19.10.2023

Посестри. Часопис №81 / Елегія (Рільке – покупець хот-дога в мінімаркеті «Маленька кишенька»)

Приборкавши наші нутро і подобу, завмерли 

безсирні ясні скиборізки, глухі морозилки 

у мить, коли варто замкнути самітну крамницю 

й вертати в кімнату, аби подивитися дербі, 

окрайцем нічийних земель, які ангел нарешті 

узяв під опіку і де він рости дозволяє 

корчастим кущам та чіпким бур’янам до пришестя 

(це гірко, але невблаганно) гінців зеленбуду 

й четвірки девелопмент-вершників із передвістям: 

тутешні ландшафти поглине крутіж будівництва.  

 

Забракло пругкого проміння, й домашні звірята, 

дрібцюючи сторожко, всотують ніздрями тишу,  

з людьми, що своїми зробились, обходять райони, 

зростає орбіта маршруту, відтак безіменні 

та ближні, вже ті, що укрив їх і код, і шлагбаум,  

не менше щасливі й водночас не менше нещасні, 

осердям Усесвіту вкотре стають, мов раніше, 

іще до Коперника, гіперболічного духу, 

незгодні із рухом за сонцем, охочі пустити 

супутники у просторінь: хай навколо кружляють, 

фіксуючи нашу, а отже, й мою неістотність. 

 

Про мам не почав я ще навіть. Потрібна відвага!.. 

Вони прибувають у парах і котять візочки 

з малечею (важче казати, ніж вивчити список  

покупок), це істинні жриці античної думки, 

джерела якої незнані, бо з Бронзовим віком 

пішли в небуття, і з мадленським конем, і Адамом 

із Говрлева чи, поодинчі, прибились на форум 

котрийсь для примноження пам’яті про вітровія, 

 

вітриська, а отже, відкритості митей майбутніх, 

коли не зостанеться часу; такі сподівання 

не менше скорботні, проте, аніж незабудь тиха 

про миті минулі. Підніметься Unity Tower1, 

будівля-примара, загрузла в гірському пейзажі, 

як тіло, оспівувань варте, яке має бути 

принадним, та буде стороннім: так люди, що прагнуть 

любові, зриваються в передчуття осоруги, 

яку навіває слизька вертихвістка, відверта 

й нечуйна, аж можуть розранити (щойно спіткають 

панянку на клікнутій позасвідомо світлині, 

котру не прибрали) в коханої родимку раптом 

у вечір, котрий заподіє не пристрасть, а втрати. 

 

Хоча й відкриваються опери непримовкальні 

Вівальді – нехай так довічно триває, неначе 

творив композитор, ув’язненим будучи в тому 

перебігу часу, про нас не забувши, але не  

прочувши про кинуті абикуди самокати 

або науковців, котрі лиш уперше допіру 

узріли, як чорна діра пересилює зірку 

далеко, спрадавна, допоки іще на Землі 

життя діставалося в дар динозаврам. Одначе 

 

ці дні – мов суцільний адвент-календар із дефектом: 

ховає в найкращому разі щодруге віконце 

брусок шоколаду, а решта – оманливий пластик, 

лиш натяк на справжні шкарпетки, або ж паровозик, 

чи зірку із іншими благами на вшанування 

сумирності серця; лиш натяк на смак жалюгідний – 

усе ним обмежиться, й соус незвіданих тисяч 

чужих островів, шоколадні тональності віскі, 

щербинка на дзеркалі й серія майже прем’єрна 

близької зими з-за принадливих вікон потойбіч 

парковки не будуть розчулювати охоронця 

окрайця земель, де владичать кущі з бур’янами 

й людина іде незнищенна, ступаючи поміж 

забльованих жевжиків у надвечір’я, коли вже 

підноситься місяць; ясна та самітна, ступає, 

не чуючи ні скиборізок, ані морозилок. 

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Лешкевич А. Елегія (Рільке – покупець хот-дога в мінімаркеті «Маленька кишенька») // Посестри. Часопис. 2023. № 81

Примітки

    Loading...