Посестри. Часопис №86 / Батько зачумлених (уривок у перекладі Сидора Твердохліба)

Тричі вже злотий місяць відмінився, 
Як на піску сім я розтаборився. 
Жінка плекала маленьку дитину, 
Крім неї мав я синів трьох, три доні; 
Всю, похоронену нині, родину 
Привів з собою. Дев'ять дромадерів 
Кожної днини, було, по вигоні 
Скубе бадиле надморських аєрів. 
В вечері всі тут лягали віночком, 
Тут, де огню вже давно не видати. 
Доні по воду ішли зі збаночком,
Сини збирались огонь розкладати,
Жінка, з дитятком при грудях, варила. 
Усе те нині там – де та могила 
Усмішку сонцю в обрій відсилає, 
Під храмом Шеха усе спочиває. 
А я самотний піду – нещаслив я! 
Три рази сорок віків тут прожив я 
З часу, як в шатра ввійшов полотняні 
Ангел погибелі в сій кварантані.
О! не збагнути печалі нікому, 
Яка міститься в душі моїй нині! 
В Ліван вертаю, – при вході до дому, 
Що скажу дикій в подвір'ю цитрині, 
Коли спитає: А де твої діти? – 
В моїм городі доньок моїх квіти 
Спитають: Старче! де доні-зазулі? 
Кожна блакитна в Лівані хмаринка 
Питатиметься, де доні, де жінка, 
Про діточки всі, на віки поснулі, 
Питатиметься – ой що ж їй сказати? 
Відгуки стануть мене всі питати 
І всі сусіди, чи дужий вертаю – 
Що ж їм сказати?! – Не знаю – не знаю... 
Прибув. Шатро я розбив на пустині. 
Тихо верблюди мої розіклались; 
Дитя, мов ангел малий на картині, 
Зерно кидало пташкам, що грались, 
Майже з долоні клювали дитині – 
Бачиш ту річку малу у долині? 
Звідтам вертала найменша дівчина,
З дзбанком над скраню, струнка як тростина. 
Прийшла до ватри й водою з потока
З усміхом бризнула легко на брата
Найстарший – граню заблиснув з-під ока, 
Встав, хватив збанок в дрожачі долоні; 
І каже: в Бога буде тобі плата!
Як пес жажду, бо огонь маю в лоні. 
Відтак, надпивши води зі збаняти, 
Тут повалився, мов кедер підтятий. 
Я біг – даремні зусилля з ратунком. – 
Сестри схилились над ним з поцілунком; 
З навісним криком: кому яке діло?! 
Хватив я й кинув гробарникам тіло, 
Щоб його взяли на желізні жезли
І до гробниці прокажених звезли. 
Від тої ночі, від першої смути,
Мав я тут днів нових сорок відбути.