Посестри. Часопис №60 / «III. Кохайте мене, кохайте, ви – хащі зелено-сині...» (Зелена година)
Кохайте мене, кохайте, ви – хащі зелено-сині,
Що виповзли з нір підземних на світла яскрінь простору,
Вона народилась того ж, що й серце моє, дня!
І ви, дрімливе громаддя, всуціль заплетені тіні,
Із сонця глибин назавжди спроваджені в присмерк бору,
Й ти, пню старий, незворушний, який – впертіший від пня!
І ти, омело вертлява, що звикла вгорі на дубі
Гніздитись чіпкими кублами – для тиші, перш ніж вона
Сном золотим опериться – у засвіти відлетіти!
І ти – вузенький струмочку, що в срібного дому зрубі
Зачаюєш небо – для нутрії, для зайця, для кабана,
Що дрож твоїх хвиль тривожать, зминають край русла квіти!
Кохайте мене, кохайте! Бо вихор – морозом, кров’ю –
Мене до вас гнав – з безлісих зірок аж на берег другий
Життя, де в розмаю зелені скрань стигне, як небокрай!
Кохайте мене, кохайте, бо я є жаский любов’ю!
Не знаю меж ні кордонів! Жадаю й палаю з туги!
Кричу, палаючи, світові: «Зі мною разом палай!»
«Kochajcie mnie, kochajcie, wy gęstwy zieleni...» (Zielona Godzina)
Kochajcie mnie, kochajcie, wy gęstwy zieleni,
Wypełzło z nor podziemnych na jasność przestworu,
Zrodzonego w tym samym, co me serce, dniu!
I wy, senne gromady powikłanych cieni,
Z głębi słońca na zawsze wygnane w zmierzch boru,
I ty stary, uparty, niewzruszony pniu!
I ty, skrętna jemioło, coś zwykła na dębie,
Wieszać gniazda czepliwe dla ciszy, nim jeszcze
Snem się złotym opierzy, by ulecieć w świat!
I ty wąski strumieniu, co w srebrnym obrębie
Taisz niebo dla szczura wodnego, gdy w dreszcze
Fal twych wpada, nadbrzeżny potrącając kwiat!
Kochajcie mnie, kochajcie! Bo mnie wicher mroźny
Gnał ku wam z gwiazd bezleśnych aż na tamtą stronę
Życia, gdzie w zieloności wypoczywa skroń!
Kochajcie mnie, kochajcie, bom miłością groźny!
Nie znam granic ni kresów! Pożądam i płonę!
Płonący wołam światu: Razem ze mną płoń!
