Посестри. Часопис №7 / «Звіряючи дощу єство й лице вологе...»

* * *

Звіряючи дощу єство й лице вологе,

В повітрі впізнаєш птахоподібний знак.

Де вулиці живуть немов старі дороги,

В Муранові моїм, дрозда зміняє шпак.

Розкошлана весна — із доторком раптовим

Чи вуст і пальців, чи краплинок і гілок, —

Як вивірка знайде і заховає знову

Горіх старих доріг: не візьмуть крук і крок.

Вивільнюючи дощ до літери і тіла,

Заздалегідь тремтиш, і тягне навпрошки

Туди, де ця весна, як мова, проступила

Латинкою в лиштві лютневої ріки.