Посестри. Часопис №79 / «я хотіла б тобі сказати, що земля тут анітрошечки не змінилася...»

я хотіла б тобі сказати, що земля тут анітрошечки не змінилася,

але це буде неправда, це буде жорстока даремна брехня,

якою притрушують цупку дитячу цікавість

 

дерева тут лише удають дерева, дерева тут не вдаються,

піднімаючи гілля угору, немовби здаються в полон

своїм і чужим, і цьому сучому часу,

де з пуп’янків відразу ж народжуються сірники

 

а річка життя так добре горить, палає від сорому,

що пересохла, що не здатна більше наповнити

літо – джмелиним сміхом, а зиму – медом турботи

 

земля тут за рік так постаріла,

що там, де століттями бачили гладке личко води

тепер самі зморшки завглибшки з долоню,

а буває і гірше, так, наче сонце

світить тепер вниз головою, але хто тепер дивиться вгору

 

небо тут таке тихе, що кинь у нього ножем – не ворухнеться,

стерпить і це, ковтаючи мовчки кинджал за кинджалом,

роздираючи щоки до крові, як розривають на шмати одежу,

що більше не захищає; око лихе, знаєш,

 

обмацує тебе зсередини, мов хтиві руки у натовпі,

спокійно, без сорому, з відчуттям повільного злочину,

аж до самого серця; і те зупиняється, а ти живеш далі;

але тихо, без серця; без сподівань; як пощастить

 

ось і земля тут тепер без серця, наче ґрунт у музеї,

лежить у всіх на очах напівжива, непритомна,

бо не встигнеш й повітря ковтнути, а воно вже отруєне –

дряпається, гарчить, ніби конає старенький собака

 

і так все це, знаєш, вигадливо, що всі вже навчилися

робити вигляд, наче не чують власного ж розкладання,

а смердить тепер так, що тільки за смородом своїх і впізнаєш –

таких гордих, таких принишклих, таких безжально красивих

 

смерть, знаєш, завжди додає краси; аж до судомного реготу;

хіба ж це не смішно – все життя ходити тією самою стежкою

і розминутись з собою на першому ж перехресті

 

хіба так буває; хіба цій землі не набридло

водити по колу з пов’язкою на очках, мов у грі в панаса;

гей, ти, нумо вгадай, де впадеш і не підведешся

 

стільки тут добрих людей, знаєш, а всі лежать у багнюці;

покотом; розкинувши руки; без голів, як прийдеться

 

ця земля – наче шрам на обличчі; бачать усі,

але спитати, що ж врешті сталося, бракує відваги;

життя, знаєш, занадто коротке, щоб вдивлятися в землю,

особливо в чужу; щось в цьому є від перелюбу

 

так, ніби любов раптом стала штучною мовою,

яку ми вчимо, і вчимо, і вчимо – тільки без сенсу

 

я хотіла тобі сказати, що земля ця – поезія

ти ж знаєш не гірше за мене скільки в поезії читачів

 

04 – 06.07.2023