Посестри. Часопис №66 / Шимборська про Шимборську

Рецензія на ненаписаний вірш

У перших словах твору
авторка стверджує, що земля мала,
натомість небо надміру велике,
а зірок, цитую: «в ньому більш, ніж треба».

В описі неба відчутна певна безпорадність,
авторка губиться у велетенському обширі,
її вражає мертвотність багатьох планет,
і невдовзі в її мисленні (додаймо, не точному)
починає зароджуватися питання:
чи не є ми, однак, самотні
під сонцем, під всіма сонцями на світі?

<...>

Авторку гнітить думка про життя, марноване так легко,
немов його запаси є бездонними.
Про війни, котрі, на її затятий погляд,
завжди кінчаються поразкою обох сторін.
Про «страшинство» (sic!) одних людей над іншими.
Крізь твір просвічується моральна мета.
Могла би й засяяти під менш наївним перомВ. Шимборська, Може, це все, пер. А. Савенця.., с. 45.[1]

<...>

Кожен із видатних сучасних поетів творить власний канон цитованих творів, обговорюваних, тих, які пам’ятають, лірику, яка сформувала нашу вразливість і наше мислення. Отож існують вірші-візитівки творця, вірші-презентації поетики. Ліричні шлягери, оформлені багатьма коментарями: від шкільних експлікацій до спеціалізованих пояснень, коли тимчасом інші вірші того самого творця тихо животіють у тіні тих чудових досягнень.

«Рецензія на ненаписаний вірш» точно не належить до канону поезії Шимборської. Поезії, вміщеної в збірці «Велике число» (1976), не було в пізніших авторських вибраних збірках поезій, вона не зайняла першого місця в критичних обговоренняхІз певними винятками. Згадки про «Рецензію на ненаписаний вірш» ми знайдемо в нарисах: A. Lam, Echa baroku w poezji Szymborskiej, “Życie Literackie” 1987, nr 47, s. 5 та R. Matuszewski, “Wzrusza nas poszczególność”. [2]. Вона залишилася нібито прикритою іншими автотематичними творами чи, якщо комусь так більше до вподоби, металітературнимиСтаніслав Бальбус, упорядковуючи список текстів Шимборської, які належать до цієї категорії, не бере до уваги «Рецензію на ненаписаний вірш»: S. Balbus, Poezja w poezji, “NaGłos” 1993, nr 12, s. 41. Натомість «серед небагатьох віршів [Шимборської], які теоретизують про себе», інша дослідниця уміщує «Рецензію…»: J. Grądziel, Świat w pułapce wiersza. Autorefleksja a praktyka poetycka Wisławy Szymborskiej [у:] Wokół Szymborskiej.., s. 71. [3]. Можна навіть вважати, що «Рецензія…» – це твір малорепрезентативний для Шимборської, бо за принципом винятку зв’язки поміж різними мовами, що функціонують у суспільстві, видаються досить складними, натомість ситуація мовлення – абстрактна, бо висловлюється вигаданий, фіктивний рецензент, якоюсь мірою самоіронічне alter ego поетки. Зазвичай Віслава Шимборська послуговується ліричним монологом, приписаним окресленому суб’єктові, чи діалогом окремих осіб, яких можна виокремити. Такий діалог ведеться в життєво вірогідних обставинах.

Відразу ідентифікуймо колоквіальний стиль безпосередніх зізнань («Подяка», «Життя одразу»), зразки сценічного монологу постатей («Жона Лота», «Старий співак»), прозаїзовані розповіді («Бачене звисока», «Експеримент»), жартівливі трактати про серйозних мовців («Цибуля», «Похвала лихої думки про себе», «Число Пі»). Вибрані приклади зі збірки «Велике число» (1976), у яку ввійшла також «Рецензія на ненаписаний вірш», могли б указувати на те, що поетка так керує концептами, щоб вони видавалися природними, не черпає сатисфакції з очуднення висловлюваного, намагається поважати мовну дійсність, у якій ми живемо, і зазвичай не переходить меж – назвімо це так – комунікаційного мімезису.

Звичайно, «Рецензія…» – це не єдиний у поезії Шимборської випадок збільшення кількості інстанцій мовлення. Пам’ятаючи про поетичні твори, а перелік прикладів був би більшим, вкажімо аналогічний випадок рецензії зі збірки її власних текстів, цього разу фейлетонних та есеїстичних. Отож у нарисі, який замикає другу збірку «Позапланового читання» (1981), Шимборська обговорює й оцінює Шимборську, а при нагоді викладає правила свого власного писання про книжки. Усвідомлення форми та мети висловлювання в циклі «Позапланової літератури» протиставляється «надсвідомості» того, хто зможе поглянути на зайняту там критичну позицію – чи й квазікритичну. Однак персону з тексту не можна відокремити від реальної особи. Фігури розщеплення та спільної самототожності тут пояснені грайливо: «Непросто писати про книжку людини, з якою перебуваєш день у день з народження, їси з однієї тарілки і носиш спільну пару черевиків» (Віслава Шимборська «Позапланове читання, частина друга»).

Так само в напівігровому стилі поетка наближує проблему генології (обговорення ужиткової та художньої книжкової продукції – це, згідно з автокоментарем, не рецензії, а фейлетони), з’ясовує причини прив’язаності до традиційних лексиконів, до зрозумілої й чистої польщизни, протиставленої модним, невродливим і на позір науковим словам, часто непотрібним термінам. Наскільки в «Рецензії на ненаписаний вірш» предметом насмішки є зарозумілі, але тривіальні висновки пихатих рецензентів, настільки в «Позаплановій літературі» нападки на мову спеціалізованих галузей, що поглинають красу слова й стилю, здійснюються фронтально: «Польща починає промовляти, писати й мислити бідною й бридкою мовою щоразу старанніших доцентів» («Усе позапланове читання»).

Потрібно повернутися до головної думки роздумів. У «Рецензії на ненаписаний вірш» з’являється кілька мовних планів: слово  рецензента, поетичне слово в цитатах in extenso й проміжна зона, де, на перший погляд, у залежному мовленні заломлюються обидва види експресії, утворюючи дивний код непогоджених між собою значень (щось одне прочитує рецензент, а інше має на думці поетка, яка піддається невдалому аналізу).

Конструкція твору спирається на подвійні цитати: з мови, яка описує, і мови об’єкта. Бо ж ненаписаний вірш у ситуації внутрішньо літературній – представленій – написаний, якщо поглянемо на це з перспективи нашого сприйняття. А тому цей акт мовлення стає парадоксально здійсненим і нездійсненим, висловлювання – готовим і фрагментарним, форма – водночас замкненою й відкритою… Найнижчий рівень тексту – цитати з вірша, які могли б з’явитися, в (іронічно) розташованій вище мові (чи говірці) рецензента – входить у комунікацію з найвищим рівнем – мовчазним режисером, який керує питаннями й істиною. Літературна гра, яка полягає в тому, що обговорення заступає неіснуючий твір, наявна в сучасній культурі (можна згадати «Ідеальну порожнечу» Станіслава Лема).

У вірші Шимборської рецензент послуговується мовними кліше. Це нічиє мовлення, безособове, часто вкрай умовне. Оте виловлювання характеристик твору (об’єкта) здійснюється з єдиною метою – виловити те, що не узгоджується зі стереотипами, й здолати незвичайність вислову та думки, отже, у результаті за допомогою мовних штампів знищити, убити поезію. Дискурси – поетичний і критичний – розходяться чи й оприявнюють також взаємну чужість. Критикове риторичне рисування порожнє, налаштоване радше на власні засоби й прийняті раніше судження, а тому «розгортається осторонь тексту, який є об’єктом аналізуI. Gralewicz-Wolny, Poetka i świat. Studia i szkice o twórczości Wisławy Szymborskiej, Katowice 2014, s. 44. [4]».