20.04.2023

Посестри. Часопис №55 / Біблійна історія на повторення історії світової

Історія, що часто асоціюється із лінійним часовим проміжком, який прямує з якогось поглинутого мороком невідомого минулого, позначеного символом «до нашої ери», у майбутнє, що короткозоро тупцює у дні сьогоднішньому, в новітній українській поезії про війну набуває іншого вигляду й іншого виміру. Історія стає розгорнутим сувоєм, картою (площею? площиною? плащаницею?), на якій позначено факти, символи, знаки, коди, смисли. Людина триває у тих смислах, передає їх як знак культури нащадкам, обертається навколо них, асоціює, переосмислює і знову повертається до подібних подій із минулого, ніби намагаючись знайти відповідь на запитання, які ніколи не мали відповіді.

 

Аби не вдатися до банальності формулюванням, що історія повторюється, скажемо тут, що історія знову приходить, з’являється заново, історія пригадується із того, що вже було відоме, мов із підсвідомості сну, з чудного відчуття свого перебування у ньому, своєї у ньому участі, але й безсилості вплинути на потік фактів і явищ, що проходять навколо  «Я». Чи саме так, без нашої участі, твориться історія?

 

Те, що новий воєнний досвід прикликав до порівняння спогади Другої світової війни, як у поезії Ірини Шувалової «Історія спить і бачить сни» («Посестри», № 3), видається зрозумілим, але історія притягнула також глибший досвід, що проріс із біблійних міфів сотворення й руйнування світу, актуалізувавши коди сенсів і коди символічного, розмежувавши історичні долі народів, запитавши про участь у релігійному, про власну зустріч із Богом – героїчну і в горі: «…кожного ранку / пишу тобі в повідомленні / дай мені Боже / любий / в руки бездонні / того / що зрозуміти / ніколи не зможу» (Максим Бородін «Дай мені, Боже», «Посестри», № 7).

 

«Її історії нагадують мені сни, спільне нічне жахіття», – констатує Ірина Шувалова. Історія вже ніби знана, люди однакові, споконвіку не змінюються, убивають, нищать, страждають, закохуються, шукають порятунку. Горе стає зрозумілим, спільним, відчутним тілесно через біль, холод, пожежу, вибух, тривожний звук сирени, брудну воду й ментально – через втрату рідних, розлуку, страх, відчай, невпевненість, загрозу, усвідомлення реальності мертвого нерухомого тіла поруч.

 

Сон означає далекість і неймовірність, відчуженість від дійсності, ця дереалізація нагадує міф, у якому все ніби навсправжки, але з умовою, що зі світу уявлюваного можна вийти. Розгубленість, у якій не зрозуміло, чи можна залишити цей жах наяву, показує міру людського пригнічення. Те, чого не могло бути, бо не було пережитим, з’явилося в іншому сні – у жахливому сні пережитого. Смерть, що набувала своїх страхітливих образів у далеких чужих спогадах, ще страшніша й несподіваніша в реальності, вона лиш вбирається в інші форми, з’являється в інших іпостасях: чоловік, розстріляний у власній машині, смерть окупантів від щурячої отрути, хтось рідний, убитий у теробороні, голод в оточенні. Горіхи й мед, що стали рятівною їжею, є алюзією до образу Йоана Предтечі в пустелі. У такій реальності й у такому досвіді за межі надміру вразливої фантазії виходить порівняння з біблійним героєм – тепер це щоденна, хоч і небуденна дійсність.

 

Разом із мисленнєвим потоком вірша Ірини Шувалової входимо у простір мовлення і повідомлення, спогаду і свідчення. Жодних розділових знаків, жодних великих літер: бровари, анюта та йоан предтеча стають фрагментом мислення, а не граматики, структурним елементом мовленого, зафіксованим голосом, що говорить про «спільне нічне жахіття / від якого годі прокинутися»: «слухняно їмо / ложка за ложкою / густу / гірку / пітьму» («Посестри», № 3).

 

У поезії, що прикликає біблійні сенси, віддалені у віках образи тепер стають знайомі, очевидні, реальні, щоденні, властиві звичайним людям. Актуалізуються архетипи Каїна й Авеля, Божої Матері, пророка, ката, мученика, учителя й учня, асоціативно напливають сенси воскресіння, прокляття і вічного життя: «Невдовзі / Великдень / Хай Воскреслий / поглядом / спопелить / ката, який / називав себе братом» (Галина Петросаняк «Лежите розтерзані», «Посестри», № 5).

 

Із примусу стаєш янголом чи пророком, прірва між тобою та біблійним героєм зменшується, стає реальною, очевидною, як саме існування. Вижити – це значить вчинити чудо, чудо тепер стається (чи не стається) щодня.

 

Із горя, що охопило Маріуполь, виринули марійні мотиви найновішої поезії. Треба «встати Марії на плечі, щоб побачити місто, його довгу мов шия єврейки історію», «риби з людськими обличчями», «ханукальне світло», «іржаве око голки», ми «чуємо море і не бачимо моря». Риба як символ Христа і християнства набула вигляду сліпих людських облич: і кого тепер пропустить крізь себе «іржаве око голки»?  (Ія Ківа «Встати Марії на плечі, щоб побачити місто», «Посестри», № 25).

 

Дмитро Лазуткін переносить образ Марії в іншу площину – із символічної у реальну: «марія іде за сіллю / бо так багато потрібно тепер солі / бо немає більше солі / бо скінчилася / її сльози стали прісними / ще коли ступала по воді / а як вийшла на берег / з боку промзони – / розучилася плакати» (Д. Лазуткін «Марія», «Посестри», № 11).

 

Відсилання до біблійних кодів є неминучим, бо ж «історія повертається», давній міф проростає на новому ґрунті як незмінне свідчення того, що понура, темна, глибинна натура людини не змінюється. До того ж спостерігаємо виразне зіставлення «сьогодні» й «колись», а теперішнє у призмі втраченого минулого щоразу насуває образів страждання і горя. Вірші, що з’являлися як супровід історичних подій, фіксували й нові факти: це вперше ми відзначали Вербну Неділю, Великдень та інші свята під час війни. В окремих віршах зберігається пряма символіка, інші використовують релігійний предтекст як тло, на якому розгортаються невідповідні йому події:

Коли диктор перериває

літургію на радіо, кажучи:

«Увага! Повітряна тривога!» –

ти уявляєш,

як тієї самої миті

янгольський батальйон тероборони

заступає на підхмарні бойові позиції.

 

2

 

Один гуманітарний коридор

виявився відкритим.

Великдень заходив

до маріупольських підземель

із катакомб перших християн

у Давньому Римі.

 

(В’ячеслав Левицький «Великдень», «Посестри», № 39).

Інакше побачила обрядову дійсність Еліна Свенцицька, тож її рядки прокладають асоціативну стежку до вірша Збігнєва Ясінського «Нам потрібна зброя», але звучать вони жіночо-материнським голосом жалоби: «Нам потрібні цукерки, аби годувати дітей /  Нам потрібні цукерки, аби годувати померлих» («І ніхто не стояв на мосту безпорадних людей», «Посестри», № 4).

 

У найновішій воєнній поезії обрядовість у іншому світлі зображує віру й страждання, а ще показує схематичність і буденність бездумного щоденного сприйняття релігійної традиції:

Злість що стає твердою мов камінь

злість яка тисне і злість яка личить

……………………………………..

є хтось приречений в цьому порідді

саме на ньому тримається віра

……………………………………… 

сійся родися країно прекрасна

сійся родися

сійся родися

 

(Д. Лазуткін «Вербна неділя», «Посестри», № 4)

Звернення до народної творчості та обрядовості у вірші Дмитра Лазуткіна утратило свій пафос, якого останнім часом набули такі звернення через моду, ідеалізацію, схематичне прославляння, псевдопатріотичні вигуки, пустопорожні заклики до відродження, політичну рекламу. Відсилання до фольклорного символу війни як засіву тілами чи кулями, через обрядову пісню з побажанням щедрого врожаю, витворює цілковито інший поетичний образ: обрядова, календарна і символічна весна розійшлися у своїх значеннях і підтекстах. Буквальність нового образу підкреслює беззахисність у дійсності, але водночас цілеспрямовану рішучість і готовність до дії. Чоловіче письмо тут теж засвідчує блиск емоційності, але виражено її інакше. Заборона на відчай, страх, бездіяльність і безпорадність оприявнює конотації розчарування, зневіри, підважування стереотипних, фальшивих приписів та істин. Тут гостро промовляє етичний аспект, іронія, сарказм, сюрреалістичні візії: «…віра яка проростає з бадилля / з темних дворів з привокзальних буфетів / віра яка виникає з безсилля / і божевілля мертвих поетів».

 

Десемантизовані у фразеологізмі слова повернулися до свого прямого значення в поезії Григорія Семенчука «Світ сходить з розуму» («Посестри», № 14), оголивши безпорадність і абсурдність його первинного смислу. Де Бог? Де розум? Де безумство? Яке воно, безумство? Чим є сходження до Бога чи від Бога? Розщеплення свідомості на справжнє й прикрите маскою пристосуванства й сліпоти вражає своєю відвертістю: 

мабуть десь 

існують сходи розуму 

майже 

як сходи Якова 

 

люди сходять ними 

вгору і вниз 

як сходять з київського потяга 

на першу платформу 

 

цікаво 

а якщо ліфтом 

з’їхати з глузду 

які там кнопки 

чи є виклик диспетчера

………………………..

питання сходження 

вгору чи вниз 

це лише час 

це лише інфраструктура 

 

пандуси поручні 

висота сходинки 

відміряна Богом 

для кожного з нас 

 

грає козацький марш 

провідник опускає східці вагону 

люди йдуть сходами вниз 

світ сходить з розуму

У новітній воєнній поезії помічаємо звернення до історії, прикликання її фактичного й пережитого досвіду. Біблійні мотиви та образи входять у тіло звичайних людей, кидаючи інше світло на давно знані культурні коди і смисли. Бачимо в них розщеплення дійсності на справжню і несправжню як психологічний захист, очуднення, сонну свідомість, відмову вірити у те, що діється навколо, підкреслення абсурду і сюрреалістичність зображуваного, міф, що став дійсністю, але краще був би сном, із якого вдасться прокинутися.

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Павлінчук Т. Біблійна історія на повторення історії світової // Посестри. Часопис. 2023. № 55

Примітки

    Пов'язані статті

    На нас потужно позначилась історична аномалія. Розмова Вʼячеслава Левицького з Адамом Лешкевичем

    Втіха для перекладача – натрапити не лише на чужі цікаві тексти, а й на автора, котрий імпонуватиме тобі як особистість. Такий висновок не випадковий. Справді, нещодавно я переклав поетичну збірку Адама Лешкевича «Apokalipsa psa», з якою український читач має змогу зустрітися завдяки краківському Інституту літератури й тернопільському видавництву «Крок». Працювалося легко й натхненно, зокрема тому, що ми з Адамом ровесники, маємо суголосні житейські переконання, обидва полюбляємо іронізувати у віршах і не цураємося рим. Про секрети поетичної творчості, проблеми з окресленням нашого покоління, а також світ, що надихає попри все, ми й вирішили поговорити у звʼязку зі спільною книжковою прем'єрою.
    Читати повністю
    Loading...