Посестри. Часопис №60 / «II. І настала!.. Ворухкі мурашині відчули мури ...» (Зелена година)
І настала!.. Ворухкі мурашині відчули мури,
Що це я тут ступаю, павутиння рвучи шовкове,
Що іскриться, як сяйва рінь, – знізвідкіль, без тла...
Тиша, давлячись в квітах, забриніла вгорі в лазурі,
Наче скривджена квітами, тоскна, мов річ без мови,
Недовидима дівчина, вголос плачучи, тут пройшла!
Духу мій, застромлю тебе – дзьоб буслиний –
У болота набряклі, сапом жаб’ячим здуті чорно,
Щоб вловив запах вод між надр і мовчань ясу!
У тобі – шерех змій гарячий, в передсмерть хвилини,
Червінь вивірок, сяйво збіжжя – часу сито й горно,
Жар ромашок, студеність моху, упадання в красу.
Як цей ліс, із тобою разом зеленіючи, дише!
Вздовж галяви дві миті тому тінь мандрована – крук –
Брів торкнувшись моїх, майнув – мимохідь, навскоси.
І здається мені, що зараз – в цій задусі, в цій тиші,
Коли дятел стукоче в дерево – в затамований бук –
Прочиняються двері хати – вдалині, у ліси!..
«II. I przyszła!... Czują mrowisk ruchliwe pagóry...» (Zielona Godzina)
I przyszła!... Czują mrowisk ruchliwe pagóry,
Że to ja po nich stąpam, rwąc pajęczyn gazę,
Skrzącą się, jak sam poblask znikąd i bez tła...
Cisza, dławiąc się w kwiatach, brzmi echem w lazury,
Jakby właśnie, do kwiatów mająca urazę,
Niewidzialna dziewczyna, głośno płacząc, szła!
Duchu mój, wrażę ciebie, niby dziób bociani,
W mokradła, żab oddechem nabrzmiałe i wzdęte,
Byś poznał woń pod ziemią zaczajonych wód!
W tobie znojny szmer wężów, śmierć zdybanej łani,
Nagła czerwień wiewiórek i zbóż złoto święte,
I skwary macierzanek i paproci chłód.
Jakże las, wespół z tobą zieleniąc się, dyszy!
Wzdłuż polany przed chwilą wędrowny cień kruka
Przemknął, ledwo ukosem tykając mych brwi.
Zdaje mi się, że teraz w tym znoju, w tej ciszy,
Kiedy dzięcioł do dębu pierwszego zapuka
Czyjejś chaty dalekiej rozewrą się drzwi!...
