Посестри. Часопис №91 / Любов, що поверне нам хребет: оглядаючись за Анною Малігон

У нервовій поезії Анни Малігон пронизливо болить біль самотності. І якщо Неда Неждана писала свого часу: «Боже / дай мені таку самотність / щоб навіть мене не було вдома», – то Анна Малігон не може знести такої розкоші: тут така самотність, що «нема об кого навіть поранитись». Ліричне «я» роззирається на всі боки, оглядає поглядом речі, що постають навколо, ритмічний монолог поезії намагається прорватися крізь бездушність речей, долає їх, як перешкоди, щоб доступитися, добитися до живого, до того, хто слухатиме, чутиме, розумітиме, відповідатиме. Це мовлення втомлене, уривчасте, воно втрачає і знову знаходить свій голос, воно напружене й горде, воно самотнє.

У текстах Анни Малігон гостро дотикає мотив незваності: «Де тікати, питаєш? Там, куди нас не звано» («Посестри», № 77). Уже в перших рядках, у самому заголовку прямо і чесно проступає відчай нездійснення, відчай розуміння реальності: «не по кармі нірвана». Біблійні образи набувають нової символіки в новій дійсності: голова Йоанна, що сходить кров’ю, «сходить червоно над ситою суєтою». Навіть мертві пророки дають своє пророцтво, промовляють свої передбачення й застереження. Нас тут не знають, тож «ми для них незгадані й незабуті». «Незгадані й незабуті»– влучно, хоч і безнадійно окреслено вимір, який ще потрібно пізнати й зрозуміти, прийняти людину з її долею. Не можна згадати того, кого не знав, не можна його й забути, тож «знають нас не за славою, не за вічним / А за кольором шубок і рукавичок». Можливість бути незабутим постає тут у цілковито іншому значенні – неіснуванні серед чужих. Вимушений поділ на своїх і ні, острах перед неможливістю віднайти себе серед чужих, відчуття, що ти «не вдома».

У цьому чужому світі доводиться шукати місце для себе й шукати самого себе: «Тут ополонка відхрещується від плоті».  Парадоксальність цієї метафори зумовлена зміною акцентів: люди очищаються й залишають свої гріхи у воді, а тут неможливо відмовитися, відбитися, відмитися від свого болю, від провини, від сорому. Ритуальна ополонка втрачає свою сутність і своє призначення із втратою функції очищення. Відхреститись від тіла – це відмовитися виконувати цю роль, це не могти витримати болю. Не могти його змити.

Це ще довгий шлях посеред зими, потім знову посеред зими, на якому буде страшно й морозно, а потім нам буде «уже не холодно за державу». Подорож уздовж дороги, де «дзвінкі ялини» – «вічні плакальниці зими», люди, що стоять в очікуванні і самі вклякають, вростають у землю, як дерева. От тільки куди тепер тікати цим деревам? «Миготять пейзажі у повертання / і на полотнах божих стають принтами». «Принт на божому полотні» – як брак оригінальності й індивідуальності, брак дивовижності й унікальності божого створення і брак надії на чудо, це безкінечне помноження й повторення – усе те саме. Це механічність відтворення, одноманітність пейзажу, де люди втрачають окремішність власного горя, нівелюються в масі однаково постраждалих, однаково розгублених, однаково невлаштованих, однаково чужих і некликаних. Феномен самотності й незваності, коли ти не свій, оголює особливу вразливість кожної людини у важкій життєвій ситуації. От тільки зрозуміти це можна лишень через власний (боронь Боже!) досвід, тому такою очевидною й передбачуваною є спроба відокремитися від хоч би й навіть набридливого нагадування про невдах: треба мати своїх, треба бути влаштованим, треба бути зарадним, треба не втрапляти в скрутну ситуацію, треба мати тих, хто підставить плече. Але це не мушу бути я, бо хто я для тебе, чужинко?

Імпресіоністичні метафори Анни Малігон дають насолоду: вони яскраво, несподівано й дуже видимо виринають у кожному вірші. Це смак і запах («тепло настільки, що сніг перетворюється на молоко»;«налякане сонце, мов заморожена мандаринка» («Another side», «Посестри», № 9); це звук чи його відсутність («прорізається жовта мелодія воскресіння / мов квітка іланг-іланг», «висока дівчина з поглядом Богоматері / жебонить зернами слів об кахлі»; «ватяна глухота»), це колір і дотик («в густому ореолі комах лампа схожа на стиглу кульбабу», «дівчина бліда, як бинти» («Іланг-іланг», «Посестри», № 77); встановлення меж чи вихід за них (сон-трава проростає «за межі червоної книги» («Сон-трава», «Посестри», № 9). У цих метафорах разюча, жорстока парадоксальність реальності: «Скільки триватиме все це боже гончарство», «Ало, еее… Апарат абонента переданий родичам у пакетику» («Питаєш де та коса», «Посестри», № 82), «в довгих важких конвертах приходять діти замість листів»; «така порожнеча, що нема об кого навіть поранитись» («Another side», «Посестри», № 9); «береженого той береже, хто найпершим вибув» («Розарій», «Посестри», № 9). «І куди подіти весь цей вогонь?», де вогонь, крім традиційно вживаних прямого й переносного значень цього слова, актуалізує ще й військову термінологію.

Повернення до життя й повернення голосу – такою є лірична нитка поезії в прозі «Голос» («Посестри», № 81). Ти опиняєшся в чужому домі у спокої й безпеці. Але страх проступає, і тіло чує його найперше, найсильніше: ночами «нутро стає заячим і вистрашується до найтоншої ноти», відчуває кожен сторонній і нелюдський звук: «щось ляскає в стінах», «шкребеться попід стелею», «торохтить по склу». Так корчаться в тобі провина, біль, туга, жаль і думки про «рідних закатованих людиночок». Бо тут життя, яке питає, як жити? як тепер жити? – «А в глинищі, між своїх, спокійно, бо все відбулось». Тут говорить своїм голосом совість, тривога за майбутнє, провина.

Тут утрачено голос, але «нахріна тобі голос, якщо тутешня мова тобі чужа». Втрата себе, мови й голосу серед чужих вертається самобичуванням, саморуйнуванням, самообвинуваченням, самоприниженням: «Ти – хаотичний кавалок страху. Смішна амеба… що з тобою не так?» «Все життя перелітна, по чужих кутках» панічно вибудовує в уяві передбачення того, як може виглядати в очах інших. Ця понура перцепція, вирок на випередження, страх бути серед чужих, параноїдальний пекучий сором, що дивиться на тебе тисяча очей: «Ти бомжиха із тимчасовим захистом і ненавмисним золотом у сховку. Ти миша з гранатовим зернятком замість серця», «Ти – безсенсовний лантух невдач на ватяних ніжках, невиліковно сонний, безвольний».

Що ти розкажеш про себе тепер, у цій короткій історії, в цьому спогаді, як спалахові, де згадати можна лиш «любов, яка повільно виймала з тебе хребет»? «Де тобі знати про втрату дому?» Де твій голос, коли «світ слухає себе»? Коли хтось «виходить на міжнародну арену, кидає новоявлені твори в гарячу піч актуальності, в роззявлені роти найкращих видавництв». Чи таких, як ти, викреслено?

Схожий мотив розуміння свого біженства з’являється й у поезії Олесі Мамчич. «Відчуй, що ти біженка / ти біжиш» – так, у бігу розуміє його вона. Ти біжиш, увесь час біжиш: від страху й безпорадності, від утоми й тривоги за майбутнє, від людей і до людей, від безгрошів’я і безголов’я, від непорозуміння через нерозуміння чужої мови й від людського непорозуміння: «Відчуй напругу… Ти вивернута як кишеня / в якій нічого немає». Не з солодкими губами для поцілунку, а така перелякана, «з губами круглими / обмальованими по колу / словами рідної мови». «Біжи переривай грудьми стрічку / цього марафону» («Посестри» № 32).

Ти повернешся, ти таки повернешся із важкої муки, болю і відчаю, із втечі від самої себе. Знайдеш води океану, як воду ополонки, що нарешті вимиє з тебе гіркоту, винесе її в безодню, у бездоння, з якого постає нове, і додає сил: «Ти борсаєшся, виринаєш, спльовуєш лють, здіймаєшся на ноги і вибухаєш. Ревеш, безпорадно і щедро».

Плакати, дівчата, плакати. А потім знову жити.