Посестри. Часопис №53 / Бігуни/мандрівники vs утікачі/переселенці. (Ре)інтерпретація роману Ольги Токарчук із проекцією на український контекст. Частина п'ята

Закінчення матеріалу. Початок у номерах 49, 50, 51, 52

Прозу Ольги Токарчук нерідко порівнюють також із прозою Умберто Еко. Тож насамкінець, можливо, дещо дражлива тема для обох літератур: української і польської. Костянтин Родик, зокрема, слушно звертає увагу на те, що Умберто Еко і Валерій Шевчук починали свій творчий шлях одночасно: «Ім’я троянди» побачило світ в Італії 1980 р., «Маятник Фуко» – 1988 р. – і саме в цей часовий проміжок вийшли друком найбільш значущі романи Валерія Шевчука – «Дім на горі», «На полі смиренному» та «Три листки за вікном», але могли б вийти й раніше, якби не повна цензурна заборона попереднього десятиліття. «Тож ієрархію першопрохідництва варто вибудовувати так: Шевчук – Еко – Токарчук», – небезпідставно наголошує автор.

І пояснює свою позицію так: «Чи є в цьому розкладі Ольга Токарчук оригінально яскравою письменницею? Безперечно. Чи варта вона Нобелівської премії? Безсумнівно. Але питання в іншому: чому Нобель у Токарчук, а не у Шевчука?».[1] Проте це, звичайно ж, тема для іншої публікації. Справжнього митця, звісно, живить творчість, а не її преміальне віддзеркалення, хоча й це надзвичайно важливо – як для самого письменника, так і для держави, громадянином якої він є, в разі її активної культурної політики щодо перекладів творів світочів своєї літератури на мови світу. Тут можемо хіба з приємністю зазначити, що Ольга Токарчук, як і інша Нобеліантка – білоруська письменниця Світлана Алексієвич, мають українське коріння.

 …М. Павич кинув колись, зокрема, таку фразу: «Роман може бути будинком. Принаймні на якийсь час».[2] Чи не тимчасовим будинком став для Ольги Токарчук її роман «Бігуни» з його ідеєю постійного руху /пересування /зміни територій? Зрештою, відповіддю на це запитання і був її роман «Книги Якова». Адже, здається, над нею постійно тяжіє фраза тієї ж таки Юлії Крістевої з її вироком сучасному виду «homoviator»: «…Знову почати подорож, не зупиняючись, тільки-но буде змога. Здійснити її по-новому на місці, без місця»,[3] що засвідчила вся подальша  після «Бігунів» художня творчість Ольги Токарчук – із новими відкриттями «місць сили» як у їх фізичному /метафізичному, так і в ментальному вираженні й наповненні. «Благословенний, хто йде» – сакралізує процес руху письменниця («Що казала закутана бігунка»: цей розділок можна визначити умовно програмовим). Бо тільки за умови руху, сподівається вона, «відкриється якась несподівана мудрість подорожі».[4] Отже, йдеться про вічно незакритий гештальт, який не обіцяє завершення. Питання як про «місця сили», так і про незакритий гештальт надзвичайно актуальне нині для українського читача – і кожен із наших вимушених «бігунів» має власні відповіді й рецепти – незмінним залишається відчуття рідного дому як найбільшого «місця сили».

«Стояти збоку. Бачити фрагментований, розірваний світ – інакшого не буває. Існують миті, окрушини, випадкові конфігурації, котрі, проіснувавши частку секунди, одразу ж розпадаються. Життя? Немає ніякого життя – я бачу лінії, площини й об’єми. І те, як вони змінюються в часі»[5] – така письменницька оптика працює на «скибкове» сканування «тіла буття». І все ж, через імітацію записів Філіпа («Листи до ампутованої ноги») письменниця робить посутній смисловий посил: «Чому я відчуваю неприсутність? Може, ми приречені бути цілими, і кожне розчленування, кожне четвертування є лише позірним, діється на поверхні, тоді як загальний план лишається незрушним і незмінним? Чи кожен найменший фрагмент лишається частиною цілого? І якщо світ, наче велика скляна куля, випадково розіб’ється на мільйони друзок, чи не залишиться він цілістю у тому великому, могутньому і нескінченному?».[6]

«Хто гарантує повторення, нове відплиття? – запитує Юлія Крістева. – Стрибок, що зненацька збере в один жест панування розчаровану та німу фрагментацію тіла і, прагнучи знань, зсуне його, щоб висловити це тіло в новому місці, де знову починається Я». І наголошує: «Це знання безкінечне, неможливе, яке завжди треба відновлювати і яке, мабуть, лежить в основі дослідження якщо не побачених місць, що належать іншим, то принаймні траєкторії незліченних від’їздів, що ніколи б не стались, якби не існувало місце стрибка, розриву, знов утвореної єдності, яку треба піддати випробуванню».[7] І проситься слушне перефразування: хто може гарантувати українським утікачам повернення (адже досі на території Європи залишається близько 4 млн 823 тис. українських біженців –  із тих понад 8 млн, які виїхали після 24 лютого 2022 р.; лише в Польщі зі статусом тимчасового захисту перебуває 1 млн 563 тис. українців), уникнення «нового відплиття» від рідних берегів? (і йдеться не про звичайні мандри, а про загрозу третьої світової війни). Ці від’їзди і справді ніколи б не сталися, якби не існувало «стрибка, розриву» – подій, історії, зрештою, «розриву свідомості», якій іще належить тривалий час позбуватися воєнних травм. Адже життя триває: у русі /змінах /несподіванках /пошуках. І в певних послідовностях.

А вже по всьому логічно випливає й інше відчуття: «Може, ми несвідомо творимо якусь спільноту, сенс існування якої, втім, для нас лишається незбагненним. Хтозна, можливо, колись ми це з’ясуємо».[8]  І це стосується не тільки спільноти подорожуючих /паломників, а й загалом спільноти уселюдської, бо, зрештою, всі ми є паломниками в цьому світі. Авторка виводить читача також на тезу, кількаразово повторену: «Метою цього паломника є інший паломник», що проходить наскрізною ниткою крізь тканину «мандрівного» наративу. Зрештою, всі українські «бігуни» – паломники, спраглі у пошуку душевного спокою й гармонії, проте спонукувані різними причинами й мотивами переміщення. В новому просторі несподівано переплітаються долі доти зовсім незнайомих людей, які пізнають одне одного не лише за мовою, а й виразом обличчя, тугою в очах, терпким очікуванням і надією.

Очевидно, щоб стати просто мандрівниками (від слова мандрувати, а не бігти /втікати), нічим не відмінними від мандрівників інших країн, з усіма характеристиками Ольги Токарчук, мусимо пережити травму війни, бо насправді центральною темою у моїй спробі (ре)інтерпретації роману «Бігуни» залишається тема воєнної травми. І вже тоді, ймовірно, стане на часі ще одна (ре)інтерпретація роману, фактично  вже post(ре)інтерпретація. Таку можливість може принести тільки наша перемога над рашистським режимом. І насамкінець життєствердне: за Ольгою Токарчук, що більше місць ми відвідуємо, то інтенсивнішим є наше відчуття часоплину. І над усіма часовими дисонансами й суперечливими відчуттями домінує  досить оптимістична теза : «…ми рухаємося в часі, залишаючи слід».[9] Уже зараз відчувається цей непроминальний «слід», створений українськими вимушеними «мандрівниками»: він проявляє себе через численні культурно-мистецькі акції, візуальні презентації, що увиразнюють помітне місце України в європейському й світовому просторі. Отже, простір української новітньої історії невблаганно розширюється, віщуючи новий етап нашого розвитку. Але це буде темою вже зовсім іншої розмови.

Бібліографія:

Абрамовська  Я. Топос і деякі спільні місця літературознавчих досліджень [w] Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ – початок ХХІ с. Київ, 2008.

Аристотель. Топика. Сочинения: В 4-х т. Москва, 1978. Т. 2. С. 347-533.

Бехта І. Фреймова організація художнього дискурсу [w:] Мова. Культура. Бізнес. Київ, 2003. Вип. 1. С. 12-26.

Бовсунівська Т. Жанрові модифікації сучасного роману. Харків, 2015.

Ґадамер Г-Ґ. Вірш і розмова. Есе. Пер. з нім. Т. Гавриліва. Львів, 2002.

Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. Пер. з фр. В. Ховхуна. Київ, 2004.

Заноз Н. Книга дивностей. Київ, 2018.

Іздрик Ю. АМ тм. Львів, 2004.

Гром’як Р., Ковалів Ю. та ін. Літературознавчий словник-довідник. Київ, 1997. С. 111-112.

Коваленко О. Жанрові особливості та мотиви роману «Бігуни» Ольги Токарчук [w:] Київські полоністичні студії. Том ХХХУ. С.466-473.

Крупка М. У пошуках власного часопростору: хронотоп подорожі у творчості українських і польських письменниць [w:] Studia Ukrainica Posnaniensia. Uniwersytetim. AdamaMickiewiczawPoznaniu. Vol. ІІ. 2014. С. 135-145.

Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Керівник проекту А. Волков. Чернівці, 2001.

Крістева Ю. Мандри [w] Полілог. Пер. з фр. П.Таращука. Київ, 2004. С. 435-453.

Лотман Ю. Семиосфера. Культура и взрыв. Внутри мыслящих миров. Статьи. Исследования. Заметки. Санкт-Петербург, 2004.

Марсель Ґ. Homoviator.  Переклад з фр. В. Шовкуна. Київ, 1999.

Менцвель А. Антропологічна уява: есе й нариси. Пер. з польськ. О. Вознюка. Київ, 2012.

Павич М. Начало и конец романа // Роман как держава. Режим доступу: http://flibusta.net/b/348889/read

Родик К. Історія маніпулятора:політ технологічний довідник // Україна молода. 2021.

7-8 вересня.

Современный философский словар. Под общ. ред. В. Кемерова. Москва, 2004.

Тарнашинська Л. Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника в європейському контексті. Київ, 2001.

Тарнашинська Л. Письменник, який випробовує буденністю [Передмова] [w:] Валерій Шевчук. Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці (1972-1991). Київ, 2009. С. 5-2

Токарчук О. Бігуни. Роман. Пер. з польськ. О. Сливинського. Харків, 2011.