Посестри. Часопис №67 / Зигмунт Красінський. Із книжки «Історія польської літератури»

Зигмунт Красінський, наймолодший із трійці «пророків», народився 1812 року в Парижі (помер там само 1859 року). Красінський походив із родини, що володіла багатими земельними маєтками та нещодавно отримала графський титул. Сьогодні у родинному маєтку Красінських в Опіногурі діє Музей романтизму. Поет дуже рано втратив матір, одинака виховував батько.

На долю поета вплинули обставини, пов’язані зі замахом на життя царя Миколи І, описаним у «Кордіані» Юліуша Словацького. У справі замаху на короновану особу 1829 року засідав сеймовий суд у Варшаві. Більшість суддів вважала, що це не була спроба державного перевороту (отож не було потребизастосовувати смертну кару), так голосували всі судді, окрім одного, генерала Вінцентія Красінського – батька поета, заслуженого очільника польської армії при Наполеоні, одного з улюблених офіцерів імператора, що нагородив Красінського титулом графа. До генерала, що був лояльний до царської влади, застосовували різні засоби суспільного тиску, демонструючи незадоволення. Ці обставини вплинули на товариські відносини Зигмунта Красінського, на той момент студента Варшавського університету (вивчав право), слухняного сина свого батька. Поет завершив навчання у Женеві, а його другом відтоді став англієць Генрі Рів. Під час листопадового повстання Зигмунт Красінський перебував за кордоном.

Конфлікт між волею батька, речника компромісу з царатом, вимогами синівської покори та громадською думкою і патріотичними почуттями вплинув на молодого поета, неохочого щодо будь-яких «революційних» прагнень і нездатного протистояти батькові. Батько змусив його одружитися з представницею аристократичного роду, хоча Зигмунт Красінський був закоханий в іншу аристократку – Дельфіну Потоцьку – відому красуню з чудовим голосом. Вона, однак, «скомпрометувала» себе, покинула чоловіка, який жорстоко ставився до неї, і вела інший спосіб життя – як велика дама, що цікавилася мистецтвом (нею також захоплювався Шопен, Дельфіна співала йому на смертному одрі). 

Два найважливіші твори Красінського – це драми «Nie-Boskakomedia» («Не-Божественна комедія», 1835) й «Irydion» («Іридіон», 1836), видані анонімно у Парижі. Сьогодні «Іридіон» є радше памʼяткою з огляду на історіософські концепції Красінського, його аналізують історики ідеї. «Іридіон» – це візія античного світу, що занепадає, зміни епохи. У Римі ІІІ ст. н.е. Іридіон – грек по батьковій лінії та германець по материній – намагається втілити в життя план помсти щодо Риму. Однак відбувається щось, чого він не зміг передбачити, – перемагають християни, і хрест височіє над Колізеєм.

Назва «Не-Божественна комедія» пов’язана із твором Данте; «комедією без Бога». Драматична дія «Не-Божественної комедії», особливо в другій частині, приносить візію конфронтації ідеї аристократії та демократії. Демократія, у розумінні поета, – це те саме, що революція; вона має своїх жорстоких очільників, нові криваві ритуали і руйнує порядок, надаючи голос темним силам, представниками яких є бунтівні маси: шевці, селяни і «перехрести», тобто євреї, християнізовані поверхово, щоб не впізнали. Аристократи, що обороняються, переховуються в Окопах Святої Трійці. Це історична назва, так називалися укріплення за часів Яна Собєського в околицях Камʼянця-Подільського. З появою «Не-Божественної комедії» визначення «Окопи Святої Трійці» – це іронічна назва консервативно-католицької позиції. Так і в драмі Красінського, в Окопах Святої Трійці захищаються аристократи під головуванням графа Генрика.

Граф Генрик – поет – головний герой перших двох частин, у яких розповідається про його родинне життя. Дружина не розуміє графа, намагаючись здобути прихильність чоловіка, божеволіє. Водночас Генрикові здається, що відколи він одружився, то «засинає сном фабриканта німця біля своєї дружини німки». Побоюючись банальності та втрати поетичної сили, він женеться за привидом ідеального кохання. Коли прагне висловити свій біль, упадає у стан натхненного збудження і чує: «Драму пишеш…». Він залишає після себе нещастя, яке торкнеться також його сина.

Граф Генрик як очільник аристократів позбавлений тієї духовної сили, якою наділений його великий супротивник із революційного табору – Панкрацій. Генрик програє боротьбу, він не вміє панувати ані над масами ані над реальним світом, єдиний вихід – це самогубство. Проте і Панкрацій не перемагає. В останній сцені його осліплює яскраве світло, він вигукує слова Юліана ІІ Відступника: «Galilaeevicisti». Отож драма закінчується втручанням Провидіння в історію. Крім того, візія боротьби двох протилежних систем, демократії й аристократії, ґрунтується на Гегелівській моделі філософії історії. Красінський використовував терміни «теза» та «антитеза» також у критичних працях, захищаючи Словацького (він написав одну з перших статей про його творчість), доводив, що творчість цього поета є необхідною антитезою Міцкевича. Як в «Іридіоні», так і в «Не-Божественній комедії» Месією є Христос. Це зумовило те, що Красінський став найбільш ортодоксальним католиком із трійці романтиків.  

«Не-Божественна комедія» – це певною мірою візія катастрофи у майбутньому. ХІХ століття сколихнуло кілька хвиль суспільних бунтів; протягом 1846 – 1848 років здавалося, що передбачення починає втілюватися. Зигмунт Красінський був єдиним консерватором з-посеред трьох пророків. І Міцкевич, і Словацький повʼязували майбутнє з народною революцією. Спочатку Красінського і Словацького поєднувало порозуміння та дружба; після того, як Красінський опублікував «Psalmyprzyszłości» («Псалми майбутнього») та поетичну відповідь Словацького, їхні особисті взаємини охололи. Красінський із повагою ставився до Міцкевича, з яким познайомився 1830 року у Швейцарії, а потім зустрівся 1848 року в Римі, проте автора «Дзядів» асоціював із несмаком.

Натомість «Не-Божественна комедія» порушує проблему, яка залишиться актуальною до середини ХХ століття: чи революція може бути купіллю для очищення у крові, чи означає лише хаос, замість якого незабаром зʼявиться наступне поневолення? Красінський схилявся до другої відповіді, у його драмі граф Генрик звертається до Панкрація: «widziałemwszystkiestarezbrodnie świataubranew szaty świeże, nowymkołującetańcem – aleichkoniectensamcoprzedtysiącamilat – rozpusta, złoto, krew» («я бачив усі давні злочини світу, одягнені у свіжі шати, що кружляють у новому танці, але кінець їхній той самий, що й тисячі років тому, – розпуста, золото, кров»[1]).

Дрібні поетичні твори Красінського не витримали випробувань часу, як і надміру стилізовані юнацькі тексти, до яких належить уже згадна поема «Агай-хан» про Марину Мнішек. Сьогодні Красінський цікавить читачів як консервативний мислитель, оскільки його думки – це поодинокий приклад консервативних міркувань, і при цьому поет усвідомлює, що консерватизм не може ґрунтуватися винятково на ретроспективних поглядах, він повинен вийти на інтелектуальний рівень представників революції. Романтики глибоко переймалися питаннями незалежності Польщі і переважно вірили, що радикальні суспільно-політичної зміни в Європі настануть, а навіть, як Міцкевич, хотіли їх пришвидшити.

Із творчості Красінського «Не-Божественна комедія», драма ідеї, написана двадцятиоднорічним юнаком, виставлялася з 1902 року з огляду на театральні властивості. Драма є однією з ланок класичного романтичного репертуару польського театру і в сучасному прочитанні дозволяє ставити питання про сенс традиції та революції. Крім того, зʼявляється проблема консервативного антисемітизму. Ще інша інтерпретація зосереджується на постаті митця. Сучасний режисер зазвичай вибирає між цими можливостями інтерпретації.

Листи Красінського

За життя Зигмунт Красінський написав майже три з половиною тисячі листів. Щоб упровадити їх в обіг, потрібно було підготувати видання, а щоб визнати листи важливою частиною літературного доробку поета (тобто, щоб відбувся відхід від потрактування їх лише як документів), необхідно було насамперед змінити підхід читачів. Одне й інше відбувалося поступово після Другої світової війни.

Наприклад, критик Ян Котт 1966 року опрацював вибірку «StolistówdoDelfiny» («Сто листів до Дельфіни», перекладену також німецькою мовою, 1967), сформулювавши у вступі тезу про те, що листи є «прихованим романом», самостійним літературним твором, який має набагато більшу цінність, ніж деякі любовні романи епохи. Аргументів для підтвердження такого підходу чимало, адже у XVIII столітті існував взірець роману в листах. Одним із них є художня стилізація власного життя, що здійснювали романтики. У листі до Генрі Ріва, ще до знайомства з Дельфіною Потоцькою, Зигмунт Красінський виклав свою концепцію поета: поет сам створює свій світ, кохання й ідеальна кохана – це його творіння, тож не стосуються нічого в реальному житті, є відображенням його мрій. Це веде до неухильного конфлікту зі світом – так, як це було показано в «Не-Божественній комедії» і як позначилося в житті Байрона:

Він [митець. – А.Н.] створює все: світ, скульптуру, вірш, кохану. Він любить свої шедеври, але не любить нічого, крім них. Саме тому дійсність є для нього отрутою. Саме тому він не може знайти втілення своїх прагнень, мети своїх мрій. Усе, що не є ним, переповнює його несмаком і розпукою. Він живе серед людей як Каїн, із прокляттям, виписаним на чолі. […] саме тому великий митець ніколи не є добрим чоловіком і добрим батьком. Жахливо! Це причина ненависті, яку Байрон відчував до світу; це в нас обох пробуджує відразу, а багато інших людей бачать розкіш і мудрість. За участь у Божественних таїнах треба дорого платити. Одна краплина, яка падає згори на Твоє чоло, призводить до того, що ти вже не можеш жити на цій грішній землі, але й не став ангелом, далі залишаєшся людиною, тільки вже не маєш братів. Згодом, якщо маєш слабке тіло, Тебе почне мучити повільна гарячка або навіть втратиш розум…

– писав  (французькою) до Генрі Ріва у квітні 1833 року. Рів переклав невеликий твір Міцкевича («Фарис») та у майбутньому мав стати консервативним журналістом.

Красінський справді втілив у життя романтичну модель митця, Дельфіна Потоцька стала «ідеальною коханою», над уподібненням реальної музи митців до свого ідеалу він постійно працював, висилаючи листи; дружина уособлювала підкорення батькові, ненависній реальності та вимогам, які накладає обовʼязок продовження лицарського роду. Лише наприкінці життя він визнав, що його дружина була ангелом. Красінський страждав від різних хвороб, детально писав про це них у листах, деякі з них могли мати психогенне підґрунтя, спричинене внутрішнім конфліктом. Коли 1832 року, після поразки листопадового повстання, батько привіз його до петербурзького двору, щоб рекомендувати послуги сина для дипломатичної служби росії, у Красінського почалася хвороба очей, через яку він майже осліп на деякий час. Працевлаштування в російській дипломатії не відбулося.

Взаємини батька і сина, попри домінування батька, були близькі. Вінцентій Красінський репрезентував у літературі класицизм (створював цей напрям). Існує також припущення, що прототипом «Варшавського салону» з ІІІ частини «Дзядів» Міцкевича був салон генерала Красінського. У Флоренції в січні 1836 року Зигмунт Красінський написав до батька відомий лист, його сьогодні часто цитують, що став нищівною критикою всієї польської традиції. Минуле визначає теперішнє і майбутнє, а занепад Польщі, на думку Красінського, – це результат занедбань, свавілля, егоїзму. «Млявою була наша доля. На початку щось удавалося. Здавалося, що ми словʼянський світ зміцнимо і впорядкуємо» – ось міра амбіцій, а подальші дії – це незавершеність.

У Польщі ніколи не було ні сильного деспотизму, ні сильної опозиції. Жоден король не був великим. Стефан Баторій утопив в алкоголі свою велику справу. Скільки треба було напрацюватися, щоб цим людям пояснити щось корисне для них, а уряд, який завжди вносив і пояснював, сам не вмів добре пояснювати. І так: із якими труднощами зіткнулася унія з Литвою? А унія з Руссю, з козацтвом ніколи не мала результату.

Навіть польські помилки мізерні: лінивість, буфонада, грубуватість, легковажність, наслідування чужих взірців, вигода, індиферентність… Навіть польська толерантність є удаваною:

Те, що у нас не було релігійних війн, це лише доказ того, що ніхто у ніщо не вірив сильно. За те, у що люди вірять, вони воюють.

Радикала Словацького і аристократа Красінського об’єднує критика польського минулого. У Словацького відповідні формули звучать: «ти павичем була серед народів, Папугою!» і «груди камʼяні», проте це лише поетичні фрази, натомість лист Красінського – це самостійний трактат.

Красінський започаткував течію дуже суворої критики польського минулого, а її продовжували представники лівих (таких як Станіслав Бжозовський) та національно-консервативних (Роман Дмовський) мислителів. До канону цієї критики належить заперечення шляхетського індивідуалізму, унаслідок чого не було сильних суспільних звʼязків та відбувалося нищення устрою давньої Польщі. Це водночас унаочнює парадокс польського консерватизму, який, не сприймаючи демократичні традиції, не може покликатися на шляхетське минуле, а мусить інакше визначити свої цілі та ідеали.