Посестри. Часопис №171 / Стежки про Норвіда

Учора я зустрів товариша-англійця. Він прилетів із Лондона: Алжир, Каїр, знову Алжир, Неаполь, і наше місце постою. Дещо ніяковіючи, він зізнався мені, що везе з собою скарб, із яким ніколи не розлучається – товстий том вибраної поезії Норвіда. З моменту прибуття наших військ до Англії він почав вивчати польську. Він говорить невпевнено й не без помилок, але цитує багато віршів Норвіда напам’ять. Він запевняє мене, що жоден інший великий польський поет не здатний настільки зачепити сучасного англійця, тож ніхто краще за Норвіда не наведе мости і тунелі між великою польською літературою та Англією. Він, англієць, із пристрастю сперечається з забобонами стосовно «темноти» стилю Норвіда та жаліється, що, попри найпильніший пошук і тісний контакт із польським середовищем, не знайшов у Лондоні жодної сторінки норвідовської прози, крім кількох записаних від руки абзаців «Чорних...» і «Білих квітів».

Я й сам вожу з собою близько десятка віршів Норвіда, надісланих мені у листах через дві цензури – від Батьківщини до Вологди – та два томи листів письменника (видання Пшеcміцького, 1937), які я у 1940 році отримав від друга зі Львова у Грязовці під Вологдою. Вони подорожували зі мною через Іран, Ірак, Палестину та Єгипет і підозрюю, що в усіх цих країнах я був єдиним власником такого скарбу.

Факт, що у великому Лондоні не можна здобути жодної сторінки норвідівської прози, допоміг мені усвідомити рідкісність цих томів; спали на думку тисячі наших знищених бібліотек, а ми ще й не знаємо, що буде з тими, які залишилися на батьківщині, що її мешканці – як обурено пише «Krakauer Zeitung» – «поводяться так, ніби Польща існує». Вже не раз в історії зникала культурна спадщина, нищились геніальні літературні твори, які, зрештою, дійшли до нас непізнаваними уламками у ненадійних копіях. Норвід, ледве і лише частково відкритий, може загинути для нас повторно.

***

Кажуть, що перші учні святого Франциска Ассизького, убогі й неписьменні брати, у ті роки громадянських війн, вторгнень і руйнувань дбайливо й побожно збирали клаптики знищених книг, навіть порвані на шматки сторінки із кількома реченнями, бо ж із літер на тих сторінках можна було скласти ім’я ІСУС. Карпатські улани врятували на передовій, у розбомбленому будинку в глухих горах – старі французькі журнали з дагеротипними зображеннями смерті Шопена та повстання шістдесят третього року. Ми повинні, як і вони, з такою ж ніжною увагою шукати наші пам’ятки, розкидані по світу, збирати фрагменти нашої літератури та поезії, бо з них можна скласти ім’я БАТЬКІВЩИНА. Час не ховати скарби, а відкривати все, що тільки можливо, й, нехай незграбно, ба навіть по-варварськи, без бібліотек і належних матеріалів, розповсюджувати та коментувати їх, ділячись ними між собою.

Політичні та військові новини в «Орлі» я хотів би доповнити рубрикою «Стежки» з цитатами, уривками з літературних творів та розповідями епізодів із життя уже померлих людей, що я їх знав із живої традиції. Я хотів би написати про Норвіда, навести його листи й поезії, щоб подолати недовіру та довести хоча б кільком читачам, що його необхідно читати. На темноту мови Норвіда скаржились навіть його друзі: Красінський, Цешковський, Фонтана. Красінський, який після першої ж зустрічі із захопленням писав про нього з Рима до Дельфіни Потоцької, порівняв чарівність і витонченість його думок із крилами луччолі під алебастровим абажуром лампи. Сьогодні, у шістдесят перший рік після його смерті, репутація «темноти» – це опудало і виправдання незнання творів однієї з наших найбільш яскравих літературних перлин:

До краю того, де попід ноги

Й скорини хліба ніхто не кине

Почерез шану до дару Бога

                       Душею лину…

 

До краю того, де гнізд на грушах

Лелек, що дбають за наші ниви

Й під страхом вмерти ніхто не рушить

                      Душею лину…

 

До того краю, де в привітаннях:

«Аби родило!»

Зійшлись молитви усіх літаній…

                     Душею лину…Вірш Норвіда «Моя пісенька ІІ» має продовження: До цноти серця, хоча й на мапі такого дива хоч як вдивляйся, не відшукати… Душею лину… До без-задуми і без-печалі, до ні чи так, що не лукавлять напівтонами… Душею лину… А ще до дружби, яка б навіки, хоча й нема мені підтримки у цілім світі… Душею лину… [1]

Ми втрачаємо, мабуть, найглибшого польського письменника ХІХ століття, його інтелектуальні перспективи, його поезія та проза, можливо, саме сьогодні набули найбільшої актуальності. Історичні катастрофи розкидають по всьому світу і нищать його твори, уже назавжди закриваючи шлях до тих незнаних нам віршів та листів, які ще до тридцять дев’ятого року лежали по тих горищах і шафах, що від них уже лишився самий попіл. Не лише темнота мови Норвіда відштовхувала від нього читача. Норвід не підлягає жодній класифікації, а тому приховує безліч несподіванок, що водночас як спокушає, так і знеохочує.

НОРВІД КАТОЛИК, найортодоксальніший, під жорстоким нападом радикальної еміграції за захист пап (він не дочекався ще до жодного глибшого вивчення з боку католицької філософії) з болісним гнівом засуджує католицьке обрядовірство, протилежне істинному «сповіданню».

Обрядовір: «Мішле покинув службу Божу!»

Ніщо не промине його уваги; за винятком

Благань про допомогу, що з-за дверей церковних долинають,

Помітив: «Він роздер єпитрахиль!»,

Але не бинтування нею рани:

 *

Такий от дивний фарисеїв зір…Наведено вірш Норвіда «Фрашка(!)», чия назва позначає різновид епіграми у польській поезії – короткий жартівливий чи сатиричний твір.[2]

НОРВІД КОНСЕРВАТОР, якому настільки дорога традиція, аж він пише в «Жменці піску», що «той, хто відірвався від сумління історії, той дичавіє на далекому острові», тож заради його повернення в історичне річище доводиться посилати все нових героїв і мучеників; який настільки аж середньовічно консервативний, що навіть титули, навіть салони тодішніх магнатів здаються йому значущими, бо мали би бути просякнуті освяченою історією традицією – у десятках листів таврує обмеженість і дурість тих кіл, які з консервативно-традиціоналістської точки зору повинні би представляти високі цінності нації.

Згадаймо лист від 1862 року, написаний Норвідом у Парижі до Констанції Ґурської. Вона була давньою подругою Міцкевича, відвідував її й Норвід. Але він аж ніяк не був приємним гостем, бо всюди вимагав від співрозмовників певного морального рівня, бо для нього не було дрібниць. «Що є правдою – є нею в обертанні планет у небесній блакиті, і в зернині піску, і в серці, і в кишені, і всюди – інакше це жарти», – пише він в одному з листів. А у згаданому вище листі, написаному після проведеного або в неї, або в салоні її друзів вечора, де він «дві години сидів мовчки в окремому куті», блискуче і лаконічно протиставлено велич і нікчемність людини.

                                                              19 травня 1862 року

У 1848 році – кілька років тому, крокуючи тими пласкими каменями, що ними пролягає шлях бульварами до Магдалени, я мусив обережно переступати через потік червоної людської крові, що стікала з боку Міністерства закордонних справ на всю ширину вулиці.

Цю кров пролили вмираючі люди, які, можливо, й помилялися, але вихлюпнули цю кров з усіх своїх жил заради того, щоб ті, хто житиме опісля їхніх смертей, були вільнішими, вищими та щасливішими.

 

Я намагався не промочити взуття у цьому потоці людської крові. Кілька років тому, поблизу Сольферіно, на площі зупинилось п’ятдесят тисяч людських сердець, помираючі страшенно страждали, – їхні нутрощі були розкидані по землі – світило сонце – гнилизна поширювалася – собаки лизали мертві тіла. Це були люди, яких любили матері та сестри, вони пішли на смерть, аби дозволити тим, хто будуть жити після них, стати вищими і щасливішими. Кілька тижнів тому в Америці сімдесят тисяч трупів за один день укрили площу своїми червоними від крові нутрощами, щоб ті, хто житиме після їхньої смерті, були трохи вищими і щасливішими.

 

Через кілька днів єпископи зберуться в Римі, щоб поставити на вівтарі, де розміщується Таїнство, імена замучених в Японії людей, і прославляти їх на віки віків у димі ладану. Кілька тижнів тому, у день Великодня, кількадесят сотень людей на світі прийняло Бога у нутро своїм серцем і язиком.

Панна Констанція Ґурська була дуже добра, змушуючи мене повірити в те, що людина є нікчемність і нуль. Пані Ессаков дуже здивована тим, що можна сидіти дві години мовчки в окремому куточку.

 

Анетта заварює чай – Ротшильд грає в бурсу – пані Францішкова Потоцька бере шлюб, пані Калергіс їздить по варшавській бруківці з кацапом на передку – пані Х подряпала палець шпилькою – пан О. нюхає тютюн. Людина – це ніщо!

                                                           

                                                              Найнижчий слуга Ц. Норвід

Із тридцять дев’ятого року всюди течуть «червоні потоки крові» поляків, «яких любили матері та сестри» і, можливо, саме сьогодні цей лист повинен публікуватись не в пронумерованих виданнях на високоякісному папері для естетів, а... у журналах солдата.

1944