Посестри. Часопис №41 / Ма, тут немає війни?
Мене звати Марія. Мені 37 років, я сімейний лікар. До повномасштабної війни росії з Україною я жила в Ірпені, живописному затишному маленькому містечку під Києвом, разом зі своїм чоловіком Андрієм і 3,5річним сином Глібом. Я переїхала до Ірпеня в 2015-му, бо це було найгарніше місто, яке я бачила. З сосновими парками, фонтанами та ілюмінацією, різнокольоровими житловими комплексами. Саме це місто обирали молоді сім’ї для життя під Києвом.
Коли я вперше почула, що росія може розв’язати проти України повномасштабну війну, я не повірила. Ніхто з моїх знайомих не вірив. Про реальність цієї війни говорили лише ті, хто брав участь в антитерористичній операції на сході України з 2014 року. Я не вірила, але готувалась. Купила павербанк, туристичну газову горілку, запас продуктів на випадок відсутності світла. Оновила аптечку ізраїльським бандажем і ампулами зі знеболювальним, якщо когось із моєї сім’ї буде поранено. Придбала автомобільну зарядку для двох телефонів на випадок, якщо доведеться виїжджати і їхати довго. Купила Глібові браслет із гравіруванням наших із чоловіком телефонів, якщо він загубиться при евакуації. Зібрала всі документи й коштовності. Я підсміювалась сама з себе. Уявляла, як ми будемо користуватись пізніше цими зарядками в поїздках до родичів, браслетом, якщо поїдемо в торговельний центр. Я не вірила, що це буде потрібне за призначенням. Як же я помилялась.
24 лютого я, як завжди, прокинулась близько 06:00 щоб допомогти чоловікові зібрати сина до садочка. Ми сіли снідати, я відкрила Вайбер і прочитала повідомлення від виховательки Гліба: «Садочок не працює, почались бої..»
– Які ще бої? – запитала я Андрія, який останні місяці дивився відео від військових аналітиків і журналістів увесь час, коли не спав.
– Не знаю. Я не перевіряв новин, щоб вас не будити.
Мені стало смішно. Мій чоловік так тривожився через війну, але пропустив її початок. Андрій одразу ж відкрив ютуб. Я заперечила:
– Давай включимо національний канал. Щоб не пропустити важливих повідомлень.
Першого дня ми не могли припинити дивитися новини. Я не знаходила собі місця. Влада не пояснювала нам, що відбувається. Щоб подолати сплески адреналіну, я пішла купувати продукти. До банкоматів, супермаркетів, зоомагазинів і аптек стояли довжелезні черги просто на вулиці. На дорозі був затор. Машини виїжджали з міста з самого ранку. Коли я вийшла з останнього магазину, вже горів Гостомельський аеропорт за 5 кілометрів від нас. Росіяни використали його як авіабазу для атаки на Київ. Почали літати військові літаки без розпізнавальних знаків. І саме тоді я вперше почула постріли. Ми чули тільки звуки «виходу» снарядів, у перший день прильотів біля нас не було. Але навіть цього вистачило, щоб я протягом двох місяців лякалася гучних звуків, уже перебуваючи в безпеці.
У нашому районі Ірпеня не працювала сирена, а найближче бомбосховище було за 25 хвилин пішки. Через небезпеку, про яку не було попереджень, я весь час відганяла сина від вікон, щоб його не вбило вибуховою хвилею і осколками. Про обстріли ми дізнавалися, коли вони починались. Ванна була нашим укриттям. Частина сусідів ховалась у непристосованих для цього коморах у підвальному приміщенні нашого будинку. Якби ракета чи важкий снаряд поцілили в будівлю, вона би поховала під собою тих, що шукали порятунку.
Першу ніч я з сином провела на підлозі ванної, готова бігти куди скажуть у будь-який момент. Андрій не помістився і спав у коридорі. Точніше, лежав, бо заснути йому так і не вдалось. Я нервувала і дослухалась, чи не почався обстріл, щоб сісти і дати місце в ванній і чоловікові. Обстріл почався о п’ятій ранку. Ми перезирнулись. Почався другий день війни.
Мої сусіди з дітьми тікали, починаючи з першого дня. Ми залишились останньою родиною з дитиною в нашому під’їзді. Нам дуже не хотілось їхати. Рідні стіни давали відчуття захисту. Крім того, квадрат Декарта – техніка для прийняття рішень – показав, що треба лишатись. Ми йому не вірили. Андрій сказав:
– Приймай рішення. Якщо їхати, то треба зараз.
У важких ситуаціях моєю останньою пристанню для прийняття рішення завжди лишається Бог. Після молитви я відчула відповідь, що потрібно їхати, і якнайшвидше. На жаль, як тільки ми вийшли з дому, сусіди попередили нас про можливий обстріл. Ми сховались у підвальних коморах, разом із усіма. Там я побачила дуже спокійних людей, які обговорювали останні новини і грались зі своїми дітьми. Це так контрастувала з напругою, в якій я перебувала, що я розплакалася. Це був ледве не єдиний раз, коли я плакала до виїзду з України.
Після закінчення обстрілу ми вирушили своєю машиною до моєї мами в Кривий Ріг. Були повідомлення, що ворожі танки вже дійшли до Ворзеля, який за 5 кілометрів від нас. Тому Андрій просив мене уважно дивитись у всі боки, а сам гнав машину так, аж я була змушена попросити його заспокоїтись, бо «я хочу доїхати до мами живою». Танків ми не зустріли. І добре. Бо пізніше з жахом дізналися, що ставалось із сім’ями, які намагались виїхати, коли їм зустрічались росіяни.
Траса була завантажена, і ми не змогли доїхати до мами засвітло. Заночували у мого батька в Кропивницькому. Мої батьки розлучені, і тато ще жодного разу не бачив онука. Я подумала: «Яка іронія. Війна нас об’єднала і змусила провідати рідних».
У мами ми пробули два дні. З окупованого півдня до Кривого Рогу теж рухались ворожі танкові колони, тому ми не відчували себе в безпеці на околиці і переїхали до центральної частини міста. Мама з бабусею відмовились їхати з нами, бо бабуся мала 80 років і їй важко було навіть ходити. А мама не могла лишити її саму.
В Кривому Розі ми вперше почули сирену – промислові гудки підприємств. Перші дні цей звук викликав у мене паніку: трусились руки, я починала часто і поверхнево дихати. З водою, їжею, ноутбуком, зарядкою для телефону я сідала з Глібом у коридорі. Ванна була занадто тісна і небезпечна для сховку, бо мала плитку на стінах і бойлер із окропом над головами. Андрій уперто ігнорував сигнали тривоги, бо був упевнений, що по Кривому Рогу не поцілять. Мені ж здавалося, що небезпека всюди. Ракети летіли хаотично і без прив’язки до військових об’єктів.
Гліб виплескував тривогу у грі. Ми грали в «ракету»: син влучно копіював звук сирени – і ми ховалися від «обстрілів» під ковдру з головою. Якщо хтось із нас не встигав сховатися, його «вбивало»: треба було заплющити очі і висунути язика набік. Тоді другий гравець «оживляв» постраждалого – щосили дув у обличчя. Шкода, що так само не можна було оживити насправді вбитих росіянами.
Андрій працює в філії польської компанії в Україні. Саме один із шефів Андрія, Р., виїжджаючи з Полтавської області з сім’єю додому в Польщу, запропонував співробітникам українського офісу поїхати з ним. На днях мій чоловік говорив, що ми з Глібом його стримуємо, інакше б він пішов на війну. До того ж, мені було надто страшно. Ми вирішили виїжджати в Польщу. Я цілу ніч проплакала, бо розуміла, що залишу чоловіка в Україні, рушаючи в невідомість.
До кордону з Польщею було близько 17 годин їзди, але ми добиралися три доби. На дорогах, просто вздовж полів, стояли колони цивільних автомобілів. Ми просувались зі швидкістю 5 кілометрів за годину. В першу ніч, ночуючи в будинку, який допомогли знайти знайомі після мого допису в фейсбуці, ми ледве не вирішили повернути назад. Відчуття розлуки з чоловіком було занадто болісним. «Вони відібрали в нас дім, тепер ще сім’ю відберуть – що в нас залишиться?» – питав Андрій. Так само думала і я. Але нас втримала моя мама: «Вирішили – їдьте». Зараз я шкодую, що не дослухалася до себе і не повернула назад. Андрія не взяли на фронт, я весь цей час могла бути поряд. А страх із часом минув.
На третій день ми наздогнали Р. і їхали останні декілька годин до кордону разом. За пару кілометрів до пункту пропуску Р. несподівано дав команду сідати нам із Глібом до нього в машину «щоб прикордонники не бачили пересаджувань на кордоні». Я розгублено намагалась прожувати банан, який відкусила перед цим, поки Андрій переносив сумку і автокрісло Гліба в машину до Р. Так само, з бананом, я приймала несподіваний потік ніжності з поцілунками від мого завжди суворого чоловіка. «Тримайся там, маленька моя». Ми зробили останнє селфі разом: я з подвійними колами втоми, сліз і недосипання під очима, він із посивілою за 10 днів війни бородою і Глібчик, який хотів якнайшвидше пересісти до нової гарної машини і не розумів, що насправді відбувалося.
Ми сіли до Р. і поїхали в Польщу.
До цього я ніколи там не була. Єдине, що знала про цю країну, – враження чоловіка від спілкування з шефами-поляками і двох поїздок на стажування в Польщу. Гарні дороги і природа, трохи матів і схожа на українську мова.
Фірма Андрія подбала про нас: для українців зняли і оплачували спочатку одну, а потім другу квартиру в Кракові. Краківському офісу доручили допомогти нам: відвезти до центру біженців по необхідні речі. Польські колеги Андрія зібрали для нас гроші. В мене була зарплата, яку мені продовжували платити. Але відчуття додаткового «прошарку» на чорний день, який, власне, і настав, давало впевненість, що голодною смертю ми не помремо.
Перші тижні я приходила до тями. Мене лякали голосні звуки. Промисловий пилосос для фарбування стін у коридорі ми з сином сприймали як сирену. Літаки тут були символом мирного неба. Якщо ж літак летів надто низько і виринав над дахами занадто швидко, я спочатку присідала від жаху, а вже потім розбиралась, що до й чого. За реакціями оточуючих я чітко вирізняла українців – ми присідали всі разом. Не могли звикнути, що тут немає війни.
Рівень допомоги для українців зашкалював. Усе почалось іще з кордону з Україною. Після 6 годин стояння на пішохідному пункті пропуску з дитиною я радісно зустріла пропозицію волонтерів дати мені канапку, дитині – енергетичний батончик, пауч, воду і ковдрочку (за години чекання на вулиці при температурі плюс п'ять ми надто замерзли). Далі нас «підхопив і поніс» на мікроавтобусі фірми колега Андрія Л. Відтоді відчуття, що поляки мене підхопили і несуть на руках, не полишає мене. Волонтерські пункти допомоги для біженців годували українців, знаходили сім’ї, що готові були їх прийняти, збирали для них речі, взуття, іграшки, ковдри, їжу.
Донька шефа Андрія, К., перейняла естафету допомоги, яку я з часом майже навчилась приймати. Вона двічі привозила нам речі, в тому числі й зібрані краківськими мамами для Глібчика. Вона знайшла мені роботу сімейним лікарем у селі. Сходила зі мною на співбесіду як моральна підтримка і перекладачка (я могла не зрозуміти деяких нюансів, спілкуючись англійською, а К. знала і польську, й англійську). Вони з чоловіком звозили мене в село, щоб я подивилась, чи подобаються мені умови. Я побачила чудову амбулаторію і простору світлу квартиру до винаймання над нею. Мій майбутній колега, що показував мені приміщення, ні хвилі не переймався, що я не розумію польської в такому темпі, і захопливо строчив мені плани на відкриття і переваги роботи у них. Я тільки кивала і говорила ті єдині декілька слів, що навчилась говорити за місяць: «Як уаднє!».
Мої майбутні працедавці запропонували мені такі умови, що я не могла відмовитись: оплату квартири вони брали на себе, поки я не стану заробляти достатньо. І зарплату через півроку пропонували на рівні лікаря після стажування. Мене це більше ніж влаштовувало, і я передала свою згоду через К. Разом із її чоловіком, Ш., ми оформили необхідні документи для отримання дозволу на лікарську працю від Міністерства Здров’я. Я досі, вже трохи понад півроку, чекаю відповіді від Міністерства. Така сама ситуація в більшості моїх колег, що змушені працювати на мийках або повертатись в Україну. Є ще робота в приймальних відділеннях, але нічні зміни не для тих, хто приїхав сам із дитиною.
Окремо про мову. Безкоштовні курси польської були дуже доречними. Я ніколи не думала, що для мене стане проблемою незнання мови країни, де я перебуваю. Сім’єю ми встигли поподорожувати до Італії, Іспанії і Чорногорії. І моєї англійської завжди було достатньо для комунікації. В Польщі цей номер не пройшов. Лише в половині випадків я натрапляла на англомовних поляків. Інші 50% співрозмовників мене не розуміли, і я була змушена пояснювати все на пальцях і за допомогою перекладача в телефоні. Особливо мовний бар’єр був відчутним у садочку, куди, знову ж таки безкоштовно, прийняли Гліба. Коли там не було україномовної виховательки, ми не могли дати ради з питаннями, що я задавала. Не розуміли мене і в Ізбі Лєкарській, куди я дзвонила декілька разів, щоб уточнити, чи можу працювати лікарем тут і які документи мені для цього потрібні. Ізба була невблаганною: «Як Ви збираєтесь працювати, якщо не знаєте мови?». Я сама від себе не очікувала, але завдяки багатьом курсам (від Ягелонського університету, від Міністерства Здров’я) я заговорила польською через три місяці, і вже в травні змогла «здати свій перший мовний екзамен» – поїхала в гості до польської сім’ї і цілий день розмовляла польською.
Особливо щемко було від допомоги незнайомців. Жіночки в магазині купили Глібу бетонозмішувач, який він крутив у руках, поки я розглядала поличку з журналами, присвяченими війні. Чоловік літнього віку, почувши, як я звертаюсь до Гліба в ліфті українською, простягнув мені на виході 200 злотих. Мені було соромно, але я взяла гроші. Вирішила, що пізніше перерахую на ЗСУ. На вулиці, коли я слухала, як українка грає на саксофоні, щоб заробити грошей, до мене підійшла соціальна працівниця зі США і обійняла. Несподівана доброта збивала мене з ніг. Жодного разу я не відчула неприязні або незадоволення своєю поведінкою від поляків. Навіть коли переживала за капризи Глібчика «на людях». Поляки терпимі до біженців, їхніх дітей, а також до себе і своїх дітей. Я заздрила і заздрю їхньому спокою.
Я читала всі новини з України і відчувала, що живу там більше, ніж тут, у Польщі. Особливо болісними були новини про розбомблення Маріупольського театру, здачу в полон бійців Азовсталі, розстріли мирних мешканців і цілих сімей, зґвалтування, в тому числі й дітей, катування і братські могили цивільних. Я розуміла, що мені просто пощастило. На місці будь-кого з них могла бути я і моя сім’я, якби ми не виїхали. Іноді мені було так недобре, що я залишала на моїх дорогих сусідів по квартирі Гліба і йшла по продукти в супермаркет у ТРЦ сама. Один раз по дорозі я не змогла стримати емоцій. Сльози застилали видимість, мені терміново потрібно було кудись виплеснути свій відчай. Я зайшла в безлюдний проліт і закричала з усіх сил. А потім ще раз. І ще.
Чат мого житлового комплексу в Вайбері не замовкав ні на хвилину. Ми допомагали одне одному. Я консультувала сусідів і намагалась організувати допомогу пораненим від обстрілів сусідам 5 березня. На жаль, це так і не вдалось, бо зв’язок в Ірпені зник аж до деокупації 27 березня. Після того, як перші мешканці приїхали дивитися, що стало з нашим будинком, у чат посипались фотографії. Коли я вперше побачила побиті вікна своєї квартири, я розплакалась, неначе побачила родича, якого вважала давно померлим, а він виявився живим. Я налаштовувалася на найгірше – що нашого дому більше немає. Щоб не засмучуватись, коли б справді так і сталось. Несподіванкою було й те, що росіяни, які пограбували всі квартири в будинках через дорогу, не виламали в нашому домі жодних дверей.
Мій чоловік мешкав у своєї мами і брата в Марганці до червня, потім повернувся додому. За цей час він отримав повістку, але не пройшов комісії в військоматі за станом здоров’я. На жаль, йому дуже боляче бігати, і це підтвердив рентген коліна. Він продовжує жити і працювати в тій же польській фірмі, що так допомогла нам. На жаль, Марганець у середині літа почали обстрілювати росіяни з окупованого Енергодару. Тепер родичі чоловіка опинились у небезпеці. Я запросила мою братову Тому і її сина Марка до нас із Глібом зі згоди власниці помешкання. І я рада, що вони приїхали. Тепер ми живемо всі разом – і мені не так самотньо.
Моя мама з бабусею так і живуть удома. Від початку літа їм чутно артилерійські перестрілки. Хоча за пару кілометрів від них уже кілька разів прилітали ракети і мінометні снаряди, вони не виїжджають із міста. Після наступу ЗСУ на початку жовтня на Херсонському напрямку мама припинила чути постріли, що були особливо інтенсивні вночі, і може спокійно спати. У зв’язку з небезпекою ми з нею встановили правило: вона завжди пише мені «доброго ранку!». Так я знаю, що вона жива. Вона продовжує писати мені це й зараз.
Я продовжую жити в селі, де не полишаю надії працювати лікаркою. Потрохи допомагаю в амбулаторії: коли нікого немає на реєстратурі, зустрічаю пацієнтів. Я відчуваю, що війна ще триватиме, і вдома досі небезпечно. Маю надію, що повернусь після закінчення війни. Бо як би привітно не зустріла мене Польща, Україна – мій дім. Гліб часто питає мене: «Ма, тут немає війни? А коли тут буде війна?». Я на секунду завмираю від жаху і радію, що поляки не розуміють українську. В його голові немає кордонів між країнами. «Сподіваюсь, що ніколи, сину». Сподіваюсь, що ніколи.
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
