Посестри. Часопис №27 / «Ледь сонце випливе, сіяючи лицем...»

Ледь сонце випливе, сіяючи лицем,

Ледь гляне на ясні та мовчазні долини, —

Сльозою стане мла і на троянду сплине,

І та під росяним зігнеться тягарем.

 

Ледь дівчина мені засяяла вогнем,

І ледь життя своє віддав я їй, єдиній, —

В сльозу обернене, розквітле щастя гине,

І погляд мій палкий туманиться плачем.

 

Хто в тебе в серці вмре, той, люба,

                                                           нещасливий;

Нехай за днями дні все ллються, як лились,

Та мукам цим моїм чи буде край колись?

 

Хай душі стрінуться у вічності

                                                       рухливій, —

Твоя — мов день ясна, моя — потік

                                                      бурхливий, —

Та навіть в небесах цим душам не зійтись.

Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини