Посестри. Часопис №72 / Тьотя Валя

– Підводься! Підводься, кажу тобі! Розлігся він тут, наче місцевий, – Валентина крехче, хапає зручніше попід руки Стрекозу. – І чого ти согласився на Стрекозу? Дурня якась. Мужик – Стрекоза. Стрецапом було вже назваться чи Стребараном. Ти подивися на себе – яка ти коза? Ти осьо величезний, як слон угодований.

Вона тягне його, коліна підгинаються, ноги вгрузають у мокру після дощу землю. Стрекоза ледь при свідомості намагається щось відповісти, але виходить тільки глухе гудіння.

 – Стрекоза, чуєш? Мені як скло бите в роті, коли тебе так називаю. Українською взагалі «бабка» має бути! Ти знав? А я он яка умна! Може, тебе Бабкою тепер називати? Гей, будь тут! Чуєш? Будь тут, не відключайся, ще трохи, трошечки. Що ти там казав? Я все чую! Не думай, що мені позакладало від вибухів, нє. Тьотя Валя мала ті вибухи в сраці – ще не таке бачили. Тьоті Валі главне шо – дотягти Стрекозу до окопу і віддать командиру і лікарям. Хоч би вже були! Так що, голубе-соколе-Стрекоза, в тебе виходу іншого нема.

Валентина відчуває, як земля гойдається. Чи від вибухів, чи від утоми. Чи то не земля, а вона сама гойдається? Ні-ні, їй не можна! Їй Стрекозу дотягти. Піт заливає очі, руки і спина німіють, та Валентина не зважає. За мить чує характерний гул. Важко дихаючи, спиняється, прислухається. Гул наростає, набуває обрисів. Валентина відпускає руки, падає, накриваючи собою Стрекозу, затуляє вуха.

Їх засипає землею.

Валентина рахує до десяти і повільно піднімає голову.

Як вони її дістали! Як вже їй у печінках та сволота. Прийшли на чужу землю, щоб права свої качати, закони встановлювати? Та не буде такого зроду! Залякати хочуть? Самі ж перелякані, вертяться, як кроти на сонці, коли хлопці наші наступають. Валя усміхається, як згадує ту картину. Вона буде сміятися, а не боятися. І взагалі вона не боїться нічого. Крім тиші.

Тому Валя завжди говорить.

Слова встановлюють межі її простору, формують його, роблять еластичним, як тісто на вареники. Слова проникають у кожну шпарину самотності й болю і заповнюють ті шпарини, як воском. Слова теплі, м’які, до них можна грітися. Валя уявляє себе маленьким ґнотом серед теплого воску. Вона в ньому купається, тримається міцно і горить – зігріває інших.

– Ти тут? – трусить вона за плече Стрекозу. – Малий, то далеко було, ми цілі. Осьо вже ми близько, треба вибираться. Я просто перестрахуваться хотіла, бо не вгадаєш, куда летить та гадина. Ну, ти не обіжайся, ти не малий точно, але то я так своїх спиногризів називала. І тебе, за звичкою. Знаєш, мої теж два такі вимахали, шо мені на табурет треба було лізти, щоб почули, як їм кажуть поубирать в домі. Ми з Дімкою малі, а діти – як шпали. Ну, як таке могло случиться? Люди по селу сміялися. А нам то далеко, хай сміються, коли розуму Бог не вділив. Хай на своїх дивляться. А як війна прийшла – їхні де? Правильно! А наші – перші пішли. І Дімка за ними побіг. Каже – буду пильнувать, як там і шо, і тобі звонить буду, шоб спокойна була. Бо я ж нєрвна стала, що стах – так мене усе бісить почало. Я навіть хотіла до нашої Ольги йти, таблєткі які питать, а потім рукою махнула. Які таблєткі, як удома війна. Хіба щось поможе? Поможе тільки вигнать цю хворобу з України, і тоді всі здорові станемо. Я б їх сама всіх… Ох, давай, Стрекоза, підніматься будем, нам іще пів дороги.

Вона слухає, чи він дихає, гладить його чоло. Її білі пальці сильно контрастують із його закривавленим обличчям.

Стрекоза пробує розплющити очі, стогне.

– Слухай, все добре. Це я тобі кажу, тьотя Валя. Мені ж тут усі в окрузі вірять, бо як я кажу, так воно і є. Ми вже майже на місці. Ну, поможи мені трохи. Тримайся, Стрекоза, тримайся. Я знаю, шо тобі больно, я знаю, ласточка. Потерпи.

Валя зводиться на коліна, озирається, тоді підтягує до себе хлопця, знову хапає попід руки за спиною, і повільно підводиться. – Ну, допомагай мені, давай, не лінуйся. Я знаю, що тебе то все достало і нема сил. Але ж ти боєць, Стрекоза!  Такий, що тебе нічого не бере. Легенди вже ходять про тебе. Диви оно – інших давно узяло б, а ти живий.

Валя повільно задкує, весь час озираючись, куди ступати.

– Стрекозу нічого не бере. Чуєш? Нічого… Хіба я. А я спуску не дам, поки мені знову не стрибатимеш на полі! А стрекози, ну, бабки, то вони літають чи стрибають? Ох, треба було лучче учиться, бо тепер і не знаю. Ну, як літають – то літать будеш у мене. Чуєш? Я – то гірше, ніж куля, – не одчеплюсь!

Валентина спиняється і регоче. Вона так і тримає Стрекозу попід руки і регоче. Ну коли вона ще посміялася б, як не серед поля, по якому валять ракетами. Вона, яка шуток не любила ніколи, оце стоїть зараз і зуби шкірить. Сказала б комусь – не повірять. Усі в селі за животи тримаються, як Дімка її щось сказоне, бо такий уже балакучий, що страх, а вона геть не понімає, що до чого, лише плечима здвигує і йде щось своє робить. Бо оце сміяться всі можуть, а як зробити щось треба – то нікого нема. А тут ото стала і сміється – чи не здуріла баба на старості літ. 

Дрібні шматки глини, що приліпилися були до Валиного обличчя, від сміху починають відклеюватися. Сипляться Стрекозі на шолом, наче хтось пальцями тарабанить по голові.

Стрекоза повільно розплющує очі.

Це вже ніч? Звідки взялася? Це вони так довго були на завданні? Наказ був повернутися до вечері. Не виконали, виходить?

Стрекоза напружується. Він із усіх сил намагається відчути своє тіло, та відчуває лише опору позаду себе. Щось його тримає і не дає впасти. І більше нічого. Хлопець впирається на п’яти – є земля. Треба стати. Він зможе. Зараз…

Валя вловлює його прагнення ще до того, як він згрупувався – підтягує хлопця до себе, притримуючи за талію, закидає праву руку собі на плече і підставляється вся, беручи його вагу на себе. Вони розвертаються – нарешті можна йти, не задкуючи, так трохи легше.

– Ото ти вимахав у мамки. Але правду казали про тебе, правду – ти справжній боєць, Стрекоза! Почув мене, хароший хлопчик. Давай, давай. Зможеш іти? Отак, умнічка. Помаленьку. Ще трошки. Зараз ми швиденько до своїх – і буде нам щастя… Знаєш, що таке щастя, Стрекоза? Ти ще зелений, що ти там знаєш. Боже, як смішно я сказала, ти чув? Стрекоза – зелений. Канєшно, зелений, який же іще. Так ото я і кажу, що тяжко вам, молодим, довелося. Біди вже набачилися, а на щастя ще часу не було. Але я тобі кажу – ще  трохи – і буде нам усім щастя.

Стрекоза намагається робити крок, але для того мусить опертися на Валю. Без опори він би просто впав. Але це він має бути опорою, він має допомагати! Він не хоче чиєїсь допомоги, не треба! Але сам не може… Його ноги поважчали мінімум утричі. І руки теж. І він сам увесь поважчав… Лягти! Він хоче просто лягти, щоб його ніхто не чіпав. Оце і буде його щастя! Ця думка блискавкою пронизує його затуманену свідомість. Ноги підкошуються.

– Я тобі щас дам! Я тобі впаду! Підводься, кажу! – вона кладе його на теплу м’яку, зранену землю, нахиляється до грудей. – Живий. Живий, бісів син! Як умреш мені, то не знаю, що зроблю з тобою. Давай, зберися, дихай, кажу, - промовляє Валя безупинно і натискає в такт цьому говорінню Стрекозі на груди. – Жити… мусиш… жити… Хоч зелений іще, а боєць! Усе забудеш, як сон страшний. Жити будеш, кажу тобі!

Десь далеко знову ракети впивають зубами в пошматовану землю. Валя лається, дістає зі засмальцьованої торби маленьку пляшку води, робить ковток. Потім наливає собі трохи на руку і вмиває хлопця.

Він є.

– Є? Ох, молодець який! Ох, уважаю, Стрекоза! Мусимо дойти, ласточка, мусимо, зберися. Я поможу. Давай, давай потихеньку…

Він є. Він розуміє, що є, але віддав би все на світі, щоб не бути. Тут, у цю мить, він хоче зникнути назавжди, забутися в тиші й спокої, де нічого не болить, де голова не розтріскується від скажених спазмів…

Тиші, дайте йому трошки тиші. Голова…

Чого їй так не йметься? Хіба може людина стільки говорити? Йому так добре було якусь мить перед тим, усе перестало боліти… А тут цей голос над вухом – і дзумчить, і дзумчить. Як муха у Спасівку в селі. Сил нема. Ліва рука болить так, наче там колода замість неї. Якого дідька!

Він намагається щось пригадати, але темінь заважає. Може, її змахнути, протерти очі? Ні, руки не підніме, надто важка. А друга? Стрекоза намагається відчути, де його пальці, поворухнути ними – виходить кепсько. Але він відчуває теплу Валину руку на своїй, і від цього так дивно й незвично, ніби якась сила переливається в нього, тримає, не дає впасти. Він злиться через це, і знову пробує поворушити пальцями обох рук – біль пронизує все тіло. Стрекоза стогне.

Він не розуміє, що дає йому силу йти, але йде. Навіть ноги вже починають слухатися. Це добре. Це просто чудово! Тепер він мусить зрозуміти, що відбувається. Пам’ятає, що пішли з хлопцями втрьох у розвідку. Їм передали, що нині спокійно, попросили глянути здаля, що там і як, і повертатися до вечері. І вони пішли глянути. Спокійно ж було справді, як ніколи. Для Стрекози без роботи сидіти – то гіршого нема, він і зрадів, що йому завдання знайшли.

А далі – темрява.

Стрекоза нічого не пригадує. І не знає, куди йти. І нічого не бачить, тільки чує цей голос, якому нема кінця-краю, як водоспаду в Карпатах… Як там гарно було, коли їздили із Зорянкою. Шум води такий сильний, всепоглинаючий і прекрасний, як їхня любов. 

Стрекоза хоче попросити, щоб Валя замовкла хоч на мить, може, тоді вдалося би почути Зорянчин голос? Але сил попросити нема. Тому він просто йде. І злиться. Він ненавидить той голос поруч, через який не може забутися, відключитися, але тримається за нього з усіх сил. І суне, суне, опираючись на чиєсь мале плече.

– Давай-давай, ти такий молодець! От добре, що я прийшла, да? Я взагалі-то теж молодець, але хто ж похвалить, як не сама себе.

Валя знову сміється – голосно, заливисто, ніби вона сама в цьому полі й ніхто її не чує і не бачить. Ніби вона сама у цьому світі.

– Ти понімаєш, Стрекоза, ми ж звонимо комбату зранку, питаємо, що робить, що привезти, а він видає: «Сидіть собі, дівчатка, сьогодні тихенько, каву пийте». Ну, таке возможно витримать? Ти чув? Дівчатка! Та я за то одне слово років десять скинула! От уміє ж, хитрюга, підлизаться. «Нині, – каже, – передишка, їсти маємо що…».

А я тобі, Стрекоза, чесно скажу, що в ту хвилину як щось відчула. На серці неспокійно стало. Візьму, думаю, яблук, булок свіжих – з Варварою зранку напекли – да одвезу хлопцям, хай тоже порадуються, дім згадають. Неділя ж, робить однаково нема чого. Не могла дома всидіть. Ну, і приїхали ми з Івановичем до вас – а тут пекло розверзлося. Усі кудись біжать, комбат ранений. Єлі говорить і показує, куда ви пішли.

«Валь, ти тільки не вздумай туда зараз іти, – каже так строго до мене і дивиться, наче ніколи не бачив, – ми визвали допомогу, вже їде. Там Стрекоза і ще двоє. Ну, він боєць, мають справитися».

А я ж що… Мені ще ні один командир не був указом. Послухала, покивала, ногу йому перев’язала, з Івановичем оставила – і до вас. А що, оставлять під відкритим небом? Думаю, хоч гляну, як ви там, ласточки, хоч словом розвеселю, побуду, поки медицина підтянеться. Нікого не нашла, кроме тебе. А тут рекети, щоб їх чорти упохили, і ти лежиш, бідний, як сиротиночка.

Знаєш, Стрекоза, і я так лежала в себе в хаті на полу в лютому, як ото ти на тому полі. Ми ж тоді в Макарові були. Я у вікно – а вони без стида-совісті під вікнами їздять. Мені тоді казалось, що то по мені їдуть – так погано зробилося. Навіть не поняла, як упала. Дімка не знав, що думать, чи інфаркт, чи інсульт, чи ще якась біда. Я ж сказать хочу, що всьо понімаю… а не можу. Не говориться. Чисто, як ти зараз. І ото вони так їхали, ніби середину мою хтось вийняв і кинув під гусениці. А потім почали стрілять. Сарай наш згорів весь, а в хаті тільки окна повибивало. Дімка кричить, щоб із хати тікать. Я підвеклася і, як була у шльопках, так і вибігла. Ще встигла пальто накинуть. Отак ми лишили все своє життя там і вийшли без нічого.

До куми лісом добиралися три дня. Усім страшно, пригинаються – а я йду прямо, хоч би мені що. Ще пригинаться буду в своєму лісі! Да я тут од малечку, кожен пеньочок, кожне дерево знаю. Тут і з Дімкою встрічалися, ягодами мене годував. Назбирає отак у жменю і несе мені. Не буду я пригинаться на своїй землі!

Ну, дальше ти знаєш, я вже розказувала – хлопці мої пішли відразу в воєнкомат, Дімка – за ними. А я осталась із кумою. Два тижні просиділи в подвалі, один раз лиш виходили, бо вода скінчилася. І тоді я рішила, що без роботи з ума зійду. Треба робити щось. Кума як почула, що я сюди зібралася, то я їй корвалола капала три раза. «Тобі доктор що казав, – кричить до мене. – Тяжесті не поднімать, серце берегти! А ти куда собралась?» Але мені не указ ні комбат, ні кума. Сказала, що поїду – поїхала.

А тут я ожила. Слово даю, Стеркоза. Роботи більше, ніж треба, все, як я люблю. Всі свої. Хлопці такі хароші, дякують за вареники, за булки. А я ж умію. Все життя на пекарні. Таке нам заказували бувало, що навіть не придумаєш. І що, думаєш, боялася? Ото дома подумаю-подумаю, як зробити той коровай триповерховий, і на ранок дівчатам розказую, що й до чого! Ніхто не пішов од нас недовольний. Приходили потом, дякували, руки цілували. А знаєш, Стрекоза, я вже три місяці тут, а голубців ще не крутила. Що ж я так забула за голубці? Нада накрутить. Чуєш, Стрекоза. Накручу на всю роту. От дойдемо, лікарям тебе оддам, і поїду робить голубці. Ти любиш?       

Стрекоза не розуміє нічого. Йому здається, що той голос його доконає сьогодні. Йому так недобре, як ніколи ще не було. І чомусь запахнуло голубцями… Які ж мама робила голубці добрі! Зорянка все випитувала рецепт у свекрухи, а та сміялася і казала, що все добре вдається, як із любов’ю готується, і ніяких секретів не треба.

– Знаєш, нам ще трошечки залишилося. – Валя важко дихає, серце  стугонить. – Бачиш ті дерева? Ото нам туди. Там уже чекають-не дочекаються свого Стрекозу. Давай, може, руку поміняємо, щоб не затекла, га? Що скажеш, ласточка, поміняємо?

Стрекоза не бачить дерев. Геть нічого не бачить, але зупиняється. Валя, притримуючи хлопця за спину, стає з іншого боку, бере його ліву руку і хоче закинути собі за плече.

Стрекоза кричить так, аж земля пригинається, а тоді трясеться від ридань.

І Валя трясеться. Сльози лиють, не знаючи меж і стримку. Вона ж від лютого не плакала. Навіть коли сини пішли воювать, навіть коли їх після учебки послали в сам епіцентр тодішній, в Маріуполь. А тепер ото плаче, аж дихати не може.

– Стрекоза, ріднесенький, вибач мені, синочку, вибач старій. Я не хотіла. Ти такий молодець, ти так мені помагаєш, а я таке тобі зробила. Давай будемо йти так, як ішли, давай? Я не знала, не знала. Прошу тебе, прошу, пробач мені, дурній, пробач, рідний. Ото вже буде нам що згадати з тобою, да? Ото вже наговоримся колись. І сміялися тут, і плакали, і навіть полежати встигли. Ох, ріднесенький, що ж я тобі такий біль причинила. Спирайся знову, давай, ще пару метрів.

Якщо вона скаже ще хоч слово – він не витримає. Скільки ж вони вже ідуть? День? Два? Куди він має дійти, щоб це все припинилося? Він згадує, як із Зорянкою в гори ходили, як було добре тоді. Там така трава м’яка на полонинах. Ох, як би він ліг зараз на ту траву. Він хоче лягти! Заснути. То, виявляється, він спати так хоче? Боже, йому просто треба виспатися! Чи він уже спить? Ні, наче не спить. Але ніч така темна – нічогісінько не видно, ні однієї зірки... Дихати стає важче. Стрекоза хоче спитати, де зірки, де всі, чого вони так довго йдуть, невідомо куди, де його Зорянка, де він сам?

Він хоче спитати.

Зараз збереться зі силами і…

Чого вона замовкла? Де голос?

Де той клятий голос, за який він тримається? Куди зник?

Стрекоза падає.

Йому назустріч уже біжать медики. Стрекозу з обох боків підхоплюють дужі руки, і він нарешті може спати… На м’якій зеленій траві, обійнявши свою Зорянку…

***

– Ну, як воно після тижневого сну? Відіспався? – лікар знімає пов’язку, задоволено всміхається. – Тепер на світ по-новому дивитися будеш і в прямому, і в переносному значенні. Думали, не вдасться. Але ти пацан сильний. Такий, аж та сила нам передалася. Це щастя, що тебе забрали вчасно, бо через пів години звідти вже ніхто не вибрався б. Інших теж вдалося евакуювати, але вони трохи легші були. А тобі – за всіх дісталося: і очі, і рука, і голова. Складали, штопали. Я всім казав, що ти виберешся. От, чуйка не підвела. Але мусиш дати собі час на одужання. Знаєш, я уже років двадцять як лікар, але не бачив, щоб із такими пораненнями людина могла йти. Метрів триста пройшов – то просто чудо. Тут волонтери були, поки ти «спав» – є можливість трьох бійців узяти на реабілітацію в Німеччину. То я тебе записав. Думаю, там зможуть зір тобі повністю відновити. Та й відпочинеш трохи, над головою нічого не літатиме. 

Лікар зачиняє двері.

Андрій довго лежить у темряві, боїться розплющити очі. Яких триста метрів? Та він цілу вічність ішов… Цілу вічність…

Йому страшно.

Йому нарешті страшно – аж тепер, у чистій лікарняній палаті. Не під обстрілами, не в окопі. Його «страшно» наздогнало його тут. У свідомості – казна що: короваї триповерхові, голубці, ліс, вибиті вікна, жменя ягід …

Пам'ять ізвідкись по шматочку видобуває дивні образи, намагається скласти їх у цілісну картину. Звідки він про це знає? Де бачив?

Андрій натягує ковдру аж під очі, труситься. Чого ж так холодно?!

То наче життя чиєсь, у яке його впустили… Танки під вікнами… Хтось лежить на підлозі… Хтось голосно й надривно сміється і плаче в полі… Андрій відчуває, що то вже не чуже життя, а наче його, але нічого не розуміє.

Він же не сам ішов. Він тримався! Але за кого?

Він пригадує голос і нестерпний біль голови. Той голос дратував його і вів до своїх. І не змовкав цілу вічність, а  потім… змовк.

Андрія кинуло в жар, стягнув ковдру, зібгав.

Він зістрибнув би з ліжка, побіг когось шукати, питати, хто з ним був. Якби міг…

Але він просто лежить після двох операцій і нічого не може зробити. Знову піднімається температура, хлопця очинає трясти. Його забирають в реанімацію.

«Ти – боєць, Стрекоза, – чує він звідкись знайомий голос. – Ще трошечки. Тримайся».

Що далі? Андрій не хоче триматися, бо не знає, що далі, але якась сила будить і будить його: «Не спи, ласточка, не спи, я тут, ще трошки».

І Андрій прокидається. Знову голос його вивів, знову вберіг. Андрій намагається втерти сльози, що течуть гарячим струмком йому по обличчі, шиї, але рука ще не дуже слухається. Голова болить.

Хто з ним був? Хто знову з ним був? Ні, тепер він точно триматиметься за це життя, поки не дізнається, хто його вивів із того пекла.

– Стрекоза, ну, ти даєш, звідки ж мені знати? Яка там жінка могла бути? То тобі щось примарилося, напевно. Нас розкидало сильно. Я вас із Горою кликав-кликав, а тоді вирішив повзти до наших. Коли їх знайшов – там страшне робилося. Але тебе не бачив. Уже лікарі були. Та я тільки позавчора дізнався, що ти в сусідній палаті, а ти мене питаєш, що було місяць тому. Думаю, зайду, провідаю. Довго ж ти спав. А потім знову на операцію забрали. Тут уже закладалися, чи прокинешся. Кажуть, ти ішов із пораненою ногою, простреленою рукою, ще якісь там травми. Хто би так ще зміг, крім тебе? Та ніхто! Недарма ти – Стрекоза, ти літаєш, а не ходиш.  Щось іще ти в цьому житті не зробив, Стрекоза, або хтось тебе сильно чекає, раз лишився. Тебе реально «склали». Але ти боєць, реально боєць.

Андрій зводиться на лікті – його наче струмом пронизує.

«Ще трошки, синочок, ще трошки. Ти боєць!» – чує він знову у голові.

Ця фраза крутиться по колу, безупинно. Він повторює її, ворушачи губами. Від неї така ніжність і сила розливаються тілом, наче заходиш у літепло.

Раптом Андрій  пробує піднести ліву руку і… вдається. Він усміхається, стискає руку в кулак, торкається великим пальцем пучків. Працює! Його рука!

Так, хтось його сильно чекає. І він знає, хто – Зорянка і маленький пуп’янок, який росте в її лоні. Дівчинка. Вони ще не обговорювали імені, але Андрій, чомусь, хоче назвати доньку Валентиною. От вчора прийшло це ім’я і аж усміхнувся. Дивно, бо нікого з таким іменем не знає, і в родині нема ніяких Валь. Та він наче бачить перед собою ті букви, складені в красиве довге слово – Валентинка.

«Здорова, життєздатна, сильна, – пише йому Зорянка в месенджері, – так перекладається з латини. Ти геній! Кращого імені навіть не уявляю для нашої ляльки! Хай буде сильна й здорова, хай ділиться з усіма тією життєздатністю!».

Андрій знову заплющує очі. Він намагається згадати ту, яка поділилася своїм життям із ним, яка витягла з пекла, щоб він міг взяти на руки свою донечку. Він не знає, хто то, але знає, що то був справжній ангел у його житті. Він молитиметься за неї. І обов’язково шукатиме, аж поки не знайде. А коли знайде – вклониться низько й руки поцілує. Ті руки, які тягли його, витягали до життя.

А ще Андрій часто чує дивний голос-сон, від якого стає тепло й спокійно: «Буде щастя, Стрекоза, кажу тобі! Буде щастя!»

І він вірить! Чого б не вірити?!

…А десь на небі, на найвищій хмарі, сидить тьотя Валя. Її нічого не болить, вона радіє за Стрекозу, усміхається, і крутить для своїх хлопців найсмачніші у світі голубці.