Посестри. Часопис №81 / «сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті...»

сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті, 

останнє вціліле зі шкільних уроків воєнки 

– більше війни не буде, – казала нам вчителька, 

але кожен із вас, діти, мусить затямити: 

у разі ядерного вибуху,  

застосування зброї масового враження  

чи іншого казусу 

слід спускатися в бомбосховище, уникаючи паніки, 

брати лише необхідне, нічого зайвого: 

теплі речі, якби війна затягнулась до холоду –  

в бомбосховищі, знаєте, діти, не вмикають опалення 

– а хіба там і без того не буде гаряче? –  

кидав хтось із задньої парти дотепну репліку 

– а тебе, Гриновець, взагалі не відомо чи пустять ще, 

всім не вистачить місця, запаси води та харчів обмежені... 

вже знаю: при тому армагедоні не вдасться уникнути паніки 

скількох буде затоптано при вході до останнього бомбосховища? 

не уявляю, як ти, Боже, робитимеш вибірку –  

кожен десятитисячний? кожен мільйонний? а похибка? 

вірю, що обійдеться без дискримінації  

за статтю, расою, віросповіданням. хочеться вірити... 

скільки ковтків повітря кожному з них вистачить, 

доки вони чекатимуть свого deus ex machina...  

– кожен клас, – казала нам вчителька, – тримається свого старшого, 

і ще раз повторюю – не ганяти в проходах між нарами, 

мати при собі в нагрудній кишені бірочку з іменем, 

написану каліграфічним, а не таким, як у тебе, Федечко, почерком... 

навіщо? – дивуюся досі. напевно, для того, щоб ангели, 

які виноситимуть душі (бо ніхто ж насправді не виживе) 

щоб ангели в білих одежах з червоним хрестом і півмісяцем 

щоб ангели знали, як до тебе, малий, звертатися...