Посестри. Часопис №53 / Морська тиша. (На верховині Тарханкут)

Ясною стрічкою наш вимпел ледве має,

І грає лагідно прояснена вода:

Немов замріяна про щастя молода,

Прокинеться, зітхне – і знову засинає.

 

Неначе прапори, як грізний бій затих

Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте,

Судно гойдається, ладне й собі заснути.

Зітхнув моряк. В гурті безжурний лине сміх.

 

О море! Є поліп, що у хвилини бурі

На дні ховається, у темряві похмурій,

А в тишу догори хвилясто вирина.

 

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,

А в супокійну мить рве серце пазурами!