосту, щоб прудкіш скакав. І співає безперестанку. Проспівала про Марусю Богуславку, про Бондарівну, про Байду Вишневецького, усі старі козацькі думи. Потім щедрівки й колядки. Із чорта вже давно сьомі поти стікають, а вона нівроку – щоразу нову пісню починає і шмагає його вербою по хвосту. Куций на каменях срібну підківку загубив, багатий одяг подер колючками й терниною і дух йому в грудях затинається. Стогне, боками крутить і врешті запитує: “Багато ти ще пісень знаєш?” “Отакої! – здивувалася красуня. – Це я тільки почала”. Тут диявол геть запал утратив, рикнув від розпачу, брикнув і скинув панночку на траву. Першою-ліпшою дірою під землю запався, тільки димок по ньому закурився і запах сірки залишився».

У другому томі «Української трилогії» Лободовський часто подає фрагменти з різноманітних українських пісень. Це можуть бути жартівливі чи танцювальні твори, обрядові та святкові піснеспіви, козацькі думи й сороміцькі пісні. Наприклад, весілля Глаші супроводжується різноманітними піснями, дотичними до шлюбного обряду. У першому томі автор також додавав музичні вставки, але це був переважно міський фольклор. За кількістю пісень друга частина значно випереджає інші томи «Української трилогії». У третьому ж томі музичних цитат зовсім небагато.

Після приходу до влади більшовиків відбулося впровадження григоріанського календаря. Проте кубанські козаки й далі користувалися юліанським календарем. 24 грудня вони мали Святвечір, 25 грудня святкували Різдво, а 31 грудня була Маланка або Щедрий вечір.

«Молоді дівчата збиралися на Маланку, щоб поворожити. Чобіт, кинутий за спину, обіцяв швидкий шлюб, якщо падав носаком уперед. Підслухаючи під вікнами, можна було почути ім’я нареченого, а вдивляючись у затуманене дзеркало, помітити обриси його обличчя. Сміливіші роздягалися до пояса й виставляли оголені спини на подвір’я. От тільки перед тим треба було запалити спеціальне зілля, тричі обернутися навколо себе з несвяченою свічкою в руці та зав’язати червону стрічку на зап’ясті. Тоді приходив він і доторкався до спини. Якщо дотик був теплим і ніжним, це означало, що дівчину в подружньому житті чекає добробут і любов. Якщо шорсткий і холодний – тяжка праця й погане ставлення. <…> Також охоче ворожили на картах, і старі баби, які так уміли розтасувати масну колоду, щоб у відповідний момент викласти козирного короля, завжди могли розраховувати на почастунок або кільце ковбаси чи шмат сала, крадькома принесений із комори. Ворожили саме після вечірнього богослужіння, коли на свято Маланки припиняли бити дзвони. Голос дзвонів розпорошував ворожбу та ускладнював чари».

Стась прожив у станиці разом із Демиденками до Великодня. Лободовський старанно описує всі великодні звичаї та обряди, яких дотримувалися козаки. Вербна неділя, Великий четвер, Страсна п’ятниця, Велика субота…

«У Велику суботу завершили останні приготування й одразу ж пополудні у вікнах з’явилися викладені на вишитих рушниках прикрашені паски та печені поросята з червоними крашанками в рильцях. Жінки зносили до комори зарум’янені калачі, пироги й інші хліби. Усією хатою розходилися пахощі шафрану і печеної птиці. За пів години до опівночі почалося урочисте богослужіння – усеношна. <…> Тріумфальний спів заповнював храм і гримів усе потужніше, приносив надію та віщував перемогу. Почалася Великодня заутреня. Юрба хвилювалася, падала на коліна, підіймалася, то знову було чути удари стиснутих кулаків у груди, притлумлені схлипи і ревні слова молитви».

Великдень для християн є найважливішим святом, це кульмінація всього річного релігійного циклу. Події, які відбуваються в станиці Челбаській під час Великодня, також є кульмінацією другого тому. Із настанням теплої погоди більшовики починають наступ на козацькі станиці. Козаки чинять відчайдушний спротив. До боротьби долучаються всі – від мала до велика.

Коли я читала розділи, присвячені війні з більшовиками та опору станичників, то пригадала Майдан. Адже тоді кожен, хто там був чи періодично приходив (і навіть коли не приходив, але підтримував майданівців), намагався бути корисним. Кожен по змозі робив щось для перемоги й допомагав іншим. 

Молоді та старші козаки станиці Челбаської взялися до зброї, старші підлітки, жінки й літні чоловіки копали шанці та робили барикади, менші підлітки набирали воду на випадок пожеж.

«День був погідний і як на квітень мало не спекотний. Чоловіки працювали в самих сорочках, жінки познімали хустки. Яскраво світилися кольорові спідниці й фартухи жінок і юних дівчат, які ритмічно схилялися. Білі сорочки вирізнялися на тлі червоних і зелених блузок. Блискучі лопати відгортали масні брили чорнозему, утрамбовуючи та вирівнюючи збоку. Люди повеселішали – відлуння стрілянини свідчило, що бій зупинився на великій відстані від Челбаської. Влаштували перерву на відпочинок. З’явилися гурти старих бабів із кошиками».

Ці старші жінки принесли їжу. Вони не могли воювати, не мали сил копати, але вони приготували їжу.

Коли в 2022 році почалася повномасштабна війна, у селі мого чоловіка певний час базувалися військові. Оскільки забезпечення шкутильгало і нормального харчування ще не було, сільські жінки зібралися в групи, поділили дні й почали готувати їжу для військових. Раз у тиждень моя свекруха і її «команда» готували борщ, вареники, каші, налисники, котлети, тістечка, узвари, компоти… Ці жінки не могли воювати, але вони своїм готуванням долучалися до війни і також працювали на перемогу.

Більшовики все більше наступали, станиця Челбаська готувалася до опору.

«Тієї ночі в станиці майже ніхто не спав. Виходили за будинки перевірити, чи не з’явиться заграва з півночі та заходу, бо дехто вважав, що бій триває також під станицею Канівською. Опівночі канонада затихла – вочевидь, більшовики відступили або настала пауза в битві. Попри це готувалися бочки з водою, драбини та гаки на випадок бомбардування й пожежі. Роздавали рушниці тим старцям і підліткам, які їх іще не мали. Зголосилося чимало жінок – не одна козачка навчилася в ті криваві часи поводитися зі зброєю. У завзятому піднесенні та ненависті станиця готувалася до смертельного бою, що мав принести або перемогу, або знищення. <…> У станиці клекотало, як у вулику. Вози з амуніцією доїздили до останніх будинків, звідки скрині розносили на позиції. Укінці вулиць зводилися барикади з великих гарб і двоколісних бідарок – на випадок, якби прорвалася кавалерія або тачанки. Кулемети, здобуті під час боїв у Павлівській, виставляли зловісні рильця з-за дерев садів по сусідству з вигоном. Проріджені кінні сотні, поки що сховані в садах, очікували наказу до наступу».

Стась також взяв участь в обороні Челбаської. Разом із групою старших підлітків під керівництвом літнього козака він тримав один з рубежів. Проте сили були нерівні. Більшовики таки захопили Челбаську. Чоловіків убивали і розстрілювали, грабували й палили хати, жінок і дівчат ґвалтували… «Це ж було!» І, на жаль, ще не раз повториться. Зрештою Стась із допомогою свого земляка Вуйцика полишає охоплену вогнем станицю і прямує до Єйська. Їм таки вдається дістатися міста, і Стась нарешті зустрічається зі своїми рідними. Проте не з усіма. Батько помер, не дочекавшись сина.

Цікаво те, що Лободовський у другому томі докладно показує рік життя Стася в козаків (пів року, поки хлопець тяжко хворів, автор не описує. Та й головний герой у цей період не був настільки активним). Сюжет неначе описує коло. І через рік, що минає в книжці, ми бачимо змужнілого Стася, який пізнав життя в різних його сенсах (зокрема, саме в станиці хлопець отримує свій перший сексуальний досвід).

На цьому український світ в «Українській трилогії» загалом закінчується. Далі вже не буде так багато епізодів, пов’язаних із Україною та українцями. Проте я вражена, наскільки глибоко занурився автор в український матеріал. Із біографії Лободовського випливає, що під час перебування на Кубані він переважно жив у Єйську. Та все ж у цей період устиг познайомитися з побутом, звичаями та культурою українців – нащадків запорозьких козаків.

Варто заначити, що одним із пращурів Лободовського був Григорій Лобода (1557–1596) – гетьман Війська Запорозького, учасник походів на Молдову та Угорщину, керівник козаків під час повстання Северина Наливайка. Тож така увага письменника до України, очевидно, не є випадковою.

Лободовський повернувся з родиною до Польщі в 1922 році та оселився в Любліні, проте й далі цікавився українською історією, культурою та звичаями. Письменник називав себе українофілом, присвятив українській тематиці не тільки зазначену трилогію, але й дві поетичні збірки («Pieśń o Ukrainie» та «Złota hramota»). Лободовський виступав на захист етнічних меншин у Польщі до та після Другої світової війни, засуджував примусове переселення лемківської спільноти під час операції «Вісла» та руйнування церков, побудованих у східно-православному архітектурному стилі. Також він друкувався в паризькій «Культурі» й відіграв значну роль у розбудові післявоєнного польсько-українського діалогу. В Україні Лободовського вважають сполучною ланкою між польською й українською літературами. Єдина проблема: загалом цей письменник для широкого загалу в нашій країні не відомий. Тож українське видання «Української трилогії» має посприяти популяризації автора та його творчості.

Як я вже писала, у третьому томі, що має назву «Зворотний шлях», про Україну та українців розповідається мало. Стась мав вирушити до Польщі разом із родиною, проте через прикрий збіг обставин не встиг на пароплав і залишився в Єйську. Згодом хлопець потрапляє в дєтдом, де панує голод, холод і чиниться насилля над вихованцями.

Третій том для мене був емоційно важким. Лободовський показує тяжке життя мешканців дєтдому. Їх б’ють, постійно карають, садять за непослух у карцер і позбавляють їжі. Дівчатам у дєтдомі ще важче. Крім вищезазначеного, їх періодично ґвалтують, принижують та знущаються. Зрештою Стась завдяки допомозі вірного друга Ашваянца втікає з дєтдому та прямує з коханою Шурою до Ростова. Його мета – Польща. Він готовий іти на батьківщину й пішки.

У третьому томі були моменти, які особисто мені видалися близьким до України. І пов’язано це з пам’яттю про Голодомор. Ще коли герої перебували в Єйську, на півдні росії почався великий голод.

«Навесні до портового міста прийшов НЕП, а разом із ним такі злидні, яких ще не бувало. Постійні козацькі повстання, що перекидалися, наче пожежа в сухому степу, зі станиці до станиці, заблокували всі шляхи постачання. Хто мав родичів або знайомих у сусідніх хуторах, ще сяк-так животіли. Конини вже майже не було, мішечок білого борошна коштував цілі статки. Трохи рятували рибалки, але і їхнього вилову не вистачало для всіх. Основою харчування більшості мешканців стала макуха для худоби. Вийшов небезпечний декрет, що загрожував розстрілом на місці кожному, кого зловлять на переховуванні продуктових запасів. Мало хто звертав на це увагу. Краще померти від кулі, ніж від виснаження голодом. І хто мав добре заповнену комору, сміявся з декретів. За дещицю їжі можна було отримати все: дороге хутро, шовкову білизну, біжутерію, гарних жінок. Піднесені ідеали, проголошені революцією, звелися до панування шлунка».

Коли Стась і Шура добралися до Ростова, голод посилився. На південь прямували ватаги голодуючих. Уперше зі смертю від голоду герої стикнулися на ростовській вулиці одразу по прибутті.

«На самому розі вулиці вони побачили два трупи. Один – чоловіка середнього віку, який лежав на боці з підібганими ногами та широко розкинутими руками. На обличчі трупа, обтягнутого жовтою шкірою, сяяли білі зуби. Поруч молода жінка – босоніж, у спущеній до колін спідниці. Лице було видно до половини, її ліва рука заплуталася в буйному чорному волоссі. Великі патики страшенно спухлих ніг справляли страшне і ґротескне враження.

Ашваянц зсунув папаху на потилицю, клацнув пальцями.

– Від голоду померли. Мабуть, надволзькі… Тих умирає найбільше. <…>

Минаючи трупи, Шура перехрестилася кілька разів – широко, за православним звичаєм. Прискорила крок.

– І так вони лежатимуть, ніхто їх не поховає?

– Завтра, напевно, міліція забере. Але вони не встигають, то іноді й два дні мрець лежить, поки його приберуть».

Описаний Лободовським епізод нагадав мені фотографії померлих від голоду на вулицях Харкова в 1933–1934 роках.

У 1930-х роках, коли письменник жив у Любліні, до нього дійшла інформація про жахливий голод в Україні. Тож 1935 року він нелегально відвідав Україну, щоб побачити все на власні очі. Після цієї поїздки Лободовський розчарувався в комунізмі.

Проте голод 1933–1934 років був не першим голодом в Україні, який влаштували більшовики. Як і на півдні росії, у південних областях України в 1921–1923 роках померло від голоду багато людей. Причинами дослідники називають посухи 1921–1922 років, повоєнну розруху, політику продрозверстки та надмірне вивезення хліба совєцькою росією за межі країни.

Стась і Шура спочатку жили в Ростові у вірмен. Харчів їм вистачало, а гроші, які дав Ашваянц, вселяли впевненість у завтрашньому дні. Проте голодуючих у місті ставало все більше.

«На Ростов і цілу околицю накотилася нова хвиля біженців з голодного Надволжя. Юрби від розпачу чіплялися за потяги, ішли пішки, густо лягали трупом і продовжували йти, навалюючись на південь, про який ходили чутки як про край, багатий на збіжжя та борошно. Їх нищили плямистий і черевний тиф та дизентерія. Так відбувалося вже понад рік. Голодуючі, доведені до остаточного відчаю, кидалися голіруч на міліціонерів і військові загони, вибираючи смерть від кулі, а не від голоду».

Невдовзі героям довелося зустрітися віч-на-віч із доведеними до відчаю голодними людьми.

«Кілька жінок перелізли через розбиту огорожу і, накульгуючи й напівповзучи, наближалися до вогнища. Це були справжні привиди в брудному дранті, з опухлими ногами, божевільними очима, що сяяли на трупних обличчях. У декого шкіра так стягнулася на щоках, що зуби і ясна в них були оголені, немовби вищирені в смертельній посмішці. <…> Жінки зупинилися. Одна з них упала на коліна, простягнувши руки в благальному жесті. Показала на картопляні очистки, що лежали в траві. Побачивши, що їй не забороняють, вона почала хапати очистки чорними кігтями пальців і встромляти за пазуху. Наблизилися інші. Незрозуміле белькотіння виходило з вуст».

Шура вирішила поділитися з жінками їжею.

«Вона встромила привидам хліб, ковбасу, торбинку з борошном. Дві жінки, що стояли найближче, загарбали все. Решта кинулися на них із пазурами. Вони недоладно смикалися, падали, рухалися поволі, немовби бійка точилася під водою. Стась, Шура й Аннушка в страху дивилися на доходяг, які тягали одна одну за голови. Торбинка впала, порвалася, борошно висипалося до половини на траву. Жінка в чорній хустці на сплутаному волоссі припала обличчям і жерла просто із землі. Блузка роздерлася ззаду, напружений хребет дрижав, як у нападі епілепсії.

Жінка підвелася, сіла. Задоволено реготала, сльози текли з очниць по виснаженому обличчю, слина вкрила чорний рот. Решта борюкалися в пилюці, видираючи одна в одної хліб і ковбасу. Урешті-решт жінки заспокоїлися. Уже помирившись, вони старанно збирали залишки їжі. Відходили, тримаючись одна за одну, перелізли через стіну, помахали руками Шурі. Одна хотіла всміхнутись, і страшна гримаса викривила трупне обличчя».

Це страшні сцени. Вони вражають і жахають реалістичністю. Мені здається, так міг описати тільки той, хто бачив усе це на власні очі.

«Українська трилогія» складається з трьох книжок. Коли я починала читати, то підозрювала, що це буде розповідь про те, як головний герой, поляк, зрештою досягне батьківщини. На це натякали й назви томів. Перший – «Очерети» – розповідав про пригоди й перебування Стася в очеретівській республіці. Другий – «У станиці» – натякав, що певний час герой житиме в козацькому краї. Третій – «Зворотний шлях» – мав би допровадити Стася до Польщі. Проте в автора був інший задум.

Наприкінці третього тому головний герой тільки починає свою подорож до батьківщини. Перед ним простягається понад тисячу верств дороги через Дон, Донбас, Наддніпрянщину, Полісся… Чи дійде він до Польщі? Чи побачиться з рідними? Мені б дуже хотілося про це прочитати. Шкода, що Лободовський не продовжив оповіді. З іншого боку, такий відкритий фінал дає нам широке поле для фантазування.

Для мене «Українська трилогія» Юзефа Лободовського є безперечно українською. І найбільше до цього докладається другий том – найоб’ємніший із трьох томів за обсягом.Тут найповніше представлене життя українців на Кубані, їхні звичаї, культура, релігійні уявлення, побут… І що цікаво: у 1920-х роках українці на рівних проживали на цій землі. А за сто років їх не стало. Зникла їхня мова, традиції, спосіб життя.

У нас, на Великій Україні, усе ще є шанс зберегти себе. Проте, як і сто років тому, нам протистоїть той самий ворог. Але нині ми не має права програти.

***

Перед вирішальною битвою за Челбаську козаки, що залишилися охороняти станицю, сиділи вночі навколо вогнищ, очікуючи новин. Періодично то тут, то там хтось заводив пісню.

«– А може, знову заспіваємо? – заговорив з удаваною веселістю молодий козак.

– Ще чого, кому тепер до співів?

– А чому ні? Бо наші б’ються? Чи це вперше? А якби навіть лиха доля випала, то з піснею теж умирати веселіше. Пісня навіть чорта не боїться».