Посестри. Часопис №14 / Так ми збільшуємо наш шанс вижити

Аґата: …У моєму розумінні поезія є плодом якогось переживання. Ти переймаєшся чимось, хочеш розповісти про те, що побачив, про те, що мало на тебе вплив, не обов’язково завжди позитивний. Виникає багато віршів про якісь травматичні переживання. Вірш про щасливу любов я не можу закінчити вже півроку. Він здається мені слабким, йому чогось бракує. Немає в ньому чогось, що вражає. Я навмисне дала собі таке завдання, щоб перевірити, чи я на це здатна. Я особливо задоволена тими віршами, в яких мені вдалося показати щось добре, а не епатувати читачів своєю власною травмою. Обидві мої книжки ґрунтуються на дослідженні страхів. 

Чому війна? 

Це дуже просто. Я передовсім читаю нон-фікшн, дивлюся історичні чи документальні фільми, і це теми, які мене притягують, затягують. А колись зі мною сталося щось найгірше. Фейсбук зрозумів, що я люблю такі речі, і почав мені підкидати посилання на історії, в яких описані найстрашніші злочини в Польщі з дев’яностих років: хтось когось убив, якісь люди вдиралися до помешкань і так далі. 

Мене найбільше вражає те, що таких тем вкрай багато, що навіть не знаєш, за яку вхопитися. І я не знаю, яким дивом я, мешкаючи в місці, де я можу вийти на вулицю і нічого зі мною не станеться, надалі грузну в цій темі. Я не пишу про щось давнє: я писала про Балкани тому, що це, мабуть, була перша історія, з якою я зіткнулася. Все почалося від Сребрениці. Мені було шістнадцять, я була хіпі, вважала, що насильство – це погано, але не заглиблювалася в суть насильства, існувала наче поза ним. І раптом дізналася про різанину в Сребрениці. Відтоді почала читати, дивитися подібні речі. Найменш незрозумілі мені ситуації, в яких так мало треба, щоб люди домовилися, адже знаходили спільну мову так довго, а тут раптом почали між собою брутально воювати. Суть у тому, що це щось дуже натуральне, це може статися будь-де. Те, що ми живемо в середовищі, в якому є простір для діалогу, – це нічого не означає. 

Так само я довго з якоюсь мазохістичною дріб’язковістю спостерігала історію в Криму. Тоді я працювала асистенткою професора, який народився у Львові. Коли почалася окупація Криму, він втратив здатність працювати, лише сидів перед великим екраном свого телевізора й дивився новини. Це мало фатальний вплив на його і без того погане здоров’я. Він добре пам’ятав часи німецької окупації, адже сам утікав від німців зі Львова. Я не знаю, які образи поставали перед його очима, але можу здогадуватися. Це відбувалося вже так близько! А що діється в Білорусі: люди мають інтернет, магазини, роботу, якісь прості щоденні проблеми, як і ми: цікавляться, наприклад, модою, а повинні утікати від людей із палицями. У Польщі помітна боротьба з аґресією в контексті належності до європейської цивілізації. І мені здається, що в нас належність до європейської культури і той етос цивілізованого вирішення суперечок в міру функціонує. Ми вміємо дуже виразно ображатися й говорити дуже прикрі речі, але це поки що не веде до бійки. Я навіть хотіла би, щоб ми навчилися ображатися ще більше, не витягаючи зброї. 

Берек. 

У формі цього вірша йдеться про те, що маємо тут частину мирну і частину травматичну. Якимось чином вони одна одній суперечать. Ця порожня сторінка також належить до вірша. Мені здається, що немає одного доброго способу на запис історії – щоразу для іншої історії потрібен інший скелет, довкіл якого будується текст. Для того, щоб читач, може, не зрозумів мого задуму, але зміг по-своєму зінтерпретувати. Наша роль полягає в тому, щоб наче і дозволити читачеві загубитися, але все ж частіше довести його до потрібного місця. 

Цього вірша переклали на румунську мову. Виникла проблема з назвою. Це назва гри «берек» [укр.: “квач”, “у квача”] польською мовою, яка полягає в тому, щоб наздоганяти одне одного з метою торкнутися когось. Той, кого торкнулися, стає «береком» і повинен наздоганяти інших. Але «Берек» – це єврейське ім’я. Дивно, коли людина усвідомить, що гралася в цю гру й не мала жодного уявлення про значення назви: у дев’яностих у Польщі вже не було євреїв, не було ситуації, завдяки якій можна було це зрозуміти. Тож нас це не зачіпало, ми були простими польськими дітьми в звичайній монолітній країні, в якій не було нікого, крім нас. Ми не знали, що означає «берек». Ми гралися в цю гру на фізкультурі. Вчителі говорили нам гратися так, оскільки це корисна гра, що змушує дітей до руху. Вони також не знали, мабуть. Наскільки пам’ятаю, в перекладі румунською обрали назву якоїсь подібної гри, в якій той, кого спіймають – стає «нечистим» і тікає від решти… Я взагалі люблю такі вірші, мені з ними добре, може через те, що я їх часто читала, я звикла до них, це наче частинки мене. 

Розум і гідність людини. 

«Буряком» у нас називають людину, яка поводиться, як хам, яка вихована таким чином, що не розуміє культурних кодів. Це якийсь різновид соціальної агресії, коли хтось приходить на вечірку і все псує, оскільки не вміє поводитися. 

Кінцівка підказує, наче щось сталося в цьому вірші, але вже не дізнаєшся, що. Можеш роздумувати, що сталося і чому, але не зрозумієш, адже його просто викинули. 

Порожні місця у віршах – це для мене вказівка на спосіб прочитання, адже я пишу ці вірші для усного відтворення. Таким чином собі шифрую: тут мовчанка. А тексти, які мають кілька версій одного рядка, прочитати найважче. Я потребую когось, хто зі мною пройде крізь цей ритуал. Ось, наприклад, вірш, розписаний на дві особи [ «коли піднімаєш на мене руку»]. Те, що позначене зеленим, – говорить Павел Гарлендер, а що червоним – говорю я. Йдеться про те, що я змінюю роди – частину пишу в жіночому роді, частину – в чоловічому, а ще якусь частину – взагалі незрозуміло, в якому, бо це наче якісь голоси в мені промовляють. Я завжди працюю над способом запису, і це непросто. Я спробую зараз знайти цю збірку [Raport wojenny], а її мушу знайти, адже я занотувала собі щось на обкладинці. А ось! Я не мала на чому писати, тому розмалювала цей примірник для себе. 

Я не люблю, коли те, що я собі напишу, стає правдою. Адже я пишу дуже недобрі речі. А якби я написала щось дуже гарне, чудове про світ, та ще й якби воно було добре з літературного погляду! Але в тім то й проблема… 

Я зараз пишу дуже просто, зрозумілі розповіді про різні речі. Подекуди, вони є акумуляцією образів, яка, в свою чергу, описує те, про що мова, а кінцеве враження береться із враження від цілісності. 

Мені здається,  чинники, які формують політичний спокій, пов’язані зі стандартами життя, обміном інформацією, з розвиток кожної особи, ці чинники набагато краще працюють, коли люди різні. У час, коли щось стає монолітним, – зникають альтернативні шляхи, якими можна піти і якими в суспільство можна принести інновації. І мова не лише про літературу, але й про техніку, науку. Поки всі роблять одне й те ж саме, поступ дуже повільний. Коли ж хтось порушує звичний плин речей – тоді починає щось насправді відбуватися. Якби ми всі були геями і лесбійками – це також було б погано, адже наш вид би просто зник. Це має якійсь сенс для планети, але може й ми трохи потрібні цій екосистемі? 

Мушу тобі сказати, що твоя польська мова – неймовірна. Це краща польська, ніж ми чуємо щодня, оскільки вкрай досконала. І часом ти використовуєш замінники слів. Це досвід, який змушує мозок шукати причин, з яких ти підбираєш ті чи ті слова. Вони абсолютно пасують, і значать саме те, що треба, але це не ті слова, які вжив би хтось інший. Є в нас такі слова, як «буряк», наприклад, раніше чи пізніше ти їх зустрінеш і зрозумієш, але зараз ти не знаєш їх і використовуєш якісь інші слова. Це мене бере за серце, адже я дуже люблю такі співставлення. 

Краків. 

Середовище певним чином формує знакову систему, яку потрібно освоїти, щоби комунікувати. З іншого боку, це середовище, яке мені спадає на думку, а це товариство «Open Mic», і ті люди, яких я знаю, які мене читають і яких читаю я, надають чимало уваги тому, щоб кожен у свій спосіб виявив і виразив свою власну «суперсилу». Зараз спостерігаю, як люди стали відкритими на порушення своїх власних творчих звичок, і, наприклад, замість того, щоб писати довгі та перформативні речі, роблять несподівано короткі та прості. Як ось Павел нещодавно виступив із мініатюрами, що спадають йому на думку. Авдиторія не звикла до цього, оскільки Павел Гарлендер – це людина, яка приходить зі своїм гучномовцем, бо йому мало одного мікрофона, і творить справжнє шоу, яке зазвичай ґрунтується на множинності подробиць, на сконденсованій довгій черзі слова за словом, а він раптом пише щось небачено коротке – і це сприймається трохи іронічно, та й воно володіє елементами гумору. До того ж, наприклад, я краду слова в людей, навіть коли вони про це не підозрюють. Це також один зі способів, як середовище впливає на письмо. 

Вірш про миття лазниці. 

Мені не йдеться про авторитети, а скоріш про справжнє читання, про інтенсивні переживання. Такого вже, по правді, давно не було. Мене більше цікавить вхід у різнорідність. Я час від часу щось читаю, і зазвичай уже померлих поетів, як от Бараньчака, який зі мною ще зі школи, чи Лесьмяна, для прикладу. Я так собі думаю, що в тих категоріях, у яких вони творити, їхні тексти були абсолютно досконалими за конструкцією та змістом. Але Лесьмян, наприклад, послуговувався такими техніками, які сьогодні ніяк би не вразили слухачів  поетичного вечора, хіба що були би досконало продекламовані – тут уже ввійде в гру елемент шоу. Мені часом тяжко оцінити досконалість окремого вірша: як із книжкою «Хака» Аґати Пувальської – я входжу в текст, вивчаю його, і на якомусь етапі зазвичай натрапляю на важливий вірш. Зазвичай він десь посередині. Коли я зрозумію, про що йдеться і яким чином людина комунікує, тоді я можу спостерігати за її роздумами та розуміти місце певного вірша в її комінукації, і розуміти водночас, що мене справді кладе на лопатки в цій манері письма. 

Вчора я читала книжку Каміля Ґалюса з Ґданська. Каміль надіслав нам свою книжку в редакцію «Stoner Polski». Я вчитуюся й бачу, що це добрі вірші, дуже в темі «Стонера» – наративно дуже сучасні, щоденні, підручні, це вірші десь поміж пранням (є в нього вірш про пакування пральної машинки) та смаженням чогось там. Нещодавно в мене була ситуація, яка спонукала написати вірш про миття лазниці. Після вечірки, яку сама собі організувала вдома, вранці я вирішила, що повинна помити лазницю. Це дуже прості щоденні речі, дуже звичайні, без виїбонів та політичних чи особистих амбіцій. Таким самим чином поміж іншими віршами з’явився один, який мене вразив. Це вірш про те, що деколи потрібно задуматися над тим, коли тобі хтось говорить, що ти поводишся як дебіл. Книжка ця це не вийшла, прочитаю з телефона. 

За мить. 

Це непросто, адже мої вірші складаються з безлічі реквізитів, хоча мені й подобається строга й дисциплінована поезія, але що з того, коли я не можу, принаймні тепер, її наслідувати. Якби мені довелося вказати когось, хто мене заразив певним способом письма, то мабуть, це Конрад Ґура. Може тому, що мені імпонує його доробок, його спосіб письма, і, може, підсвідомо я намагаюся його наслідувати. Я, наприклад, не можу претендувати на продовження моїх текстів, а Конрад точно та послідовно реалізовує в своєму способі життя свій проєкт від початку до кінця. Я це роблю по годинах, і це нас дуже різнить. Це важко описати, і це чудово, наскільки людина може бути поєднана з її текстами. Думаю, якби ми Ґуру спитали про це, він би відбуркув щось розумне й злісне, але ми нічого б не дізналися. Це мав би дослідити міжгалузевий проєкт, який би з’єднав дослідників, наприклад, перфомансу та сучасних форм мистецтва. Підсумовуючи цей весь потік свідомості про те, що мене формує, скажу: для мене дуже важливою є різнорідність, я її повсюди шукаю. Прагну її співтворити через висловлювання чогось у свій спосіб, і роблю це так довго й таким чином, щоби це заповнило якусь прогалину, – не можна сказати, що «потребу чогось», адже невідомо, хто нас потребує, навіщо ми і навіщо ми це робимо, але оскільки ми існуємо… Це можна назвати диверсифікацією також, у нас є різні погляди різних людей –  то можемо помінятися ракурсами. Завдяки віршам чи взагалі сприйняттю поезії, ми можемо в таким простий спосіб підключитися до чийогось розуму, маючи користь тільки від ефектів, замість того, щоби думати чи уявляти самостійно. З такого погляду поезія може бути корисною. 

Коли всі фестивалі скасовані. 

Я писала вірші й кількадесят років тому, ще до народження сина Болєка, брала участь у літературному житті, як от у роботі порталу «Nieszufladа». Я бувала на якихось «гірших» за «Nieszuflada» сторінках, оскільки боялася туди податися, відчувала себе надто недосвідченою. Тоді в мене не було контактів із літературним середовищем. Принагідно я відвідувала якісь літературні вечірки. Але я була настільки відсторонена й несмілива порівняно з тими бурхливими особистостями, які там збиралися, що могла собі дозволити хіба що спостерігати за ними. Я не пам’ятаю, чи була на тому славетному «Турнірі одного вірша», який виграв Ґура, але не забрав нагороди, оскільки кудись пішов в товаристві якихось панків. Я колись також брала участь у «Турнірі», невідомо коли і з ким я сиділа в якійсь кнайпі, де було дуже багато людей. Ймовірно, я тоді поїхала за компанію з Томашом Пулкою. Багато тоді відбувалося, було багато інтенсивних осіб довкола –  я лише сиділа й дивилася на них усіх, не знаючи навіть, хто є хто.

Потім я взагалі припинила писати на певний час, оскільки народила дитину і в мене зовсім змінилися пріоритети. Повернулася до літератури, коли Болєк трохи підріс. Давід Матеуш тоді почав співпрацювати з видавництвом «Biurо Literackiе» після виходу його книжки. Він був співорганізатором їхнього фестивалю. Він наказував мені робити різні речі, наприклад, «вишли заявку на цій сторінці», «заповни форму», «вишли сюди те, що ти мені надсилала» і так далі. Я надсилала ці вірші, а згодом дізналася, що мною зацікавилися. Я запізнилася на потяг, їхала автостопом, і так запізнилася на семінар видавництва з Асею Міллер. Але мої вірші Ася отримала, і після індивідуальної розмови видавництво вирішило видати мою книжку. 

Після того я особливо не цікавилася долею книжки, аж допоки вона не прийшла мені на пошту восени. Що існують якісь конкурси чи щось таке – я не знала, не розуміла. Аж у січні почали оголошувати списки номінованих на премії: я дивлюся на свої ім’я і думаю: що вони від мене хочуть, звідки вони знають моє прізвище? Тоді ті премії були для мене повною несподіванкою, а весь 2018 рік став для мене безперервною вечіркою: хтось мене вітав, я їздила дивними місцями, знайомилася з людьми, ходила з якимись статуетками незнайомими містами тотально п’яна з бандою поетів. 

Тоді я почала багато співпрацювати в рамках «OpenMic», повернулася до читання і писання, нав’язала зв’язки зі «Stoner Polski». Це також середовище, острів у мережі, на якому ми робимо те, що нам подобається. Це чудово, адже ми гуртуємо речі, які суттєво відрізняються від тих, які видають зазвичай у книжках. Там же опублікована моя психоделічна поема, написана під час трансового фестивалю. У Португалії я вешталася п’ять днів по такому чудовому великому фестивалі, на який з’їхалися люди з цілого світу. Поема ця на три сторінки, дуже густа, з безліччю незрозумілих подробиць. Я хотіла включити її до книжки, яку постійно творю: «Книжки на добрі часи». Я бачу її такою, що можна її читати, знаєш, до пива, під джойнта, на траві, у лісі, на концерті, яка би надихала на творення та мріяння про якісь гарні речі. 

Дуже важко написати таку книжку, коли всі фестивалі скасовані. У мене є свій рецепт писання, роблю це між іншим, адже не думаю, що могла би писати, якби просто подумала, що «ах, буду писати». На загал, мені трохи зіпсували цей літературний проєкт, оскільки я повинна була мимоволі вдатися в бік більш політичної поезії. Якби було краще, я би не писала таких віршів. Я би просто писала добрі вірші для того, щоби почуватися з ними щасливою. До редакції «Stoner Polski» потрапляє багато текстів різнорідних, і ця різнорідність, мабуть, є підґрунтям виживання природи; якщо ми не будемо плекати цієї різнорідності хоча би в рамках наших власних інтересів, то будемо приречені на загибіль. А так ми збільшуємо наш шанс вижити. 

Місце, в якому я живу. 

Я знайомлюся зі світом таким чином, що люблю вирватися і поїздити по країні, походити по місту, знайти щось нетипове: потрапити на околиці, подивитися передмістя, дивні закамарки, знайти дивну кнайпу, в якій сидять якісь дивні люди і зіграти з ними в настільний футбол. Ти знаєш, такого типу вчинки мене захоплюють. Також я люблю походити по костелах, адже я історикиня мистецтва: я просто роздивляюся архітектуру, пам’ятки, можу щось про них сказати, але значно більше вони промовляють до мене. 

Я сподіваюся, що пандемія закінчиться, можна буде їздити на природу, вигріватися на сонці, подорожувати за кордон і відпочивати, або ж просто узяти відпустку й сидіти вдома. Поміж подорожньо-фестивально-психоделічних тем, на яких зупиняється моя увага, другим руслом є мій дім, який я хотіла би добре описати, адже вважаю, що він на це заслуговує. Це місце, в якому я живу: воно особливе з тієї причини, що я ніколи не полишала Краків на довший час протягом усього мого життя. Я ніколи не мешкала деінде, і в цьому домі є речі, яким понад двадцять п’ять років. Ого, я щойно усвідомила, що якась річ, ось така прикраса, яка висить на вікні, в мене вже двадцять п’ять років, а моя мама її мала ще років п’ять до мене. Так зі мною живе багато різних речей, оті всі пристрої, недопалки, непотріб, коти, хлопці. І це відчуття дому деколи наповнює таким неймовірним спокоєм, щастя та змісту життя, що дивуюся, як можна десь на поверсі в центрі Кракова створити такий мікрокосмос, у якому все за твоїм бажанням. Це нізвідки не береться, але це почуття завжди зі мною. Про це я також хотіла би сказати. 

14-21 квітня 2021 року 

Опрацювання та переклад Юрія Завадського, 2021 рік. 

Fot. Agata Jabłońska / Bolek Jabłoński