Посестри. Часопис №59 / Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху. Уривок перший

Опубліковано: Фредро А. Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху / Переклав Андрій Павлишин. – Незалежний культурологічний часопис "Ї": Львів, 2013. – 298 с. 

Переклад здійснено за: Aleksander Fredro, Trzy po trzy. Pamiętniki z epoki napoleońskiej. – Warszawa: Książka i Wiedza, 1957. Підставою тієї публікації стало текстологічне опрацювання, здійснене в 1922 р. професором Генриком Мосціцьким, у новій редакції Адама Ґжимали-Седлецького. Примітки і додатки Генрика Мосціцького .

Вісімнадцятого лютого 1814 року їхав верхи на білому коні чоловік середнього віку, трохи огрядний, у застебнутому аж під шию сіряковому сурдуті, в дворогому капелюсі без жодних ознак, опріч малої триколірної стрічки. Позаду, на певній відстані, другий, значно молодший, також у сурдуті, але темно-зеленому, також у капелюсі без ознак, згорблений так само, як перший, а може й більше, – верхи на дерешуватому коні. Чалий кінь східної крові був невисокий, непоказний, проте хоробрий. Дереш, натомість, був… дерешуватим, і несила чогось про нього більше повісти; не здержуваний ані славою предків, ані своїм власним норовом, він часто спотикався на дорозі, яку йому повсякдень судила доля. Першим із цих вершників був Наполеон, другим був я.

Між нами – численний імператорський штаб, де моє місце начеб у сірому кінці малося, розкинув широко свої крила праворуч і ліворуч на засніженому полі. Позаду пересувалися чергові ескадрони гвардії, а в самому хвості балаклива й норовлива череда джур із верховими та в’ючними конями штабних офіцерів. Їхав, отож, Імператор, їхали всі, їхав і я. А скільки в погожу ніч зірок на небі, у стільки місцин, сторін, речей, незбагненних лабіринтів мчали розпорошені думки наші – і кожна з них, ізнов-таки, немов вогненний стовп освітлювальної ракети, складалася з мільйонів іскор, іскор спогаду або надії. Вони падали чи то на тронні килими, чи то на мураву родинної садиби на полі, – змішуючись із яскравим світлом учти або з тьмяним мерехтінням нічного каганця при ложі недужого. Не одна промайнула трояндовими устами любки, не одна сягнула, мов сон леткий, до такого вартного в кожну пору життя материнського благословення.

Були такі, що дірявили звід небес, і такі, що проникали в загорнуті вже могили. Багато-багато їх п’ялося щаблями величань, багатств і слави, але чимало теж вмощувалися в квітнику тихого родинного щастя. Словом, минуле, сучасне, майбутнє, довкілля, світи знані й незнані, були полем для ігрищ наших розпорошених думок, аж раптом умлівіч, усі однією силою поцілені, зійшлися в одній точці. Цією точкою став потужний гуркіт, який одразу повторився неподалік від нас. – Гармати! Так, гармати, жодного сумніву, вони ревуть дедалі сильніше, мов навперегони, котра голосніше… а незабаром короткі перерви між залпами гармат заповнив собою рушничний вогонь, наче хто гороху сипонув на барабан. – Ага! – сказав собі не один, і зазирнув до манірки, сиріч пляшки. – Ага, – сказав, але не знати було, хто атакує, хто відбиває, чи то корпус який, чи мо’ ціла армія до танцю береться, сірий кінець нічого того не знав. – Б’ються.., дай їм Боже удачі, то квотідьянкаЛатинізм, заснований на звороті з "Отче наш" "Panem nostrum quotidianum da nobis hodie" ("Хліб наш насущний дай нам сьогодні"), означає "повсякденність", "насущність", "щось звичне".[1] наша, але чому тут – не там, сьогодні – не завтра, над тим ніхто не застановлявся.

В ті часи критичний розбір кожного наказу, кожного вчинку начальника не належав до обов’язків підлеглих. Військо не вело соймових дебатів, а билося. Старший звітував тільки перед своїм начальником, а молодший слухався з довірою і робив, як йому веліли. Але tempora mutantur et nos mutantur in illisЛатинське прислів’я, інспіроване філософією Геракліта: "Часи минають, і ми минаємося разом із ними".[2]. Може, то й правда, що коли хто сивіє, то втрачає душу, наче хто йому відколює її скіпка за скіпкою, тож урешті він зовсім без неї зостанеться… може то правда, що розвага лиш гальмує, що досвід лиш зайво хибить… може то правда, що кров, яка шумує молодечо, є одним-єдиним важелем усього, що добре й велике… може, нарешті, і то правда, що тільки дýрні, порхавки, старі перуки й тюхтії питають, який чому може настати кінець. – Так воно є, все то може бути правдою, але мені вільно в ці правди не вірити. І хоча минулося мені п'ятдесят, шкода мені зрікатися прав людини, вже б радше погодився я собі волосся почорнити. 

А отож, як казав КілінськийЯн Кілінський у своїх спогадах часто марно вживає сполучник więc (отож). Фредро був знайомий зі спогадами Я. Кілінського в виданні К.В. Вуйціцького 1830 (1831) року (прим. публ.). Ян Кілінський [Jan Kiliński, 1760-1819] – варшавський швець, учасник національного повстання 1794 р. під проводом Тадеуша Костюшка, піднесений до звання полковника. Казімеж Владислав Вуйціцький [Kazimierz Władysław Wóycicki, 1807-1879] – польський письменник, історик Варшави, видавець джерел, зокрема книжки «Kilińskiego Jana, szewca, a zarazem pułkownika 20 regimentu piechoty, pamiętniki» («Кілінського Яна, шевця, а заразом полковника 20 рейменту піхоти, спогади»). [3], уже скоро ніхто не сумнівався, що попереду триває битва, а ми до неї рухаємося. Дійсність, як отой осінній вітерець на світанку, який бо пожвавлює, а воднораз гартує, відігнала від нас хмару мрій, яка зазвичай осідає на рівномірному русі спокійного маршу. Кожен стрепенувся, наче після сну, і подумав про себе. Той, хто згорбившись у три погибелі, видзвонював шпорами по спущених стременах, і той, хто, бажаючи дати відпочинок втомленим частинам тіла, зсунувся убік так, що одна нога ледь сягала сідельної кобури, а на другій він майже стояв, поправився в кульбаці, наче почув команду: Увага! Той ущільнював ремінець ківера або капелюха, той порядкував віжки і шлюфкуШлюфка = петля, з німецького Die Schleife (прим. публ.).[4] до гриви пересував, але кожен відкрив заслонене плащем руків’я палаша, ухопився за його, а потім, піднявши голову, здавалося, намагався нюхом вловити, перш ніж побачити, що його чекає. 

Нарешті нам показався білий дим, а незабаром ми спостерегли чорні лінії піхоти. Довгі, короткі, висунуті вперед, розвернуті назад, вони видніли на засніженому тлі, немов свіжо викопані траншеї, лишень навколо них об’являлося життя безугавним рухом дрібних крапочок, немов мурах біля мурашника. Ніхто там, напевно, не куняв, ніхто навіть і не думав – ніколи життя бадьоріше й яскравіше не пала, як зі смертю віч-на-віч, і часто його потужніший полиск буває останнім. 

Із першого погляду можна втямити, що ми прибули не на початок бою. Чи то супутній вітер, чи то важке повітря, чи особливості місцевості, а може, й усе разом, спричинило, чому ми так пізно почули гуркіт гармат. То була несподіванка… і добре!.. в усьому потрібні розмаїття й новизна, щоб жилося весело. 

Ми кидаємося в бій на лівому фланзі… Vive l’Empereur!Хай живе імператор! (фр.)[5] Лінії стискаються в маси… гармати сходять із позицій… рух до правого… потім колони розгортаються знову… батареї стоять у підрозділах… стріляємо, атакуємо, перемагаємо… МонтроМонтро [Montereau], містечко в департаменті Сена, поруч з яким Наполеон 18.02.1814 переміг армію коаліції (прим. публ.). [6] в наших руках. Ми хвацько обернулися, нічого не скажеш, але теж дісталося на горіхи панові маршалу ВікторовіКлод-Віктор Перен [Claude-Victor Perrin, 1766-1841], герцоґ де Беллуно, знаменитий полководець наполеонівської армії, котрий здобув маршальську булаву в битві під Фрідландом [Friedland, нині Правдінськ; битва відбулася 16.06.1807]. Короткий привал, який він дозволив своїм солдатам, призвів до втрати мосту в Монтро, за що розгніваний імператор замінив маршала Перена генералом Етьєном-Морісом графом Жераром (прим. публ.). [7] за те, що нас про цю справу не попередив. Імператор сказав йому пару слів, які належало би повторити, як і все, що пролунало з уст того великого чоловіка, бо кожен їх слухає або читає охоче, проте Імператор, хоча й імператор, іноді вживав вирази, далебі влучні та властиві й вузлуваті, однак важкі для повторення істориком, а тим більше для перекладу.

Слід, отож, обмежитися в подібному разі вільним переказом, як теж я і вчиню, повідавши, що після битви під Монтро Імператор сказав панові маршалу: «Іди до біса!» – А після тієї лаконічної промови довірив командування корпусом генералові ЖераруГраф Етьєн-Моріс Жерар [Étienne-Maurice Gérard, 1773-1852] – наполеонівський генерал, після відновлення монархії військовий міністр і маршал Франції в часи короля Луї-Філіпа. [8]. Та перш ніж усе це трапилося, і перш ніж я дізнався про це, батарея кінної артилерії гвардії з парку палацу Сюрвіль, який домінував над містечком Монтро, а також дорогою, якою відступав прогнаний ворог, прощалася з ним, і то якомога краще. Всі знають, що там Наполеон сам націлив одну гармату, знають, що він сказав своїм гвардійцям: «Не бійтеся, ще такої кулі не відлили, яка мене вб’є», але, мабуть, не знають, що за кількадесят кроків позаду стояв дереш, а на чалому [верхи сидів] я. 

Прагнучи виразити досконалість якогось учинку, зазвичай кажуть: зробив те чи інше, як король! Але марно кажуть ті, що звикли так казати, бо не тільки король, але й імператор і король в одній особі прицілився, вистрелив і… промахнувся. Ядро впало перед неприятельською лінією. Дехто, втім, стверджує, що він указав правильний напрямок… можливо… але я, не знаючи резону артилериста, кажу simpliciterПросто (нім.).[9], що бачив, як Його Імператорська Величність красиво промазали. 

Після тієї сцени трапилася наступна. Офіцер французького лінійного полку, поляк, приніс здобутий прапор – отримав хреста і сорок наполеондорівНаполеондор – французька золота монета номіналом 20 франків; вага монети 6,5 гр, тобто, нагорода становила 260 гр. золота (за офіційним курсом станом на 15.05.2013 бл. 92 тис. гривень).[10]. Мало хто в житті так часто опинявся в становищі турецького святого, як я, однак гроші, як частина нагороди за славний учинок, – це мені аж ніяк не сподобалося: я був іще молодим!

Мати коня, менш роззявкуватого, як мій дереш… мати доброго плаща… (О, мій білий плащу!) плащ – приятель удень, опікун і благодійник уночі, коли пеньок подушкою, а сніг матрацом служить… мати, зрештою, плящину, завжди наповнену краплями потіхи – усе то речі архідобрі, того ніхто не заперечить, як і того, що тим мерзенним грошам узятися нізвідки. Виходиш з-під даху, де зручно переспав ніч… літній ранок… кінь твій, добре нагодований і вичищений, пряде вухами, гребе ногою… ти сидиш верхи, ледь торкаючись гриви й стремен… Марш!

Ти кидаєшся в бій. Попереду річка, з-за річки батарея засипає картеччю. За мною, діти мої! Хто в Бога вірує! Річка форсована, гармати здобуті, перемога наша! Славний учинок, вартий нагороди, але ти лиш розвинув при щасливій нагоді здатності, які досі в тобі дрімали незаймані. Впали на шальки терезів, із одного боку, страх каліцтва або смерті, з іншого – мужність, розбурхана всім вогнем крові, всім здоров'ям життя, мусили, отож, побоювання розвіятися, навіть ще не об’явившись. Але поглянь-но на того, хто після кількамісячного щоденного змагання з голодом, холодом і ворогом відтручує рештки обвугленого сніпка від писка зголоднілої шкапи… підводиться у сідлі, під яким уже й стерва немає… відгортає рештки плаща… хапається за руків’я, заіржавіле від дощу та посріблене інієм… а якщо він здивує тебе славним учинком, віддай йому твою корону, бо він її двічі заслужив.

Якщо ж він добровільно приніс себе в жертву задля загального блага, уклякни на його могилі, він гідний доземного поклону. – Такими бачилися нам французькі сапери, коли ступали на проламану кригу Березини. Вони, ремонтуючи проламані мости, власне життя клали за мости… добре про це знали, а проте не відступили й на крок. Їхню відвагу не розпалював навіть опір неприятеля… не було в них перед очима рідних порогів, звідки прощання супроводжувало б їхнє мучеництво. Вони погинули в литовських снігах або віленських тюрмах. Невдячна вітчизна навіть не переказала їхніх імен нащадкам. Лише один із них повернувся до Франції й на власній грядці доживав у нестатках дні старості й страждань. Наполеона вже не було. 

Все мусить скінчитися, казав, бувало, Людовік XV, бодай йому Бог того не пригадав, – скінчилася, отож, і битва під Монтро. Ще на прощання пролетіли десь високо понад нашими головами два вюртемберзьких ядра, і, як вальдшнепи навесні, зникли в грабовому живоплоті. Всі ті ядра, випущені à toute voléeНавмання (фр.).[11], завжди адресовані джурам і бували для них іще важчою карою Божою, ніж сам маршал Лефевр. Якщо десь у тіснині або на вузькому мості перехід тамувався і над’їжджав Лефевр, то він, сидячи верхи на чималому карому іспанському огирі, нещадно лупцював чималою тростиною les vilains brosseursМерзенних денщиків (фр.).[12] і маркітанток, яким також не шкодував відповідних прізвиськ. Знали його і джури, знала жіноча кіннота. Почувши лишень перше його sacrrr…Початок французької лайки sacristi – чорти б його узяли! [13], розпускалася, наче в клубок збита, юрма, яку іноді й голові колони старої гвардії розсунути не вдавалося. 

Є скрізь герцоги, архієпископи, в Галичині є навіть архістольник, проте ніде немає архіджури, а ним мав би бути par droit de conquète et par droit de naissanceЗа правом завойованим і правом вродженим (фр.).[14] мій Онуфрій. Високий, плечистий, ласий на здобич, скорий і до келишка, і до бійки, він, коли отримував наказ, натягувався, мов струна, живіт втягнутий, груди випнуті, а ставав похило, наче Пізанська вежа. Відповідь його завжди була: «Слухаюся!». Він боявся козаків, як дідько свяченої води. Все це дозволяло майже з певністю припускати, що колись він був на російській службі і що не дотримав необхідних формальностей при виході в відставкуТобто, дезертирував із російської армії.[15].

Як хто схилився над якимось гауптманом або прапорщиком, котрий уже ніколи не побачить батьківського обійстя, й стягає з нього те, чого не здужали стягнути колеги [покійного], або слебезує шви та рубчики будь-якого одягу – ну ж бо дочитається десь зашитого дуката чи талярика, то, либонь, це Онуфрій. Як хто шукає фуражу не в стайні й не в стодолі, а по скринях і ящиках, то це, либонь, Онуфрій. Я узяв його в Дрездені, і тижня не минуло, а він уже завдав мені чималих клопотів. 

Я розповім вам, що сталося, бо й не маю іншої мети, мелючи сім мішків гречаної вовни, як лишень бавитися, наче дитина воланом, спогадами літ минулих – перебирати образки, які більш-менш кожен накопичує в скарбничці своєї пам'яті. Але, прагнучи оспівати «Ахілла, сина Пелея, пагубний гнів» Алюзія до перших слів «Іліади» Гомера (тут у перекладі Бориса Тена). [16], мушу спершу застановитися, чи маю я представити голу правду, а чи, може, запозичивши їй тло, прикрити її квітами фантазії. Правда в очі коле, може вколоти і в вуха, про це кожен оповідач пам’ятати мусить; проте, знову ж таки, з іншого боку, ганятися завжди за квітами і тільки за квітами, ними лиш сипати, ними оздоблювати й прикрашати боязно, щоб не трапилося так, що вівтар не вартий оздоби, або ж оздоба не гідна вівтаря. Тільки правда красна! Правда, правда – велике слово. Але з правдою, мов із вогнем, – вона гріє й палить водночас. Аби лиш це забажали дізнатися й пам'ятали ті, хто полюбляють називати себе правдомовцямиФраза Фредра про "правдомовців" зумовлена зажурою драматурга з приводу критичних зауваг на адресу його сценічних творів, які висловлювали Ґощинський, Поль, Лукашевич, Дембовський тощо (прим. публ.). Северин Ґощинський [Seweryn Goszczyński, 1801-1876] – видатний польський поет-романтик і автор ґотичної прози, львів’янин, належав до грона літераторів "української школи"; Вінцентій Поль [Wincenty Pol, 1807-1872] – польський поет, географ, краків’янин, творець історично-географічного поняття "Креси"; Леслав Лукашевич [Lesław Łukaszewicz, 1809-1855], польський самостійницький діяч, літературознавець, автор Нарису історії польської літератури; Едвард Дембовський [Edward Dembowski, 1822-1846], польський громадський діяч із Галичини (організатор невдалого Краківського повстання 1846 р.), філософ і літературний критик. Усі згадані критики неприхильно висловлювалися про твори А.Фредра, що спонукало його в 1839 р. припинити до 1854 р. літературну працю, за винятком писання спогадів про наполеонівську добу. [17].

Звідси шукають достоїнства та гордощі. Багато з них хвалькувато викрикують: «Я сказав йому правду, аж його до живого пройняло!» Браво! Ти різав, як хірург, вводив у рану зонд, не зважаючи на біль хворого. Але чи цей розріз був конче потрібен? Чи мав ти одразу в другій руці цілющий бальзам? Ось у чому запитання… саме так, велике запитання, рівно ж як і те, чи ота правда, яку ти втискаєш углиб серця, якою баламутиш вільну думку, яку, наче другий жереб, витрушуєш зі старої, а вкидаєш у нову колію, котрою розчавлюєш іноді усе життя душі, розчавлюєш на вичавки, як оту ягоду, що потрапила тобі під ноги, і якій потім один лиш Бог може повернути колишній кшталт, колишнє ядро, колишню барву, чи та правда, кажу, є істинною правдою? Чи не є вона плодом твого лиш власного розумування, розумування, не вільного від помилок, адже кожен правдомовець не є нічим більше, ніж людиною.

А якщо ще твій вирок ти позолочуєш приязню, зміцнюєш довірою в неї того, що звивається під твоїми ударами, якщо ти не розважив заздалегідь, чи виявлення отієї гаданої, але болісної правди обов'язково потрібне, і чи, врешті, маєш у руках помічні засоби, – тоді ти безсердечний, бо знущаєшся без розуму, бо дієш без мети. Навіщо ти позбавляєш мене віри в себе та в людей, якщо недовіри ніщо направити нездатне? Нащо ти жмакаєш, зриваєш мою оману, якщо вона нікому не шкодила, а дійсність ні мені, ні будь-кому іншому допомогти не може? Чому ти не даєш мені спати, коли я задрімаю на останках мого щастя чи моїх надій, якщо не здатний дати мені кращої постелі? Чому гасиш смолоскип, який мені своєю загравою відсвічував у далеке майбутнє, коли не можеш дозволити собі в своєму убозтві й на одну іскорку? Навіщо перелічуєш мені на вухо всі випущені в мене стріли, коли від них не заслонюєш, а я уникнути їх не можу? Нащо? Чому? Навіщо? Тисячу разів я ще міг би тебе спитати, але завжди мусив би відповісти: бо ти любиш хлюпатися, потягуватися, розкошувати в теплій купелі задоволення від власної вищості, бо полюбляєш мати навколо себе укляклих, адже лиш тоді бачиш себе вищим. 

Прошу мені вибачити той, так би мовити, ґвалтовний вибрик проти правдомовців. Бо такий правдомовець одного разу наступив на моє серце і розчавив його назавжди. Приятель виступив начебто тлумачем громадської думки. Він запевнив мене, що мене ненавидять. За що? Він не знав, але чув таке, він переконував мене, що устремління моїх творів засуджують. Устремління? Які? Він не знав, але чув про таке. Він запевнив, що загалом ганять спосіб, яким я допіру лиш думаю виховати сина, і багато, багато ще подібних запевнень. Одурманений відкриттям із уст того, чиїм приятелем я себе вважав, а отже, не міг сумніватися в попередньому вивченні з його боку, я опустив руки й покинув жити та працювати для світу.

Дивна річ. Нехай кожен чоловік у пізньому віці погляне на життя за плечима, нехай добре простежить приводи й причини важливіших у ньому подій і, напевно, побачить якусь особу, яка завжди в його атмосфері, немов драбант, поруч із ним оберталася, і котра завжди опосередковано або безпосередньо, свідомо або несвідомо, чинила свій вплив на його життя, попри навіть дуже часто нижчий ступінь обізнаності та сформованості, або й природного розуму. Мені аж ніяк не йдеться про те, щоб ганити поради чи перестороги ретельної зичливості, материнські напучування щирої дружби, – навпаки, щасливим я назву того, хто завжди мав їх при собі на життєвому шляху, наче оті вересові прути уздовж крутої стежини, які немов руку подають мандрівникові, коли йому іноді збочить із вірної дороги нога.

Але де ж мене, в який далекий світ завело оте слово: Правда. Я п’явся вгору по щаблях, які підо мною ламалися, а тепер як мені повернутися на рівне? Доведеться стрибати, іншого способу немає. Отож я стрибаю на рівних ногах до Онуфрія, його сварки й бійки. Скажу правду, накинувши, однак, на неї легку вуаль пристойності, на яку лиш можна сподіватися від старого улана. 

Якось увечері, а було це в Саксонії, в Дрездені, в таверні «Під Оленем», де я зупинився на постій, Онуфрій пішов був до штубмадліШтубмадля = покоївка, від німецького Das Stubenmädchen (прим. публ.).[18] Резлі та заволав щирою німецькою: «На – топ!» – Дівчина розсміялася і почала дражнитися. – «Чого смієшся, мавпо? – вигукнув джура польською мовою – не розумієш, чи що: На – топ?» – Від слова до слова, аж заболить голова, як сказав би пан ЙовіальськийГоловний герой написаної в 1832 р. комедії А.Фредра Пан Йовіальський (Pan Jowialski), провінційний поміщик-резонер, багато в чому схожий на самого автора.[19], бо Онуфрій вчинив собі, нарешті, з Резлею так, як у простолюдній пісеньці горезвісний Ґжеґож із Малґожатою, але Резля, замість вигукнути: «Чого тобі?» – вдарила його по чолі свічником. А позаяк свічка в цьому випадку мусила згаснути, цю частину історії вкрила темрява. Але те, що, однак, щось сталося з одного й іншого боку, не підлягає сумніву. 

Коли то все діялося унизу, я на третьому поверсі спокійно завершував вечеряти з колегою капітаном Мацейовським. Ми собі балакали про те й про се – аж раптом … відчиняються двері й влітає Онуфрій. Обличчя бурячкове, ніздрі сапають, шматок ґнота на чолі виразно розповіли нам, що десь трапилася бійка, а тепер діється квапливий відступ на місце постою. Не встигли ми й словом перекинутися, вбіг hausknechtКоридорний (нім.).[20] зі свічкою в руках, а слідом за ним сам пан господар. – «Wo ist er?» – «Da steht er!»Де він? Ось він! (нім.) [21] І одразу ж джура дістав по пиці, аж носом шмигнув. Тієї то миті вирвалося мені слово, яке так легко з уст польських в подібному випадку лунає: «Бий його!» – Двічі повторювати не довелося. – Онуфрій як зацідить німцеві…

Ет, як шкода, що задля пристойності стилю я не можу сказати : «як зацідить йому в морду!» – бо в цьому, хоча й простолюдному, виразі міститься стільки правди, стільки навіть наслідувальної гармонії – але, не випадає, не можна, тож і кажу, Онуфрій як зацідить німця десь між носом і вухом… аж шиби забряжчали – SchönКраса! (нім.)[22]! Німець скрутився, заточився і хильцем зиґзаґами, наче підстрелений лис летів, летів, аж у протилежному кутку впав на канапу. Та перш ніж він встиг зірватися на рівні, вже Онуфрій лежав на ньому. – Якщо хтось бодай раз у житті бачив ведмедя, котрий, ідучи на задніх лапах, вхопив під себе одного з собацюр, коли йому тимчасом другий шаровари скубає, той легко уявить собі групу забіяк. Hausknecht, волаючи на все горло, намагався стягти зі свого господаря затятого неприятеля, але тільки однією рукою, бо в другій тримав свічку, а свічка коштує einen GroschenОдин гріш (нім.).[23]… а він за свічки відповідальний… порядок передусім.

Урешті я схопив його за комір і виштовхну ногою за двері, залишаючи правосуддю вільний перебіг. Незабаром, проте, я злякався, бо саксонець уже й замовк – злякався, чи, бува, занадто сильний удар не скрутив філігранних німецьких в’язів. Я гукнув: «Досить!» – І умлівіч Онуфрій стояв переді мною, живіт підтягнутий, груди випнуті, нахилений, мов Пізанська вежа. Пан господар підвівся, покрутився по колу і був би, певно, не трафив у двері, якби ми йому в цьому відношенні не допомогли. – Закінчилася перша дія. Але що ж далі? Відчинялися й замикалися з тріском і галасом мало не всі двері в усьому домі… хтось бігав сходами та ґанком… Звісно, збиралися хмари. Ми, натомість, уже напівроздягнуті, якомога хуткіше повбирали на себе мундири, палаші на бік, капелюхи на голови. Адже годі було ручатися, що пожильці, переважно місцеві мешканці, не забажають знехтувати законами ввічливості, й чи не скористаються нагодою побити, а то й убити французьких офіцерів. 

Саксонці нас не любили, й не тільки не любили, але були б охоче усю нашу армію на чолі з Імператором в ложці води втопили, якби тільки змогли таку ложку знайти. Не варто цьому дивуватися. Отой постійний менует військ усіх країн – від португальця до черкеса й від неаполітанця до лапландця – по усій прекрасній Саксонії не міг їх ані тішити, ані ощасливлювати. Ми були в архіворожій країні, про це слід було завжди пам'ятати, і ми про це не забули й тепер, стоячи обличчям до дверей, за якими лунали щоразу численніші, щоразу бурхливіші й щоразу ближчі голоси. Невизначеність часто буває нестерпнішою, ніж зло.

Тож я відчинив двері й побачив перед собою образ, гідний пензля Гоґарта. Кільканадцять осіб різного віку й різної статі в нічному вбранні, себто, радше, не вбрані, в нічних ковпаках, пантофлях (без халатів), свічки в руках, а подекуди й палиці, бліді і тремтять від гніву й страху, втупивши в мене витріщені очі. Я не марную часу… користаюся з сум’яття і наче Бонапарт вісімнадцятого брюмера в Раді п'ятисот, виходжу в сіни. Пожовклий кравець, який стоїть навпроти, міг би вигукнути, як Аренá: іci des sabres!"Ici des sabres!" (фр.) – "Тут озброєні люди!". Фредро проводить жартівливу аналогію зі сценою в оранжерейній залі палацу Сен-Клу, де засідала Рада П’ятисот і куди 19 (а не 18) брюмера VIII року (10.11.1799) прибув у супроводі озброєних гренадерів Наполеон Бонапарт, щоб завершити державний переворот. Обурені депутати побили майбутнього імператора, хоча це нічого не дало, бо на вулиці чекали віддані йому війська. Вигуки з приводу вчиненого Бонапартом беззаконня автор приписує одному з депутатів корсиканцеві Бартелемі Арена [Barthelemy Aréna, 1761-1829]. [24] Виходжу в сіни й кажу гучним, щоправда, голосом, але не надто кращою німецькою, ніж нещодавно мій Онуфрій: «Я йду до коменданта терену, щоб заявити, що в цьому будинку трапився напад на помешкання офіцерів імператорського штабу». Я сказав, дзенькнув палашем об шпори… лави розступилися… а я з гуркотом і брязкотом тріумфально зійшов сходами додолу… Я й справді хотів попередити коменданта… не застав його… чекав… ходив, не знаючи, що вдіяти… нарешті, за годину повернувся додому – все було тихо. 

<...>