Посестри. Часопис №82 / Очерети (фрагмент п'ятий)
Запрошені трималися офіційно й урочисто, як і годиться в день жалобного ритуалу. Вони сиділи на краєчках стільців, дбайливо тримаючи в руках склянки та чарки, з гідністю споживаючи їжу й питво. Тонька – у святковій суконці, з чорним бантом і затісних черевичках – постійно бігала на кухню, аби додати смаколиків, що зникали на очах. Тризна за вбитим Іванченком тривала вже кілька годин, і язики вже добряче почали розв’язуватися.
Як велів одвічний звичай, розмови точилися навколо особи померлого та залишеної ним сироти. Жінки схлипували, як годиться, чоловіки славили численні чесноти небіжчика. Вони припрошували одне одного, аби полегшити горе заплаканої та розчуленої Тоньки. Родині Маєвських також довелося виконати сусідський обов’язок. Батько трохи поговорив зі знайомими, висловив співчуття Тоньці, аж та поцілувала його в руку й розридалась, і повернувся додому. Мама залишилася надовше. Стась ненавидів будь-які родинні урочистості, особливо такі піднесені й жалобні, тому зашився в найдальший куток. Але й туди доходили до нього чарки з горілкою та закуски. Йому було гаряче від випитого алкоголю, у голові шуміло, він відчував щирий жаль за вбитим візником і скривдженою дівчиною. Він по-своєму прив’язався до обох, і в голові йому не вкладалося, що старий Іванченко вже ніколи не гукне до нього з-за плоту. Тож він пив, що йому підсували, і дедалі сильніше розчулювався.
– Розпоясалися вже геть, – говорила приглушеним голосом груба жінка в шовковій сукні, застібнутій під шиєю камеєю зі слонової кості. – Молодшу Пилипенківну запросили на забаву. Мати їй намилила шию та зачинила на ключ. Вони прийшли і стукають у двері: «Де Настя?» «Бійтеся Бога, товариші, – каже ковалиха, – це ж іще дитина, куди їй до танців!» І ті до неї: «Дитина чи не дитина, а як з нами трохи побуде, одразу ж дозріє. Ми її за пів години жінкою зробимо!»
– Просто кінець світу! – підтвердила друга. – Слава Богу, мої дівчата ще замалі. Усе йде до того, що незабаром юнка вже й на вулиці не зможе показатись. А поскаржитися немає кому. Міліціонери самі матросів бояться. Тільки на папірці все запишуть. А що кому з цього писання! Справжні кари єгипетські!
– Ось і тут! Зіпсували дівчину, що тепер з нею буде?
– Вона перебирала хлопцями, за жодного йти не хотіла, а тепер легко перед олтар не потрапить. Усі знають, що вона зіпсована.
– Тонька невинна. Вона не сама зіпсулася. Її силоміць узяли.
– Силоміць чи ні, а тепер не один відступить. І ще невідомо, чи в неї від цієї пригоди живіт не виросте.
– Нехай до станиці йде. Я ж там родичів маю.
– Погані вістки й до станиці дійдуть. Кажу ж вам, Єлизавето Василівно, зіпсували дівчину.
В іншому кутку точилася політична дискусія.
– Учора один з ревкому сказав мені по секрету, що польські війська вже на середині шляху до Смоленська. А на півдні, під Житомиром, з дня на день мають румуни виступити.
– Може, це і правда, але Совєтів вони не знищать. Сили замалі.
– Річ не в самих поляках і румунах. Уся Антанта за них – Франція, Англія. А за Антантою стоять американці та япошки.
– То чому вони не допомогли, коли Дєнікін був під Орлом?
– Часу забракло. А взимку вони підготувались, і тепер точно підуть. Ллойд Джордж сказав, що всіх більшовицьких вождів накаже повісити. За те, що вони царя вбили.
– Та навіщо англійцям наш цар? Вони ж власного мають.
– Так отож! Небіжчик Ніколай і їхній Ґеорґ – двоюрідні брати. Я бачив на фотографії – такі самі вуса й борідка.
Надзвичайна схожість. На Росію англійцям плювати. Скільки вже разів вони хотіли нас туркам продати. А за родича свого імператора вони заступаються.
– А я чув, що вони імператора не мають. Імператор лише один у всьому світі. Російський. А в них король.
– Але він має титул імператора. – Стась відставив чарку і трохи висунувся вперед із похмурого кута. Вуха в нього горіли від хвилювання. – Коли англійці завоювали Індію, то королева Вікторія стала індійською імператрицею. І відтоді кожен англійський король є індійським імператором.
– Стасю! – Мама була явно засмучена авторитетним виступом свого єдиного сина.
Усі погляди звернулися на хлопця. Той зрозумів, що вчинив нетактовність, але вже було запізно.
– Яйце курку вчить, – добродушно озвався один із чоловіків. – Ану, якщо ти такий мудрий, то скажи, чому Москва – усім містам володарка, тобто, що вона – найважливіша з усіх міст.
Стась збагнув, що над ним хочуть якось поглузувати, і випалив:
– Мабуть, тому, що вона має найбільше церков і найбільший у світі дзвін, і гармату. А я чув, як вірмени казали, що найважливіше місто – Тифліс.
Знавець меандрів політики витріщив очі та вдавився огірком. Інші порснули гучним сміхом. Пані Маєвська зашарілася й почала робити Стасеві розпачливі знаки.
– Ви чому смієтеся? Чому б це Тифлісу бути таким важливим містом? – наївно запитала одна з жінок.
– А тому, – гаркнув, ударивши руками по стегнах, огрядний міщанин, – що коли армяшка свої паскудства всюди робив з іншими, то як приїхав до Тифлісу, з ним зробили те саме. Тому він і каже: «Тифліс – найважливіше місто!»
Тонька, яка нічого не розуміла, визирнула з кухні. Від її появи сміх притих. Горілка вже вдарила в голову, але в домі, де жалоба, треба було стримувати веселість. Стась повернувся і сховався у своєму кутку. Йому було прикро через Тоньку, яка могла відчути себе ображеною. Адже минуло лише два дні від трагічної смерті Іванченка. Він вирішив більше не озиватись і вислизнути з будинку за першої ж нагоди.
Червона від кухонного вогню і спітніла від хвилювання Тонька занесла головну страву традиційної тризни – пиріг, фарширований м’ясом і яйцями. Він був зарум’янений, як і його творчиня, й ароматно пахнув майораном і ще якимись прянощами. Дівчина поставила його на середину столу і вручила великий ніж найстаршому з чоловіків. Той повернувся до ікон, тричі розмашисто перехрестився й обережно заходився різати Тоньчин шедевр. Кільканадцять пар очей уважно стежило за повільними рухами старого міщанина.
Пиріг був, вочевидь, добре пропечений, бо різався без жодних зусиль. Усі заклякли в тиші, бо тепер треба було очікувати промови. Підвівся Феодосій Семенович Кордубов – заможний пекар із сусідньої вулиці, який роками обіймав посаду дільничного. Кордубов був безпартійний, дбав про добрі стосунки з кожною владою і користувався загальною повагою, оскільки буханці й калачі, які він випікав, завжди мали вагу.
Промовець погладив рукою сивіючу чуприну, прокашлявся і, звернувшись до Тоньки, яка сиділа непорушно зі схрещеними на колінах руками й урочисто зімкнутими вустами, розпочав:
– У цю важку мить, Антоніно Павлівно, коли Господь випробував тебе смертю твого найближчого родича (нехай він спочиває в спокої і нехай йому земля буде пером за його заслуги), я звертаюся до тебе не для того, аби втішити, бо якщо Спаситель тебе не втішить, то як це здатні зробити недосконалі людські слова… а для того, кажу, аби, оплакуючи твоє дівоцтво, передчасно занурене в сирітство…
Стась зосередив усю увагу на великій мусі з синіми крилами, яка вже довгенько не могла виплутатися з фіранки і дзижчала в ній із такою люттю, немовби потрапила в тенета павука. Урочисті промови, зміст яких він наперед знав напам’ять, знуджували та втомлювали. Він мав велике бажання полювати на муху, але момент був занадто піднесений, щоб учинити таку нетактовність. Тож він сидів, наче кролик, із розпачем думаючи, що Феодосій Семенович славиться красномовством і швидко не закінчить. Хлопець запізно пошкодував, що не скористався з попереднього пожвавлення зібраних і не перенісся до сусідньої кімнати, звідки легко було вискочити через вікно на подвір’я. Попереднього дня Стась не бачився з Гришкою і не знав, що вирішили у зв’язку з Бляшинським і Сашкою Карабезовою. Він горів від цікавості та страху. А тут треба сидіти з урочистою міною і вдавати, ніби слухаєш нудного Феодосія Семеновича.
– …усі ми знали людяність і справжню християнську смиренність твого померлого батька, з дверей якого жоден убогий ніколи не вийшов ненагодованим і ненапоєним, який не жалів копійки на вощані свічі перед іконою, старість умів ушанувати, молодість – напутити і подати добрий приклад, заслугу – визнати, а провину – прекраснодушно пробачити…
Гладкі слова лягали в задуху кімнати, як жовте масло на окраєць хліба. Урочистий і самовдоволений голос Кордубова, здавалося, промовляє: «Погляньте, який я мудрий і як знаюся на людях». Стась сидів, звісивши голову, і думав про те, що ще кілька місяців тому чув, як пекар обзивав Іванченка старим пияком і ласим до бабів розпусником. А тепер він вихваляє його християнське смирення!
До свідомості хлопця долітали лише уривки речень і окремі слова. Раптом він подумав, що події, які сталися останнім часом – історія з Філактетом і Бляшинським, провал на базарі, смерть Іванченка й нещастя Тоньки – це чергові попередження. Більше зволікати не можна. Якщо й існує бодай якась можливість дістатися до Криму, то рівною мірою можна буде скористатися нею, сидячи в очеретах, як у місті. Навіть краще, бо це ближче на добрих двадцять кілометрів. Ще сьогодні він про все розповість батькові, мав уже давно так учинити.
