Посестри. Часопис №36 / Дзяди. Частина ІV
Помешкання ксьондза. Накритий стіл, щойно по вечері...
Ксьондз. Відлюдник. Діти...
На столі дві свічі. Перед образом Пресвятої Діви Марії – лампада. На стіні.
Ich hob alle mürbe Leichenschleier auf, die in Sargen – ich entferne den erhabenen Trost der Ergebung, bloß um mir immer fort zu sagen: "Ach, so war es ja nicht! – Tausend Freuden sind auf ewig nachgeworfen in Grüfte und du stehst allein hier und überrechnest sie!" Dürftiger! Dürftiger! Schlage nicht das ganze zerrissene Buch der Vergangenheit auf!.. Bist du noch nicht traurig genug?
Jean Paul
Я здійняв усі пошерхлі покрови з домовин, я притлумив усі величні втішання, аби лиш надалі все собі примовляти: «Ах, було ж усе не так! – Тисячі радощів пропали в могильній безодні, і ти стоїш тут самотньо й перелічуєш їх!» Нужденний! Нужденний! Не розгортай цілком подертої книги минулого!.. Чи не досить тобі журби?
Жан Поль
Епіграф узятий з твору «Біoгрaфічні розваги під черепом велетки. 0повiдь про духів», приналежного перу німецького романтика Жана Поля (1763–1825). [1]
КСЬОНДЗ
Нумо, дітоньки, з-за столу!
Хліб дає Всевишній нам.
Всі навколішки, додолу –
Будьмо вдячні небесам.
Нині треба поминати
Йдеться про осінній поминальний день, так звані у католицтві Задушки, що суголосні давнішим Дзядам. [2]
Ближніх душі – християн,
Котрим випало зазнати
У чистилищі страждань.
Тож за них молімо Бога.
(Розгортає книжку.)
Ось вам праведна наука.
ДІТИ (читають)
«В давні дні...»
КСЬОНДЗ
Хто там? Хто стука?
(З’являється відлюдник у дивному убранні.)
ДІТИ
Боже!
КСЬОНДЗ
Хто біля порога?
(Збентежений.)
Що потрібно? Хто такий?
ДІТИ
Ах, упир, мертвяк страшний!
Згинь, опудало прокляте!
КСЬОНДЗ
Розкажи нам, хто ти, брате.
ВІДЛЮДНИК (повільно й сумно)
Мрець!.. Життєві згасли сили.
ДІТИ
Мрець!.. Не смій десь тата діти!
Ці слова, як і пізніші згадки про померлу дружину священика, свідчать, що йдеться про ксьондза греко-католицького віросповідання (їм, як і православним, на відміну від католицького духовенства, дозволяється одружуватись). [3]
ВІДЛЮДНИК
Лиш для світу мрець я, діти!
Я відлюдник. Зрозуміли?
КСЬОНДЗ
Звідки йдеш так пізно в путь?
Як тебе, мандрівцю, звуть?..
До тебе придивитись ближче слід.
Здається, вже стрівав тебе я в цій місцині.
Так ти якого роду, брате мій?
ВІДЛЮДНИК
Так, був я тут колись... Як був ще молодий!
Як ще не вмер... Три літа пролетіли!
Та що тобі ім’я і що тобі мій рід?
Як дзвонять по мерцю, чи дзвонаря в подзвінні
Запитують, хто сходить до могили?
(Вдає дзвонаря.)
«Хіба не байдуже?.. От знов лиш молитви».
Тож краще не питай, промов лиш молитви.
Ще рано...
(Дивиться на годинник.)
Імені повідати незмога;
Не знаю, звідки йду, чи з пекла а чи з раю,
І прагну краю...
Скажи, мій ксьондзе, де туди дорога?
КСЬОНДЗ (із лагідним усміхом)
Не хтів би вказувать я смертну путь нікому.
(Прихильно.)
Ксьондз вкаже вірну путь, де звивисті стежини.
ВІДЛЮДНИК (з жалем)
Блукають декотрі і в стінах свого дому!
Чи ясно за вікном, чи віють хуртовини,
Чи гине ліпший друг, чи мор поміж людьми,
Все байдуже, сидиш у затишку з дітьми.
Я ж мучуся о глупій цій порі!
Чуєш, буря надворі?
Полиски, відлуння грому...
(Оглядається довкола.)
Благословенні дні у рідних стінах дому!
(Співає.)
Хто любові не зна, той живе щасливо,
Народна пісня (примітка автора). [4]
Ніч спокійна йому й день, як світле диво.
В рідних стінах дому!
(Знов співає.)
Злинь з ошатного чертогу
Із Шiллера (примітка автора). Це переспів останньої строфи вірша Фрідріха Шіллера «Der Jügling am Bache» («Юнак біля ручая»). Ось ця строфа в перекладі Миколи Лукаша: О, прийди до мене, мила, Кинь палати осяйні, Постелю тo6i під ноги Ніжні квіти весняні. Чуєш, як струмок журкоче, Як дзвенять в гаю пісні? Щира любка із коханим Знайде рай i в курені. (Шіллер Ф. Лiрика. – К. : Дніпро, 1967. – С. 125). [5]
Під мою, красуне, стріху,
Квіти знайдеш тут на втіху
Й душу, ласкою не вбогу.
Бачиш, голуб і голубка,
Срібно їм струмок дзюркоче;
Покохавши, ввійде любка
В дім відлюдника охоче.
КСЬОНДЗ
Коли до серця дім і цей камін
(Поглянь, служниця підкладас дрова),
Сідай, погрійся, жде тебе спочин.
ВІДЛЮДНИК
Погрійся! Рада, ксьондзе, пречудова!
(Співає, вказуючи на груди.)
В мене серце полум’яне,
В дощ, у холод, у негоду
Полум’яне!
Наберу я снігу, льоду,
Притулю до серця – тане
Сніг і лід, а пал не в’яне,
Бухкає від серця пара –
Полум’яне
Стопить гори, все підряд,
В серці дужчий пал стократ...
(Показуючи на камін.)
Мільйонкрат!
Сніг і лід – все миттю тане,
Бухкає, клекоче пара,
Пал не в’яне!
КСЬОНДЗ
Якийсь непевний він, нечулий, мов примара.
(До відлюдника.)
Але ж увесь до нитки ти промок,
Зблід, страшно змерз, тремтиш, немов листок.
Хто б ти не був, тяжка була твоя дорога.
ВІДЛЮДНИК
Хто я?.. Зарано ще... Повідати незмога.
Здаля йду, не збагну, чи з пекла йду, чи з раю,
Та прагну краю...
Тим часом ось тобі мала пересторога.
КСЬОНДЗ (до себе)
Ну як тут розв’язати заковику?
ВІДЛЮДНИК
Показуй... Знаєш, де на смерть дорога?
КСЬОНДЗ
Гаразд, готовий у пригоді буть,
Все ж до могили від такого віку
Занадто довга путь.
ВІДЛЮДНИК
(з непевним сумом, сам до себе)
Ах, прудко як промчав занадто довгу путь!
КСЬОНДЗ
І через те украй змарнів, ослаб.
Кріпися, принесу і їжі, і води.
ВІДЛЮДНИК (шалено)
І в путь?
КСЬОНДЗ (з усміхом)
Зібратись варт, бо путь тяжка була б.
Гаразд?
ВІДЛЮДНИК (відсторонено й неуважно)
Гаразд.
КСЬОНДЗ
Гей, дітоньки, сюди!
Розважайте – гість у нас.
Мушу вийти я на час. (Виходить.)
ДИТЯ (оглядаючи)
Ну що, добродію, за дивна одежина?
Ти наче страхопуд! Ватаг в казковій шайці!
З клаптів стара сірячина,
Листя на скронях, трава.
Все ж при гарненькій китайці...
Китайка – густа шовкова тканина, яку первiсно завозили з Китаю. [6]
(Зауважує кинджал, відлюдник його ховає.)
Що це на шнурку за бляха?
Шворки, мотузків окрайці?
Ха-ха, ха-ха!..
Страхопуд, лишень невдаха!
Ха-ха, ха-ха!..
ВІДЛЮДНИК
(сахається й немовби приходить до тями)
Не смійтесь, дітоньки... Дошкульні ці слова!..
Послухайте, хлоп’ям знав жінку я вродливу,
Таку ж, як я тепер, бідову, нещасливу,
Так само вбрану – в листі голова...
Ввійшла в село, і вмить усе село,
Не співчуваючи біді,
Її на кпини підняло,
Глумилось довгий час...
Я засміявся тільки раз!
За що, як не за це?.. О правосуддя боже!
Хто б міг подумати тоді,
Що буде й на мені убрання схоже?
А так було щасливо!
(Співає.)
Хто любові не зна, той живе щасливо,
Ніч спокійна йому й день, як світле диво.
(Заходить ксьондз з вином і тацею.)
ВІДЛЮДНИК (із силуваною веселістю)
Чи любить ксьондз сумні пісні?
КСЬОНДЗ
Чимало довелось наслухатись мені!
Все ж, певно, радощі після печалі глибші.
ВІДЛЮДНИК (співає)
Від’їжджати від неї тяжко,
А вертать до неї важко.
Простенька пісенька, та в ній думки меткі!
КСЬОНДЗ
Гаразд! Берімося до їжі та пиття.
ВІДЛЮДНИК
Простенька пісенька! О, є в романах ліпші!
(З усміхом, дістаючи книжку з шафи.)
Зна ксьондз про Елоїзине життя
Найімовірніше, що йдеться про героїню вельми читабельної в часи Міцкевича книги, роману вiдомого французького письменника і філософа Жана Жака Руссо (1712–1778) «Нова Елоїза» (1761). Польські коментатори вказують, що в автографі Міцкевича спочатку значилось «Життя святої Елоїзи», а відтак, що автор спершу міг мати на думці популярне зібрання любовних листів Елоїзи, коханої французького філософа XII ст. Абелярда, яка згодом стала благочестивою черницею. Втім, персонаж, як i автор, міг знати обидва твори i сполучити в своїй уяві дві героїні в одну. [7]
Й страждання Вертера палкі?
Серед найбільш популярних творів визначного німецького письменника Й. В. Гете (1749–1832) роман «Страждання молодого Вертера» (1744), меланхолійний герой якого накладає на себе руки через нещасливе кохання. Український переклад цього твору, здійснений Сидором Сакидоном, вміщено у виданні: Гете Й. В. Твори. – К.: Дніпро, 1982. – С. 205–304. [8]
(Співає.)
Стільки зніс я, стільки я страждав...
Наприкінці пісенного катрену, який розпочинається цими словами, подається авторська примітка – «3 Гете». Це переспів вірша К. Е. Райтценштайна, тема якого запозичена з твору Гете «Лотта біля гробу Вертера». Далі персонаж виконує ще один катрен цієї пісеньки. [9]
Певне, смерть загоїть біль відразу.
Як образи в запалі завдав,
Кров моя окупить ту образу.
(Добуває кинджал.)
КСЬОНДЗ (стримує)
Шаленцю, схаменись! Хіба так можна?
Залізко дай сюди - слід пальці розгорнути.
Чи християнин ти? Та ж думка ця безбожна!
Ти знаєш Біблію?
ВІДЛЮДНИК
А ти – безодню скрути?
(Ховає кинджал.)
Але гаразд! Не слід хапатись до пори.
(Погляда на годинник.)
Дев’ята надійшла й палає свічки три!
3гiдно зі вступною ремаркою дві свічки горять на столі i одна в лампаді перед образом Божої Матері. Їх пізніше щогодинне поступове згасання, супроводжуючи зізнання персонажа, підкреслює таємничість атмосфери, в якій відбувається дія. [10]
(Співає.)
Скільки зніс я, скільки я страждав,
Певне, смерть загоїть біль відразу.
Як образи в запалі завдав,
Кров моя окупить ту образу.
Чом твій погляд звабив, не збагну!
Чом без тебе в серці туга люта?
З грона юнок вибрав лиш одну,
Й та чужим перстеником окута.
Ах, коли знаєш ти в оригіналі Гете,
То чуєш музику й дівочий голосок!
Втім, весь ти в небесах. Ні, ксьондза не знайдете,
Аби не думав лиш про праведний урок.
(Гортає книжку.)
Все ж світських не минаєш книг,
Оцих, що стільки бунту в них!
(Притискає книжку.)
Моєї юні небеса й тортури!
Так піднесли поставу крил моїх
До вишньої статури,
Що вже не міг їх спрямувати долі.
Лиш мрій улюбленець і сновидінь нічних,
Не зносив марноти нікчемної юдолі
Та зневажав істот буденної натури,
Шукав я, ах, шукав коханки неземної,
Підсоння світове без неї глупа мла,
Вона лиш з піни хвиль уяви пломінкої
Зродитися могла,
І квіт її таїв принаду небувалу!
Раз цей бездушний вік не знає ідеалу,
Я відлітав мерщій в часи ясні й великі,
Шугав у височінь, поетам добре знану,
Витав там і кружляв без втоми, без упину,
Та не знаходились ніде на серце ліки,
Вертав – звабляли тут втіх каламутні ріки,
Перш ніж порину в них, не раз довкола гляну...
Врешті вгледів ту єдину!
Врешті я знайшов кохану...
Щоб утратити навіки!
КСЬОНДЗ
Як жаль нещасного, вкрай зболеного брата!
Все ж не втрачай надій. Є й на таке потуга.
Послухай, чи давно у тебе ця недуга?
ВІДЛЮДНИК
Недуга?
КСЬОНДЗ
Чи давно тебе в’ялить утрата?
ВІДЛЮДНИК
Давно? Я слово дав, повідати незмога.
Хтось інший розповість. Либонь товариш мій.
У мене з ним завжди одна дорога! (Озирається.)
Ах, як тут тепло, затишок який!..
Надворі ж вихор, грім, ніч люта та волога!
Товариш, певно, весь тремтить біля порога!
Коли жене обох недоля нас немила,
То і його прийми, добродію в гостину.
КСЬОНДЗ
Ще бідним ця рука дверей не зачинила.
ВІДЛЮДНИК
Я приведу його, мій брате, в мить єдину. (Виходить.)
ДІТИ
Як смішно! Тату, що це з ним?
В убранні дивному гаса,
А скаже щось – ні те, ні се.
КСЬОНДЗ
Великий, діти, гріх сміятись над таким!
Нещасний чоловік! Його недуга ссе.
ДІТИ
Недуга? На виду здоровий, як роса!
КСЬОНДЗ
Здоровий зовні він, а в серці рана люта.
ВІДЛЮДНИК (тягне гілку ялини)
Йди, брате, йди сюди!..
КСЬОНДЗ (до дітей)
І з головою скрута.
ВІДЛЮДНИК (до ялиці)
Не бійся, брате, йди до щирої гостини.
ДІТИ
(до ксьондза, показуючи на гілку)
Ах, тату, глянь, глянь, що приніс:
Як вбивця він, з кілком ялини.
ВІДЛЮДНИК
(до ксьондза, показуючи на гілку)
Мені відлюднику дарує друга ліс!
Тебе дивує постать ця?
КСЬОНДЗ
Яка?
ВІДЛЮДНИК
Товариша мого.
КСЬОНДЗ
Кого? Цього кілка?
ВІДЛЮДНИК
Незграбний! Я ж кажу, що в нього школа – ліс.
Вітайся! (Підносить гілку.)
ДІТИ
Геть! Ти що? Геть, вбивце, гірший ката!
Геть відціля мерщій, бо ще погубиш тата!
ВІДЛЮДНИК
О, правда, дітоньки, це вбивця, гірший ката!
Та з нього лиш йому самому страта!
КСЬОНДЗ
Отямся, брате мій, не треба цих гілляк!
ВІДЛЮДНИК
Гілляк? Ну й вчений ксьондз! Премудрість – славна риса!
Ти ліпше придивись – галузка кипариса,
Розлуки пам’ятка, моєї долі знак. (Бере книжки.)
Візьми книжки й згадай минулого картини:
Вже в еллінів були священні дві рослини.
Той, хто кохання знав, і в тім йому велося,
Розмаєм миртовим оздоблював волосся.
(По паузі.)
Віть кипарисову дала її рука,
Спливає знов і знов прощання мить гірка.
Я взяв ту віть, сховав, тепер зі мною завше!
Нечула, від людей немовби й чулих краща,
Їй не смішний мій плач і скарга не пропаща,
З усіх товаришів лишилась лиш вона!
Ніхто не розповіcть так про мою недолю,
Відома їй уся душа моя до дна.
Лишу вас сам на сам, наслухаєшся вволю.
(До галузки.)
Скажи, як я колись давно утратив любу.
Вже стільки довгих літ переживаю згубу!
Коли цей кипарис дала її рука,
Була то гілочка малесенька така;
Я пригорнув її і в даль пісків заніс,
І рясно поливав гірким потоком сліз.
Тепер поглянь, яка розкішна віть,
Як буйно височить!
Коли з недуги я цілком сконаю –
Аби не бачити небес палючу вись,
Волів би понад гріб тінистого розмаю.
(З лагідним усміхом.)
Таке ж її волосся! Ось, дивись –
Неначе кипарис,
Та ж барва!
(Хапливо шукає на грудях.)
Локон цей немов приріс.
(Усе більше силкуючись.)
Це ніжне пасмо... із її волосся...
Лишень до себе притулив несміло,
Як та волосяниця, обвилося
Волосяниця – грубий шорсткий одяг , здебільшого на голому тілі аскета. [11],
В’їлось в груди, втислось в тіло!..
Занурилося так, що дихати несила!
Ах, за тяжкі гріхи недоля підкосила!
КСЬОНДЗ
Вгамуйся, хай тобі знов днина стане мила!
Ах, біль який стражденний, сину мій,
За гріх твій будь-який, душі чи тіла,
На тому світі прийме Бог святий!
ВІДЛЮДНИК
Гріх? Чим любов безвинна завинила,
Що варта вічних мук? Який в ній гріх?
Господь її творець, як і приваб та втіх.
Ланцем урочим дві душі навіки
Тут окреслюється романтичне поняття любові як зв’язку двох душ, визначеного божим промислом ще до їхнього земного існування й навіки нерозривного. [12]
З’єднав поміж собою!
Перш ніж явили їх світлисті ріки,
Перш ніж він їх покрив тілесною журбою,
З’єднав поміж собою!
Як розлучило нас людське шаленство злісне,
Напнувся той ланець, напруживсь, та не трісне.
Чуття, хоч піддані розлучниці-недолі
І близько стрітися їм не дано ніяк,
Все ж обертаються весь час в одному колі,
Мов скреслений ланцем вогню одного знак.
КСЬОНДЗ
Ніхто не роз’єдна, як поєднає Бог!
Намагаючись утішити Густава, ксьондз прагне узгодити його палкі образні сентенції з євангельськими настановами, посилаючись на Євангеліє вiд Матвія (розділ 19, вірш 6). [13]
Ще, може, жде не сум, а радість вас обох.
ВІДЛЮДНИК
Хіба як ницого позбудемося тіла,
То зійдемося ми, зіллються душі знов;
Бо тут життєвий вир надії поборов,
Бо тут недоля нас навіки розлучила!
(Помовчавши.)
В очах ще й досі мить, коли утратив юнку.
Від’їзду переддень... В осінньому саду
Пойнятий холодом і сутінками йду,
В думках, у молитвах шукаю обладунку,
Яким би серце вкрив, інакше не знести
Прощальних поглядів німої гостроти!
Блукав по заростях, де бачив, навмання.
Була чудесна ніч! Упам’ятку донині:
Якраз уже дощі минули в тій годині,
Від рос нічна пора чи не ясніша дня.
Долини в млі, немов у сніговому морі,
Там хмара в далині тьмяніє, як мара,
А місяченько тут блідаво прозира,
Минає швидко ніч, в блакиті тануть зорі.
Вмить зірка вранішня засяяла вгорі.
О знаю вже її, вітаюсь в цій порі!
Вниз глянув, де стоїть альтана край алеї,
І вздрів її біля неї!
Між темного гілля незрушна в сукні білій –
Колони цвинтарні отак стоять урочі.
Побігла враз, немов у мрії легкокрилій,
Не подивилася... Спустила долу очі!
Від рум’янцю – ані сліду.
Нахиливсь, дивлюся збоку,
Раптом бачу – слізка в оку;
Завтра, мовив, завтра їду!
«Прощай! – Промовила, і тихо, і несміло. –
Забудь!..» Мені забуть? Сказати можна все!
Скажи, хай тінь твою десь вітер занесе,
Скажи, нехай вона твоє забуде тіло!..
Сказати можна все!
Забудь!! (Співає.)
Годі плакати й ридати,
Кожен власну має путь,
Буду вік тебе... (Уриває спів.)
Згадувати...
Герой не зважується чи не хоче виспівати слово «кохати». [14]
(Хитає головою, співає.)
Хоч не зможем разом буть!
Лиш згадувати?.. Їду, весь в жалю!
Схопив за ручки й до грудей тулю.
(Співає.)
Чарівлива, наче ангел раю,
Ці куплети мають авторську примітку про їх приналежність Шіллеру. Це переспів перших трьох строф Шіллерового вірша «Амалiя». Подаємо цей вірш в перекладі М. Лукаша: Гарний був, мов ангел із Валгалли, Більш такого в світі не зустріть... В нього очі лагідно сіяли, Наче сонцем збризнута блакить. А цілунки – світле раювання! Наче стрічний опалах двох огнів, Наче струнних видзвонів єднання У надземно-гармонійний спів – Линули, палали, дух виймали з тіла, Аж бриніли від жаги уста, І в серцях бентежних повінню леліла Вся земна й небесна красота! Він погас – даремно, ах! даремно У сльозах шукати забуття! Він погас, i в світі стало темно, І від туги в’яне цвіт життя... (Шiллер Фр. Лiрика. – Київ: Дніпро,1967. – С. 23). Валгалла – в скандинавській мітології оселя бога 0дiна, куди нібито потрапляли душі вояків, полеглих у бою. [15]
Кращої немає в цілім світі,
Погляд – промені ясного маю,
В голубій гладіні вод відбиті.
Поцілунок, ах, нектар небесний!
Нектар – в античній мітології напій 6oгiв, що зберігав їм вічну молодість, безсмертя; солодка рідина у квітці рослини. [16] –
Пломінь з пломенем зустрівся рвійним;
Так дві лютні в передзвін чудесний
Звінчані звучанням гармонійним.
Поєднались в трепетному шалі
Очі і вуста, серця і душі,
Звихрились розкоші небувалі
В хмарах і зірках, на морі й суші!
Ні, ксьондзе, не збагнеш ніколи цю картину!
В уста медові ти не цілував єдину!
Мабуть, Густаву здається, що ксьондз, навіть якщо він греко-католицький і має право одружуватись, не кохає так, як звичайні люди. [17]
Глузують хлопчаки та старші балагури –
Ти серцем скам’янів на поклики натури.
Після цього рядка в автографі, який не зберігся, йшов діалог Густава зі Ксьондзом, де любовний запал порівнюється з релігійним. Під тиском цензури Міцкевич змушений був зняти цей діалог. Ось що він пише з цього приводу в листі до Я. Чечота 1823 року: «Дозволив вилучити оте порівняння цілунку, як дозволяють вийняти око, аби голову зберегти». І в пізніших виданнях автор не подавав вилученого тексту. Його зберіг брат Міцкевича Александр, який у середині XIX ст. був професором Харківського університету. Переписаний уривок врешті потрапив у Житомирі до рук Яна Прусіновського, котрий опублікував його в часописi «Газета Цодзєнна» (1860, ч.41–45) разом з матеріалом «Кілька споминів із молодості Адама Міцкевича». Ось український переклад цього фрагменту, не включеного до основного тексту: Втім приклад інший тут подати слід: Чи був набожний ти за юних літ? На крилах молитов здіймавсь у небеса? КСЬОНДЗ Для мене в молитвах завжди одна краса, То правда; але все ж помалу Вік тупить вістря палахкого шалу. ГУСТАВ Згадай... Ти років мав лише з десяток, Як пойняла тебе духовна сила, Укляк побожно біля ґраток, Коліна скруха підкосила, До стулених долонь уста притис, В очах – вогонь покутних сліз... Та розійшлись запони в вівтарі, Заблиснув келих, дзвоники вгорі, Й підніс тo6i до уст священик Боже Тіло!.. КСЬОНДЗ Ах! Серденько з грудей, здавалось, відлетіло І в недосяжні вмить полинуло світи! ГУСТАВ Ну, отче? Пам’ятаєш ти? Кохана... [I далі за текстом.] [18]
Кохана, знявсь я вище хмар,
Як вперше милих уст відчув солодкий чар!
(Співає.)
Поцілунок, ах, нектар небесний! –
Пломінь з пломенем зустрівся рвійним;
Так дві лютні в передзвін чудесний
Звінчані звучанням гармонійним.
(Поривається поцілувати дитя, воно тікає.)
КСЬОНДЗ
Не бійся, адже це людина, як і ти.
ВІДЛЮДНИК
Ах, від нещасного всяк ладен утекти,
Як від пекельного якого зла!
Це ж і вона від мене утекла!
«...Прощай!..» Даль вулиць лунка...
Так блискавка зника.
(До дітей.)
Чого ж, чого ж утекла?..
Чим скривдив? Може, поглядом різким
Чи порухом? А чи слівцем пустим?
Слід пригадати! (Cилкується пригадати.)
Обертом все йде!..
Ні, ні, ось бачу я, мов на долоні,
Все в пам"яті до риски - що і де...
Два слова тільки у нічнім бездонні.
(З жалем.)
Два слова і край!
«Їду! Прощай!»
«Прощай!.. – Зрива галузку, подає... –
Нам це лишилось тут... (Показує на землю.)
Це все, що є!
Прощай!..» Даль вулиць лунка...
Так блискавка зника!
КСЬОНДЗ
Юначе, глибоко твої відчув я болі!
Все ж слухай, тисячі нещасніші стократ.
Не раз вмивавсь і я слізьми гірких утрат –
Молюся за батьків, оплакую обох,
І двійко діточок – вже пара янголят...
Ах, спільниця моя у щасті і недолі –
Без неї білий світ і потьмянів і всох!..
Що вдієш? Бог дає, і забирає Бог!
Отож корімося святій всевишній волі!
ВІДЛЮДНИК (палко)
Дружина?..
КСЬОНДЗ
Спогад цей вкрай серце розрива!
ВІДЛЮДНИК
Не винен я, твою не бачив я дружину!
О, скрізь через жінок ллють сльози без упину!
(Оговтавшись.)
Утіху дам тобі, сумному сім’янину, –
До смерті вже була дружина нежива!
КСЬОНДЗ
Це ж як?
ВІДЛЮДНИК (палко)
Бо дівчину дружиною назвати –
Живцем сховати!
Всіх друзів забува, батьків, братів, сестер...
Вважай, що цілий світ для неї вмер,
Як до чужого підійшла порога!
КСЬОНДЗ
Хоч оповідь твою мла жалю покрива,
Все ж, мабуть, та, що так болить тобі, жива?
ВІДЛЮДНИК (з іронією)
Жива? Ох, є за що хвалити Бога!
Жива? Не віриться! Це так здалось тобі!
Ні, можу присягтись уклінно й на хресті -
Її нема й не буде в цім житті!..
(Помовчавши, поволі.)
Та смерть буває різна, далебі.
Є буденна, швидкоплинна,
Нею старець і дитина,
Жінка, чоловік... – доволі
Помирає так щохвилі;
Смерть така була в Марилі,
Котру я зустрів у полі. (Співає.)
Там, де Німана рукав,
Це початок поезії А. Міцкевича «Пагорбок Марилі» з циклу «Балади й романси». [19]
Край розлогих зелен-трав
Що за пагорбок стоїть?
Там шипшину, терен, глід,
Як вінком хто посплітав... (Уриває спів.)
Краєвид сумний постав –
Це ж краса в життєвім квіті,
Ледве заяснівши в світі,
Мусить з любим світом розпрощатись!..
Глянь, бліда в постелі й квола,
Як в досвітній млі багрянець!
Стали із плачем довкола:
Ксьондз печальний в головах,
Ще сумніші слуги, друзі,
Надто ж подружка в сльозах,
Матінка в ще більшій тузі,
Й найжурливіший – коханець.
Глянь, з лиця щеза краса,
Погляд никне і згаса,
Все ж іще, іще ясніє;
Вуст троянда пломеніє,
Тільки ж в’яне на очах.
Це так цвіт підтятий чах –
Пелюстки, неначе тіні.
Ось вуста її вже сині.
Голову звела низенько,
Всіх очима обійма,
Впала голова легенько,
Сполотніла, ледве диха.
Руки стигнуть, а серденько
Б’ється кволо, б’ється стиха.
Мить – і вже її нема...
Погляд рівний сонцю був ясному...
Бачиш, ксьондзе, перстень цей?
Пам’ять, вірності гарант.
Діамант
Сяє в ньому,
Як вогонь її очей.
Тільки пломінь духу стих!
Світить холодом трухлявих серцевин,
Тьмяним полиском росин,
Як скришталить студінь їх.
Голову звела низенько,
Всіх очима обійма,
Впала голова легенько,
Сполотніла, ледве диха.
Руки стигнуть, а серденько
Б’ється кволо, б’ється стиха.
Мить – і вже її нема!
ХЛОПЧИК
Вмерла! Ах, яка біда!
Плачу так, що вже й незмога.
То знайома чи сестричка молода?
Щоб їй спокій вічний стріти,
Будемо щодня молити Бога.
ВІДЛЮДНИК
Смерть така буває, діти.
Але є іще одна,
Довга, болісна, жахна,
Умертвляє не відразу,
Огортає двох, як мла,
Втім моїх це мрій темниця,
Їй – немов не чинить зла,
Бо живе, як і жила...
Дві сльозинки заіскриться,
Та чуття стають, мов криця,
Що прийма іржі уразу.
Огортає двох одразу.
Втім моїх це мрій темниця,
Їй – немов не чинить зла!
Розквіта – жива-здорова.
Вмерла так... О ні... Ні слова!
Правда ж, діти, то страшніше,
Коли труп живе ще й дише? (Діти тікають.)
Отже вмерла!.. В серці рана!
Плачу. Позбігались люди,
Позлітались, як мошва,
Той гука, що це омана,
Той трясе мене за груди:
«Глянь, безумче, глянь – жива!»
(До ксьондза.)
Не зважай на поговір,
Щоб лишень не говорили,
Ти моєму серцю вір:
Вже нема, нема Марилі! (По паузі.)
Можна й третю смерть зустріти,
Ту, що вчить Письмо, з правіку.
Вічна смерть – смерть у вічних муках, на які приречені найбільші грішники. [20]
Горе, горе чоловіку,
Як таку зустріне смерть!
Мабуть, так помру я, діти,
Не один у мене гріх!
КСЬОНДЗ
Не перед Господом, перед собою нині
І перед світом всім тяжкий твій кожен гріх.
Усі ми створені не для журби чи втіх,
А ближнім на добро, на праведні старання.
Яких не слав би Бог випробувань людині,
Хай свій забуде прах, бо є величний світ.
Остудить думка ця дрібніші поривання.
Працює праведник до пізніх літ,
А ниций завчасу лежить у домовині,
А врешті пролуна страшна сурма остання.
ВІДЛЮДНИК (здивований)
Ти, ксьондзе, чарівник? Якась тут дивина!
(До себе.)
На чарах, певне, знається чудово,
Або ж підслухав нас, тому все добре зна.
(До ксьондза.)
Від неї чув таке не раз я слово в слово!
Так само, як і ти, порадила вона
Тоді, прощаючись, як тихо вечір гас. (З іронією.)
Еге ж, був для повчань найбільш доречний час!
Плелася з пишних слів промова величава:
«Вітчизна й світло знань, і товариство, й слава!»
Тепер це все немов горохом об стіну,
Дрімаю в тихім сні.
Вже не запалюють старих епох пісні,
І Мільциядів дух не збуджує зі сну. (Співає.)
Мiльцияд (Мiльтияд) (бл. 55О –489 до н.е.) – давньогрецький вождь, який з тактичних міркувань певний час визнавав верховенство персів, а врешті втік від них в Атени, у 490 до н.е. очолив атенське військо, яке в битві при Марафоні завдало персам поразку. [21]
Що юні оболонь ця?
Автоцитата з «Оди до молодості», яка через цензурні перешкоди не ввійшла до збірки поезій 1822 р. Ця цитата – одне зі свідчень виразності автобіографічних мотивів у творі. [22]
За обрії ширяй,
Вселюдськість оком сонця
Проймай із краю в край!
Дихнувши, звіяла ті обриси бучні!
Залишила від них лиш тінь сумну,
Нікчемну потеруху,
Що всякій кузці – манна.
Могла б цю куряву вдихнути всю притьмом,
А хоче зводити на ній палаци духу!
Зробила комаром, а оберта в титана,
Щоб зміг раменом я струснуть небес огром.
Намарне все! Вогонь спалахує лиш раз,
Лише за юних літ, адже на все свій час.
Коли його розпалить дух Мінерви
Miнepвa – римська богиня – мистецтв i талантів, під опікою якої перебували ремісники, вчителі, актори й лікарі. [23],
З племен оспалих лона
Мудрець постане, і зоря Платона
Платон (428–347 до н.е.) – визначний грецький філософ. [24]
Сіятиме в прийдешнім без перерви.
Коли ж розпалить честолюбства дух,
Герой зведеться і до влади й слави
Йде,творячи не так добро, як хижі справи,
Так обертає кий на жезл пастух
І порухом брови несе погибель трону.
(Помовчавши, повільно.)
Як той вогонь внесе у душу безборонну
Зоря з-над хмар, душа стражданням заіскриться,
Немов лампадою гробниця.
КСЬОНДЗ
О нещасливцю вічно молодий!
Печаль твоя така велика і гірка,
Що добре бачу - ти не лиходій;
Краса, що розум твій усе її шука, –
Не в блискові принад, а в глибині надій.
Як палко ти кохав, так гідно наслухай
Думок і почуттів небесної істоти.
З-за неї й лиходій згадав би про чесноти,
Ти ж, сповнений чеснот, ступив на лиха край!
Хай розлучила вас недоля зла,
Зоря на небесах злітається з зорею,
Зоря віта зорю й щезає мла,
І рвуться ланцюги над грішною землею,
І душам височінь знов зустріч посила.
Пробачить вам Господь і пристрасть, і жагу.
ВІДЛЮДНИК
Та що це? Як же ти взнав тайну дорогу?
(Наслідує голос ксьондза.)
Душа її свята, не тільки врода квітне!
Спаде земний ланцюг в ясній височині!..
Ти нас підслухував, мав наміри брудні
Чіпати заповітне,
У серці сховане на дні,
Чого не знають щонайближчі люди.
Бо руки кладучи на груди,
До кипарисових піднісши віт,
Ми присяглись мовчать, це наш таємний світ.
А втім пригадую... В сумну годину
Натхненний пензля чар поміг мені щасливо
Весь блиск її принад перенести в картину.
Я друзям показав це незрівнянне диво!
Та поривання всі мої для них байдужі,
І ніжність трепетна чужа для них цілком.
Як без очей душа - їй темні інші душі!
Образ очей душі запозичений із Шекспірового «Гамлета»; відповідна цитата слугує епіграфом до балади А. Міцкевича «Романтичність» (див.: Міцкевич А. Вибрані твори: у 2 т. – Київ, 1955. – Т. 1. – С. 123). Ця балада – поетична відповідь математику й астроному Яну Снядецькому, котрий у статті «Про класичні й романтичні твори» (1819) закликав «тікати від романтизму, як від школи зради i зарази». Певно, він міг слугувати й прототипом героя дальшого рядка – «Ах, це той старець – в нього розум клятий!» Епіграф (також шекспірівський) до ІІ частини «Дзядiв», як зазначалось, свідчить про полемічну настанову твору щодо обмеженості раціоналізму, про це безпосередньо свідчить чимало інших Міцкевичевих рядків. [25]
Холодним циркулем пойма натхненні злети!
На небо дивиться так вовк чи астроном.
Інакше - пастирі, закохані, поети.
Ах, так обожествив красуню на картині,
Що й поглядом її тривожити не смію,
Й коли прощаюся при місячнім промінні
Чи лампі, що бува ясніє в пітьмі ночі,
Краватки не торкнусь, не розсупоню шию,
Перш ніж не затулю їй кипарисом очі.
А приятелі що?!. Слабку з них маю втіху!..
Той, вгледівши мою збентеженість високу,
Затис губу, аби не приснути зі сміху,
І позіхнув: «Така собі, нівроку!»
А той додав: «Ех ти, дитино!..»
Ах, це той старець – в нього розум клятий!
Він нас виказав злочинно! (Все більше бентежачись.)
На ринку торохтів, люд наслухав строкатий;
Хтось із дітей або роззяв
Ксьондзу на сповіді сказав... (Вкрай ошаліло.)
Ти так у душу заповзав?
КСЬОНДЗ
Навіщо нам шляхи підступні та лихі?
Хоч жаль твій скупчився в химерну плетеницю,
Все ж тим, чиї серця і душі не глухі,
Таку розплутати не важко таємницю.
ВІДЛЮДНИК
Так! То властивість людської природи:
Що вдень бринить в душі на дні,
Вночі до голови – без перешкоди,
Ніхто не зна, що розплететься в сні.
Давно, давно!.. Мені було так само.
Ми вперше стрілися. Коли прийшов додому,
Ліг спати, жодних слів не мовивши нікому.
Коли ж прокинувся й сказав «Добридень, мамо!»,
Почув: «Так ревно ти почав молитись Богу?
Всю ніч зітхав і вів молитву безнастанну,
Літанію казав про Найсвятішу Панну
Герой уві сні згадує ім’я коханої Марії. Очевидно, що ця паралель невипадкова, вона є одним з яскравих виявів властивого авторові романтичного обожнювання кохання. Літанія (від гр. – благання) – у католицтві довга благальна молитва або урочиста церковна служба, під час якої виголошується така молитва. [26]Я зачинятися став по ночах потому.
Тепер не виявлю подібну осторогу,
Бо сплю, де прийдеться, тепер не маю дому,
І часто марю в сні... на хвилях мрій!
Буря віє-повіває,
Креше в пітьмі блискавки,
Міріади рис єднає
В обрис дивний та чудний,
Розсипає на друзки.
Один лиш образ вкарбувався в серці:
В пісок впаду й дивлюсь у глибочінь земну –
Блищить, як місяць, що відбивсь в озерці,
Блищить і вабить, та не досягну.
А стрелю поглядом у височини,
То за поглядом умить
Ангел в’ється і летить
На небесні верховини. (Дивиться вгору.)
Розправляє, мов орля,
Крил вітрила край хмарини
Й сам не пада до звірини –
Списом ока поціля;
Звіддаля тремтливо мріє,
Наче вплутався у сіті,
Наче крила з небом злиті:
Так вона мені зоріє! (Співає.)
Днина сонячна, ясна,
Ніч, огорнута пітьмою, –
Все за нею йду, вона
При мені, та не зі мною!
Отож як з"явиться її чарівний лик,
А я в полях чи там, де шелестять гаї,
Мовчати прагну, все ж не слухає язик,
Звернусь до милої, назву ім’я її,
Й почує хтось лихий, оце й підслухав нині
В ранковім безгомінні.
Був ранок... Повсякчас у пам’яті щемить...
Якраз уже дощі скінчилися в ту мить,
Палахкотливою луги росою вмиті,
В долинах скрізь туман, мов порошистий сніг,
Минає ніч, зірки щезають у блакиті,
Лише одна зорить, ясніє угорі,
З якою досі я вітаюсь в цій порі,
Біля альтани там... (Озирається.)
Ха-ха! Я вниз побіг...
То інший ранок! Ха! Палкий порив
Памороки забив!.. (По паузі пригадує.)
Був ранок... Весь в думках, в тривогах, серце плаче,
Дощ ллє, немов з відра, шалений вітровій...
В кущ сховавсь я, щоб не змок...
(З лагідним усміхом.)
Ну й підслухав лиходій...
От лиш зойк чи й плин думок?
Чи й наймення взнав крутій?
Не один в кущі листок...
КСЬОНДЗ
Бідний, бідний ти, юначе!
Хто підслухав? Хто такий?
ВІДЛЮДНИК (поважно)
Хто? Маленький хробачок!
По листочках ковз та ковз,
Миготливий світлячок.
Ах, ну геть людська істота!
Так сказав, коли приповз
(Хтів розраяти в журбі):
«Бідний, нащо ця гризота?
Годі мучитись тобі!
Чулий ти, п’янка вона,
Та чи в тім твоя вина?»
«Ти поглянь, – так далі вів, –
На мою метку іскрину –
Кущ від неї заяснів!
Пройняла мене пиха,
Але ж іскра ця лиха,
Допровадить до загину.
Скількох моїх братів злі ящірки поїли!
Тож клену оздобу власну,
Хай би згубні ці принади
Не ясніли;
Та над цим не маю влади,
Доки житиму – не згасну!
ДІТИ
Як чудесно, дивно як!..
Тату, тату! Диво з див.
(Ксьондз відходить, стенаючи плечима.)
Чи можливо, щоб хробак,
Як людина, говорив?
ВІДЛЮДНИК
Чом би й ні? Тут ще один –
У конторці голос душки,
Три молитви просить він.
От прислухайсь – калата?
ДИТЯ
Так-так-так, та-та, та-та...
Так, їй-богу, калата,
Як годинник з-під подушки.
Що це? Та-та-та, так-так!
ВІДЛЮДНИК
Калатати він мастак.
Лихварем був цей хробак. (До калатуна.)
Може, є бажання в душки?
(Удає голос.)
«Трьох молитв почути плин».
Ах ти скнаро! Цього діда
Знаю – він був мій сусіда;
Він мав статки золоті,
Все, що міг стягав до хати,
Щоб вдові чи сироті
Хліба скибочки не дати.
Душа з мішком грошви лежала день при дні
В конторці аж на дні.
А тому тепер по смерті
(В пекло ж потрапля не зразу)
Точить все й гризе до сказу
В невсипущій круговерті.
Тричі, як ласкаві ви,
Шліть за нього молитви.
(Входить ксьондз зі склянкою води.)
ВІДЛЮДНИК (все в більшій бентезі)
Чув скигління злого духа?
КСЬОНДЗ
Знову мариш! Боже мій! (Озирається.)
Глупа ніч, не писне й муха!
ВІДЛЮДНИК
Лиш настав пильніше вуха. (До дитини.)
Йди, маля, до нас мерщій!
Ти щось чув?
ДИТЯ
Так, тату, так.
Щось там шепче.
ВІДЛЮДНИК
Ну то як?
КСЬОНДЗ
То пусте! Йдіть спати, діти.
Тихо, як завжди було.
ВІДЛЮДНИК (до дітей, з усміхом)
Природи голосу старим не зрозуміти!
КСЬОНДЗ
Брате, ввірся цій воді,
Покропи своє чоло,
Може, згасне шал тоді.
ВІДЛЮДНИК
(бере й вмивається, тимчасом годинник починає бій; по кількох
ударах полишає воду, ціпеніє і дивиться поважно й понуро)
Б’є десята вже якраз. (Співає півень.)
Півня перший знак, авжеж;
І життя минає, й час. (На столі гасне одна свіча.)
Перше світло гасне теж.
Ще лишилось дві години. (Починає тремтіти.)
Як я змерз!
(Тимчасом ксьондз дивиться зніяковіло на свічу.)
Ну й холоднеча тут! (Іде до печі.)
А де я?
КСЬОНДЗ
В дружнім домі.
ВІДЛЮДНИК (трохи приходить до тями)
Ви настрахалися добряче при мені?
Так пізно хтось прибрів, у дивному вбранні!
Слова, що, певно, плів, хай будуть не відомі
Нікому! Мандрівець, я здалеку іду.
(Озирається й ще більше приходить до тями.)
В дні юні вийшов я далеко на гостинець.
(З усміхом.)
Крилатий геть обдер тоді мене злочинець.
Давній божок кохання – Ерос, Амур, Купідон. [27]
Не маю одягу, вдягаю, що знайду.
(Обриває листя й поправляє шати; з жалем.)
Всі світові скарби наваживсь одібрати,
Лише невинності залишилися шати!
КСЬОНДЗ
(котрий усе дивиться на свічу, до відлюдника)
Ти б заспокоївся! (До дітей.)
Хто свічку погасив?
ВІДЛЮДНИК
Все хочеться збагнуть. Ще трісне голова...
В природи, як в людей, своїх немало див,
Їх таїну вона від натовпу хова. (З запалом.)
Й ксьондзам, і мудрецям цього не осягти!
КСЬОНДЗ (бере за руку)
Мій сину!
ВІДЛЮДНИК (зворушений і здивований)
Сину! Ці слова, мов ясний грім,
Виводять розум мій із мороку і тіні! (Вдивляється.)
Тепер я пізнаю, у чий потрапив дім.
Це ж батьківщина тут, мій другий батько ти!
Усе я пізнаю, хоч тут чималі зміни.
Посивів ти, малі вже встигли підрости.
КСЬОНДЗ (збентежений,бере свічу, придивляється)
Як? Знаєш ти мене? Це він!.. Ні... Буть не може!
ВІДЛЮДНИК
Я Густав.
КСЬОНДЗ
Густав! Ти! (Стискає.)
Це ти! Великий Боже!
Мій учню! Сину мій!
ГУСТАВ (обіймає, дивлячись на годинник)
Обнятись є ще змога!
Бо потім... знову вдаль... від дому, від опіки!
Ах, і тебе також чекає ця дорога,
Обнімемось тоді, але уже навіки!
КСЬОНДЗ
Де був ти, Густаве? Надовго щез раптово
І, мабуть, не одну зазнав лиху пригоду.
Де пропадав? Ти зник, неначе впав у воду.
Хоча б що написав, переказав хоч слово!
Минуло стільки літ!.. Що сталось, друже мій?
Так тішив ти усіх в далекі дні шкільні,
Ти був найкращою з усіх моїх надій,
А нині так змарнів! Ще й у такім вбранні.
ГУСТАВ (з гнівом)
А як мої жалі поллються через край
І я почну твої науки проклинати?
Це ти мене убив! Це ти навчив читати,
Щоб я красу в книжках і світі зміг пізнати,
Ти в пекло обернув цей світ мені...
(з жалем і усміхом)
...і в рай.
(З більшим запалом і погордою.)
А тут лише земля!
КСЬОНДЗ
Тебе убив? О Боже!
Людина чесна я. Що кажеш? Так негоже!
Ти був мені як син.
ГУСТАВ
І через те я, власне,
Тобі прощаю все!
КСЬОНДЗ
Одне просив у Бога –
Щоб ще побачити тебе хоч раз в житті!
ГУСТАВ (обіймає)
Ще обнімімося. (Дивиться на свічу.)
Бо й друга швидко згасне.
Бог зглянувся – були ті просьби не пусті.
Та пізно... (Дивиться на годинник.)
Жде мене далека путь-дорога!
КСЬОНДЗ
Волів би слухати про всі твої новини,
Та спершу слід тобі хоч трохи відпочити.
А завтра...
ГУСТАВ
Дякую, та не прийму гостини,
Бо вже не маю чим за неї заплатити.
КСЬОНДЗ
Та як?
ГУСТАВ
Та так, бо ті, які не платять, кляті!
Відплатою небес ви будете багаті,
Слід тільки хоч сльозу із вдячності пролляти.
Платити слід за все, належно відробляти.
А я, блукаючи краями спогадань,
Де кожен закуток варт багатьох страждань,
Всі почуття віддав і сльози всі до краю
І вже нових боргів віддати не здолаю.
(По паузі.)
Оце відвідав дім небіжчиці-матусі
І ледь пізнав його! Все в тлінні й потерусі!
Куди не гляну, скрізь руїни й запустіння,
Поламаний паркан, розкидане каміння,
Буяють полини і мох росте в дворі,
І тиша цвинтарна, як о нічній порі!
О, під’їздив не раз я до цієї брами;
Коли, побувши десь, вертався знов до мами,
До мене здалеку доносились вітання,
Привітна челядь жде уже за містом зрання,
Сестрички і брати біжать малі навстріч,
«Наш Густав, Густав наш!» – бадьорий лине клич...
Назад з гостинцями їм радісно вертати,
З благословенням жде біля порогу мати;
Гармидер, дотепи – навкруг товариші!..
А нині пустка, ніч, і жодної душі!
Лише скигління пса... Наш вірний песе Крук!
Родини цілої улюбленець і друг!
Лишився тільки ти з товаришів і слуг.
Пильнуєш, хоч від літ і голоду змарнів,
Ворота без замка і дім без хазяїв...
Мій Круку, йди сюди! Прибіг, не вірить слуху,
На груди скік – і вмить завив і впав без духу!..
У вікнах світиться: заходжу, жах та й годі!
Сокири, ліхтарі – недолюдки в господі
Плюндрують залишки минувшини. Розбій!
Де ложе матері стояло, лиходій
Підлогу крушить, цеглу відрива,
Схопив його, здушив – з одного стало два!
Я долі сів з плачем; у мороці досвітнім
Хтось києм підпира ходу в чваланні літнім,
Йде жінка, в дранті вся, схорована, бліда,
Несусвітенною марою вигляда;
Напевно, прийняла мене за розбишаку,
Сахнулась, хреститься, голосить з переляку.
«Не бійся. З нами Бог. Ти хто, моя кохана?
Чого блукаєш тут в порожнім домі зрана?»
«Убога, бідна я, – говорить зі слізьми, –
У домі цім колись панам служили ми,
Добродіям – земля хай буде їм пером!
Не жалував Господь їх щастям і добром,
І їх, і їх дітей... Дім пусткою тепер,
Зник безвісти панич, напевно, теж умер».
Відчув я в серці біль, застиг біля порога...
Невже минає все?
КСЬОНДЗ
Окрім душі і Бога!
Приходить всьому край – і щастю, і недолі...
ГУСТАВ
Знов спогад. Ніби я в твоєму домі, в школі!
Тут з дітьми у дворі пересипав пісок,
Пташині гнізда дер, забігши в той лісок,
У річці, що текла під вікнами, купався,
У зайця з учнями на оболоні грався.
Не раз у гай ходив, там став для мене рідним
Гомер
Гомер – поет, який стоїть біля витоків давньогрецької літератури, автор славетних епічних поем «Іліада» та «Одіссея», вважається, що жив приблизно у 8 ст. до н.е. [28], бувало там я з ТассоТорквато Тассо (1544–1595) – італійський поет, автор епопеї «Визволений Єрусалим», де зображена звитяжна битва хрестоносців з магометанами. [29] розмовляю,
Я бачив там, як Ян
Польський король Ян III (Ян Собеський) у 1683 р. був на чолі розгрому турецької облоги Відня. [30] звитяжно бивсь під Віднем...
Вмить кличу спільників, шикую біля гаю -
Тут з вражих світять хмар півмісяці криваві,
Там німців полчища все видноколо вкрили...
«До зброї! – мій наказ. – Приготувати стріли!..»
І польські б’ють шаблі, мов блискавки яскраві.
Хмар клоччя рідшає, сягає брязкіт зір,
Тюрбани й голови – мов град під косогір,
І яничарська рать тікає геть розбита,
Упалих вершників дочавлюють копита.
Вал здобуваємо!.. Вал – гірка невисока,
Туди поглянути на ігри запальні
Прийшла вона, стоїть край корогви Пророка –
Ян Третій вмер тоді і Готфред
Готфред з Буілльону – герой вище згаданої поеми Т. Тассо, звитяжний вождь першого хрестового походу (XI ст.), згодом король Єрусалиму. [31] вмер в мені.
І вже владарка всіх моїх думок і мрій –
Лише вона, усе – про неї, з нею, їй!..
Тут нею сповнена округа мальовнича,
Тут вперше вгледів я божественне обличчя,
До мене вперше тут уста озвались милі,
Читали вдвох Руссо ми тут, на цьому схилі,
Тут їй альтанку сплів, де розрослися віти,
Приносив з цих лісів і ягоди, і квіти,
На вудку їй з джерел, що звеселяють луг,
Йшли короп сріберний і червонястий струг;
А нині!.. (Плаче.)
КСЬОНДЗ
Плач-не-плач, а біль минулих днів
Гіркий, та все ж ніде нічого не змінив!
ГУСТАВ
Вже стільки літ пройшло! Де мріють давні тіні,
Найщасливіший був, і найсмутніший нині!
Щоб грався каменем ти за дитячих літ
І, взявши камінь той, з ним обійшов весь світ,
І здалеку вернувсь до рідної країни,
Згодився б камінь той для літньої людини,
Що гралась ним колись в ясні безжурні дні, –
До узголів’я слід покласти при труні;
Щоб з каменя гірка вода не потекла –
Його без суду в вир пекельного котла!
КСЬОНДЗ
О! Не гірка сльоза, як в нинішній печалі
Минулі радощі небесно зазвучали,
Бо чулістю сльози душа людська багата.
Гірка трутизна сліз лише в злочинця й ката.
ГУСТАВ
Ще дещо розповім... Заходив і в садок,
Тоді ж, як пробира осінній холодок,
Так само хмарами пойняті небеса,
Блідавий молодик, ледь світиться роса,
Туман, мов сніг пухкий, ним всі долини вкриті,
Минає ніч, зірки щезають у блакиті,
Та ж зірка вранішня засяяла вгорі,
Що з нею досі я вітаюсь в цій порі;
Скрізь, де не йшов, мене те ж відчуття пекло,
Все, як було колись – її лиш не було!
Біля альтани щось зашелестіло враз...
Вона?.. Ні! Вітерець пожовклий лист потряс.
Альтано! Радості колиско і труно,
Тут знавсь і тут прощавсь!.. Тут досі все чутно...
Здається, вчора тут вона могла сидіти,
Їй пах прив’ялий сад і шелестіли віти.
Вслухаюся, дивлюсь... Намарне зір блука,
Лише маленького угледів павука –
За ниточку тримавсь, кругом листочка звиту,
Отак уже і я ледь-ледь держуся світу!
Дивлюсь, під лавкою накидано квіток,
Букетів залишки, і начебто листок,
О так, це той листок, мого листочка край
(піднімає листок),
Що нагадав мені останнє: «Прощавай!»
Це давній приятель, його я привітав,
З ним довго говорив, про все його питав:
Коли вона встає? Що робить, вставши рано?
І що вона співа, як гра на фортеп’яно?
Яке з джерел в саду щонаймиліше їй?
Який найбільш її приваблює покій?
Як згадує мене, шаріється в ту мить?
А згадує мене хоч трішки, мимохіть?..
А втім цікавому покара є страшна!
(Злісно б’є себе в чоло.)
Все жінка!.. (Співає.)
Перш... (Уриває спів. До дітей.)
Малі! Так пісенька луна! (Співає.)
Перш згадує щомиті
Пісенька, близька до народних, які співаються переважно на Мазовші та Любельщині. [32] –
Найкращого у світі!
ХОР ДІТЕЙ
О як вона кохає –
Й на мить не забуває!
ГУСТАВ
Вже згадки принагідні
Щодня чи й раз на три дні.
ХОР ДІТЕЙ
В ній чулість дивовижна,
Бо згадує щотижня!
ГУСТАВ
А там жди в місяць згадку,
В кінці, як не спочатку.
ХОР ДІТЕЙ
О скільки в ній добра є –
Щомісяця згадає!
ГУСТАВ
Не спиниш днів потоку,
Все забуттям пойнято,
Та згадує щороку
На Великоднє свято.
ХОР ДІТЕЙ
О, ввічлива нівроку,
Бо згадує щороку!
ГУСТАВ
Ось... (показує листок)
відкидає геть минулого скалки!
Не вільно їй мої носити пам’ятки!..
Не тямлю власних ніг, коли виходжу з саду.
В палац! Звіряюся на невідому владу
Й на тисячі вогнів іду з пітьми вперед,
Візничі вигуки, і скреготи карет...
Уже біля стіни... Скрадаюсь мовчки далі,
Впиваюсь поглядом в парадне, все в кришталі,
Накрито всі столи, гостей і слуг багато,
Спів, музика – якесь гучне справляють свято!
Тост!.. Чується ім’я... Хтось із тії братви
(Ах, не скажу кому!) вигукує: «Живи!».
«Живи!» – на всіх устах бадьорість того слова...
Я стиха додаю: «Живи і будь здорова!»
А далі (чом же я не провалився вмить?)
Ксьондз ще ім’я назвав і вигукнув: «Живіть!»
(Неначе вдивляється в двері.)
Всміхнувшись, дякують... Вона?.. Неначе рада...
Напевно не скажу, не бачу з-за свічада.
Рвонувся я, осліп від люті і оглух,
Ледь шибу не розбив і впав, спустивши дух...
(По паузі.)
Гадав, що дух спустив, а тільки втратив тяму!
КСЬОНДЗ
Сам прирікав себе на муки не мізерні.
ГУСТАВ
Як мрець, неподалік гульні і тарараму
Лежав на зрошенім гіркими слізьми дерні:
Такі дарує світ нам крайнощі химерні!
Прокинувшись, узрів кривавий небокрай.
Мить зачекав: уже ні блискоту, ні гаму.
Та мить як вічність, все ж як блискавка і грім!
Ще трапиться така лиш на суді страшнім!
(По паузі, спроквола.)
То ангел смерті геть земний мій звіяв рай!
КСЬОНДЗ
Навіщо ти ятриш притишену скорботу?
Мій сину, давня це, та слушна засторога –
Коли що сталося та ще й без повороту,
То слід звірятися лише на волю Бога.
ГУСТАВ (з жалем)
Ні, нас до спільного життя призначив Бог,
Ще в сповитку зоря осяяла обох
Одна, й хоч різним став життя подальший плин,
Ми вродою близькі і вік у нас один,
І в тім, що вабить нас, і в тім, чого нам шкода,
У злетах почуттів, думок... – у всьому згода.
Єднала спільніcть нас навіки небувала,
Бог сплів міцні вузли... (З неймовірним жалем.)
А ти їх розірвала!
О жінко наче пух! О вітряна істото!
Що ангели? Ясніше ти зориш,
Але душею гірша, гірша, ніж...
Як засліпило бідну срібло-злото!
І честолюбства блискотінь пуста!
Бодай, все, що торкнеш, перейде в срібло-злото,
Все, що прихилять серце і уста –
Цілуй, стискай студене срібло-злото!
А доведеться вибирати знову
Й прилине постать чарівнича,
Якої Бог не випускав зі схову,
В якої більш ніж ангельське обличчя,
Хай буде ліпша від найкращих снів,
Ніж навіть ти... Тебе не проміняю!
Аби хоч раз твій погляд заяснів!..
Нехай у посаг їй
Скарб світовий,
Скарби всіх зір без краю –
Тебе не проміняю!
Не їй мій погляд чи й найменший знак,
Хоч би за всі багатства золоті
Схотіла, щоб її за любу
Взяв ненадовго у житті,
Яке тобі віддав я просто так!
Нехай на рік чи й половину,
Нехай на ласку лиш єдину,
Нехай лиш тільки на хвилину –
Подалі від такого шлюбу. (Суворо.)
З холодною байдужістю мене
Ти прирекла на згубу,
Ти розвела вогонь і враз
Зайнявсь ланцюг, що в’яже нас,
Став наче пекло вогняне,
Страждання зроджує без краю!
І Бог тебе не проклене?
Я сам скараю.
Тремтіть, лукаві, йду! (Дістає кинджал;
з різкою іронісю.)
Блиск вістря на ясних панів!
Для тостів наточу вина...
О молода страшна!
Фату напнула на біду!
На шию й до чортів тягти!
Моя!.. (Cтримується в задумі.)
О ні!.. Це ж як? Щоб вмерла ти?
Невже це я вже так осатанів?
Геть вістря! (Ховає.)
Лезо пам’яті гіркої
(ксьондз трохи відходить)
Завдасть їй більшу рану!
Піду, але без зброї,
Лише на неї гляну...
Золочені гуляють пияки
В тих залах при весільному столі!
Я в цьому дранті, з листям на чолі
Зайду і стану при столі...
Подивувавшись, ллють сповна
Й мені, запрошують у зграю,
Стою, мов скеля кам’яна,
Ні слова не відповідаю.
Кружляє й скаче вир, вщерть повно співу й гуку,
До танцю і мене зве дружба обрядова,
Я ж руку до грудей, листочок – в іншу руку,
І не кажу ні слова!
Ось і вона, неначе ангел раю.
«Чи можу, гостю мій, спитати, – ґречна мова! –
Хто ти такий, відкіль?» Я не кажу ні слова;
Лиш поглядом проймаю,
Отруйним поглядом змії,
З грудей все пекло вклав у зір;
Хоч ствердне, як верхів’я гір –
Я поглядом протну її!
Вгризусь, як дим пекельний, під повіки
І вп’юсь у голову навіки,
Вдень мрію чисту оберну в брудну,
Вночі збуджу зі сну.
(Далі повільніше й розчулено.)
Але ж вона дітклива, як пушинка,
Яку привабила трава,
Яку так легко обрива
Найменший повів чи росинка.
Все, що втіша мене, її втіша,
А прикрість хмурить личко ясне,
Ледь засмучусь – її веселість гасне;
Здавалось, в нас одна душа,
Що здумає одне, те інше скаже радо,
Навіки з’єднані усім єством,
В обличчя глянувши, як у свічадо,
Ми серце бачили і чули без розмов.
Блиск погляду мого притьмом,
Немов метелик запальний,
І до очей вертає знов.
Я так її кохав! І маю поспішати
Коханця одягать у лиходія шати?
О ниці заздрощі! У чім її вина?
В чім гріх?
Двозначним словом підвела вона?
Бринів лукавством сміх?
В очах світилася омана?
Чи обіцяла щось, у чімсь клялась кохана?
Чи мав од неї хоч у сні надію?
Ні! Мрію сам плекав, сам винен я сповна,
Сам страви приправляв, з яких тепер шалію!
Які ж мої права? З чого увесь цей шал?
З чого пиха? Хто я? Яких висот дійшов,
Яких чеснот, чинів? Яких зазнав похвал?
Ніяких! В мене є лише одна любов!
Тож на зальоти я не зважувавсь ніколи,
Тож на взаємність я не покладав надій,
Аби лиш ясні очі не хололи,
Аби лише при ній,
Аби лише удвох – хоч як сестра і брат,
І тим би втішився стократ.
Сказати б: ось дивлюсь, так як і вчора,
Так як дивитимусь на неї завтра знов,
Уранці з нею, вдень, при ній звечора,
Вітав би першим я й до столу з нею йшов –
Ах, щастя б я зазнав! (Помовчавши.)
Так пориватись марно!
Колючками очей і жал сповита ти!
І не поглянути безкарно.
Лишити кажуть, геть іти...
Померти!.. (З жалем.)
Не збагнуть, бездушні, кам’яні,
Як то відлюднику скінчити вік!
Конає й дивиться на світ в самотині!
І нікому стулить повік!
Жалобне гроно коло домовини
Не зійдеться вести в останню путь,
Ні пригорщі землі нема кому сипнуть,
Ні вилити сльозини!
Коли б тобі явився хоч у сні,
Аби на згадку про гіркі страждання
Хоча б один лиш день тужила по мені
Й хоч стьожку прип’яла жалобну до убрання!..
Зирнула б крадькома... і здумала в ту мить,
Сльозинку ронячи: ах, він мене кохав!
(З дикою іронією.)
Геть бабські лементи!.. Плаксію кволий, цить!
Як з радощів дитя, в мить смерті заридав!
Все вкрали небеса, звели все нанівець,
Та решток гідності не взяти їм!
Живим не жебрав я ні перед ким,
Тож не попросить жалю й мрець! (З рішучістю.)
Ну що ж, не силую твоєї волі,
Забудь... Забуду я! (Отупіло.)
Вб’ю пам’ять наповал!
(Задумано.)
Сліди коханих рис... тьмяніють... так, вже стерті!
Я перед вічністю на видноколі –
Байдужий тлінний шал... (Пауза.)
Ах, що ж це я зітхнув? Гай-гай! За нею болі!..
Ні, не забуть мені її й по смерті.
Так, ось вона! Оплакує мене...
Сльозинка щира виплива з-під вій! (З жалем.)
Плач, люба, плач, вмирає Густав твій! (З рішучістю.)
Ну, Густаве, одважуйсь, далебі! (Здіймає кинджал.
З жалем.)
Не бійсь, йому ніщо вже не страшне!
Нічого, люба, в світ не візьме неземний!
Утішся, все залишить він тобі,
Всю розкіш світову, усе до риски... (З люттю.)
Й твого!.. Усе... Сам не прошу ні слізки!
(До ксьондза, котрий входить зі слугами.)
Зустрінеться, як ось тебе стрічаю,
Чарівна дівчина... ні, молодиця,
Й спитає для годиться,
Чого я вмер, то не кажи – з одчаю;
Скажи, не сумував і все пускався в жарти,
Її й не згадував; мав на щоках рум’янці,
Бо часто випивав і грав у карти,
І ось пиятика... та танці...
Скажи, у танці... от (тупає ногою)
скрутило ногу.
Того й помер... (Вдаряє себе кинджалом.)
КСЬОНДЗ
Свят-свят! Ти що, їй-богу!
(Хапає за руку, Густав стоїть; годинник починає бій.)
ГУСТАВ
(змагається зі смертю, дивиться на годинник)
Б’є одинадцята!.. Ланцюг дзвенить...
КСЬОНДЗ
О Густаве! (Півень співає вдруге.)
ГУСТАВ
Це другий знак!
Життя минає, час летить!
(Годинник закінчує бій, друга свіча гасне.)
І друге світло згасло так!
Все відболіло... (Виймає й ховає кинджал.)
КСЬОНДЗ
Спаси Господь! Чи є якась тут рада?
Конає, ах, все лезо вгнав у тіло,
Впав жертвою шаленства!
ГУСТАВ (з холодним усміхом)
Та ж не пада!
КСЬОНДЗ (хапає за руку)
Хай це минеться грішнику безкарно!
ГУСТАВ
Щодня не здійснюють злочинств таких,
Тож не хвилюйся марно;
Було – осуджено, лиш для науки
Я повторив цей гріх.
КСЬОНДЗ
Та як? Це що таке?
ГУСТАВ
Полуда, чари, штуки...
\КСЬОНДЗ
Волосся здибилось, тремчу, трясуться ноги.
В ім’я господнє! Що це за наслання?
ГУСТАВ (дивлячись на годинник)
Години било дві: любові та страждання,
Ось третя битиме – перестороги.
КСЬОНДЗ (хоче його посадити)
Сядь, вбивчу зброю цю віддай лишень,
Оглянуть рани дай...
ГУСТАВ
Дам ліпше слово друга –
У піхвах лишиться кинджал по судний день,
А рани – то пусте, глянь, відійшла недуга.
КСЬОНДЗ
Бог свідок, не збагну... Це що?
ГУСТАВ
Шаленства сила?
Химерні витівки?.. Ні, зброя є така,
Що якнайглибше в душу проника
І не ушкоджує ніскільки тіла.
Вже двічі зброя ця мене вражала...
(Помовчавши, з усміхом.)
Ця зброя за життя – очей жіночих жала. (Понуро.)
По смерті – грішника, страждальця люта скруха!
КСЬОНДЗ
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Чого стоїш, як мрець? Все позираєш вбік...
Ах, очі!.. Більмами мутніють з-під повік!
Спинився пульс... Рука – неначе вкрита льодом!
Що означає це?
ГУСТАВ
Про це пізніше, згодом!
Не знаєш ти, чому в цей світ прибув я знов.
Як щойно підійшов я до твого порога,
Ти з дітьми, згадую, вдававсь до молитов,
За душі вмерлих слав моління ввись до Бога.
КСЬОНДЗ (хапає розп’яття)
Так, закінчити слід!.. (Тягне дітей до себе.)
ГУСТАВ
Ти відповідь дай щиру,
Чи віриш в пекло, в рай?..
КСЬОНДЗ
До всього маю віру,
Що зволив нам Христос в писанні провіщати,
Чому дбайливо всіх вчить церква, наша мати.
ГУСТАВ
І що заповіли нам пращурів громади?
Ах, свято споминів! З усіх подій подія!
Навіщо знехтував донині славні Дзяди?
КСЬОНДЗ
В цій урочистості – язичницька стихія.
Церковні приписи наказують ксьондзам
Люд вчити, нищити дощенту забобони.
ГУСТАВ (показує на землю)
І все ж прошу за тих і щиро раджу сам –
Верніть нам Дзяди. Там, де всемогутній трон,
Де пильно терези виважують життя,
Вагоміша сльоза, що пролилась без слова,
Слуги, котрий мерцю останній шле поклон,
Ніж надруковані облудні співчуття
І вся оплачена пишнота погребова.
Як прагне люд оплакати сповна
Добродія й свічу засвічує на гробі,
У тінях вічності ясніш горить вона
Від тисяч, палених у показній жалобі.
Як мед і молоко приносить на могилу
І сипле пригорщу муки або зерна,
То цим дає душі далеко більшу силу,
Ніж гордість родичів, ніж учта голосна.
КСЬОНДЗ
Мовчи. Бо Дзяди ті – збіговиська дивацькі
В каплицях, пустках, скрізь, де хочеться юрмі,
Чаклунство, витребеньки святотатські,
Тримають наш народ в невігластві й пітьмі;
Відціль казки – в нічній з’являються порі
Усякі чари, духи й упирі.
ГУСТАВ
То духів що, нема? (З іронією.)
Бездушний світ?
Живе, та так живе, неначе мрець,
Що хтось пружину вклав йому в живіт?
Годинник, може, то й вимірює круги
Під дією ваги? (З усміхом.)
От тільки хто привісив тягарець?
Пружини, кола... Глузд усьому вас навча,
Не видно лиш руки й ключа!
З очей твоїх земне упало б покриття,
Навколо не одне узрів би ти життя,
Котре застиглий світ приводить в рух.
(До дітей, що входять.)
До конторки швидше, діти! (До конторки.)
Ну, чого хотів би дух?
ГОЛОС З КОНТОРКИ
Три молитви попросити.
КСЬОНДЗ (вражений)
Ах, слово стало тілом!..
Ксьондз послуговується висловом із Євангелія від Іоанна (розділ І, вірш 14), де окреслюється таємниця втілення. [33] Боже мій!
Збудіть же титаря, гукніть людей мерщій!..
ГУСТАВ
Де віра й розум? Їх згадать якраз пора!
Що вдіє весь твій люд, як є свята десниця?
Богобоязнений нічого не боїться!
КСЬОНДЗ
Чого тобі, кажи... Ах, то упир, мара!
ГУСТАВ
Мені – нічого, все ж в стількох нужда і біль!
(Ловить коло свічки мотиля.)
Чи так, добродію мотиль?
(До ксьондза, показуючи мотиля.)
Крилатий любить рій очима мерехтіти,
А тьмарив за життя всі проблиски освіти!
Їх по страшнім суді жде в мороці блукання;
Тимчасом кожна з окаянних душ
Не любить світла, все ж летить в огонь чимдуж,
Для темних духів то найбільше катування!
Глянь, ось мотиль барвистий неспроста,
Вельможний був, з пихи кривив уста,
Крил розмахом значним
І села тьмарив, і міста.
А цей, комаха чорна і товста,
Був цензором тупим,
Там де мистецтва квіт зроста,
Чорнив красу і висисав
Солодкість жалом нищівним,
Все нівечив умент,
Розточував науки зерна вщент,
Гадючим зубом гриз, кусав...
А ці дзизкучі хмари –
Все прихвосні вельмож, чорнильнії нездари.
Куди скерує гнів їх пан,
Туди їм враз летіти,
І ледь проріс посів чи зрілий лан –
Все нищить сарана.
Ніколи хай за них молитва, діти,
Не пролуна.
Є інші, гідні співчуття.
Твої між ними учні, чий порив
Ти направляв до верховин буття,
Чий вроджений вогонь розпалювати вмів.
Яка чекала їх покута за провини,
Розкрив я, вічності переступив пороги:
Ввібгав своє життя в короткі три години,
Все знову витерпів – тобі для застороги;
Молінням, учтою полегшуй долю їх,
Для мене – згадок лиш нехай не буде шкода.
Достатньо за життя карався я за гріх.
Не знаю нині що – покута, нагорода?
Хто на землі провів солодку райську днину,
Свою знайшовши другу половину,
Перелітаючи буденні грані,
Душею й серцем тонучи в коханні,
В злютованості помислів, стремлінь,
Окремішність свою й по смерті губить –
Прикутий до тієї, котру любить,
В її вступає тінь.
Як мав до Господа пошану за життя,
На небі ділиш з ним хвалу,
А ні, в лиху втрапляєш кабалу
Без вороття.
Ах, ввірив ангелу мене Господь святий,
Всміхнулось майбуття ясне мені і їй,
Тимчасом я, мов тінь, блуджу при любих чарах,
То в небесах ясних, а то в пекельних хмарах.
Як згадує, зітха, сльозину пролива –
Мій дух край милих уст, волосся розвіва,
І разом з віддихом усю її проймає,
І в небі я, де ангел має!
Коли ж!.. О знає, хто кохав,
Як з ревнощів горів-палав!..
По світі довго ще мені блукати треба,
А звільнить Бог її від втіх земних і бід –
За любим ангелом услід
Вкрадеться тінь моя до неба.
(Годинник починає бити.
Співає.)
Пам’ятати належить усім
Владну силу святого наказу:
Хто хоч раз був на небі живим,
Втрапить мертвий туди не одразу.
(Годинник припиняє бій. Півень співає. Лампада перед
образом гасне. Густав зникає.)
ХОР
Пам’ятати нам варто усім
Владну силу святого наказу:
Хто хоч раз був на небі живим,
Втрапить мертвий туди не одразу.
