Посестри. Часопис №5 / Дім з вітражем | Смерть

– Ви припускаєте, – із півусмішкою зреагував Стефан,
– що я міг би бути важливим, бо належу до faubourg Saint-Patrice,
яку скорочено називають Ірландією.
– Я пішов би ще на крок далі, – натякнув містер Блум.
– А я припускаю, – перебив його Стефан, – що Ірландія
повинна бути важливою, бо вона належить мені.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Слово «мама» для мене – не зображення, а звук. Воно починається в животі, крізь легені й гортань тягнеться до трахеї і застрягає в горлі. «Ти абсолютне музичне безталання», – зазвичай повторювала вона, тому я ніколи не співаю. Попри це голос, який народжується в моєму нутрі, – це її голос, мецо-сопрано. Річ у тім, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, ніби це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її. Ця наша музична окремішність тривала одинадцять років, до самої її смерті. Потім довго не було нічого, ні звуків, ні кольорів, сама лише діра навиліт у ділянці лопатки. А коли я нарешті виросла, з’ясувалося, що це вона тепер сидить у мене в животі. Тепер це вона нічого не бачить. Вона знов тільки голос, прекрасне мецо-сопрано. А я намарно стаю перед дзеркалом, відкриваю рота і намагаюся видобути голос із себе.

Смерть

У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор – прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше. Червоний прапор був піднесений і трагічний, а синьо-жовтий – простацький і кічуватий. Він нагадував спекотний літній день і сільський відпочинок у полі. Мама казала, що синій – це небо, а жовтий – стигле колосся. У різні моменти життя людині спадають на думку дивні, часом дуже невідповідні речі. Якби Мама взнала, про що мені тоді думалося, – була б запереживала. Лише у наступну мить, коли чоловіки, котрі принесли її додому, розгорнули прапор, щоби показати нам рвану рану в ділянці лопатки, я перестала зосереджуватися на кольорах і почала думати про шкіру.

Мама зазвичай роздягалася перед високим дзеркалом, анітрохи мене не соромлячись, а потім якийсь час стояла гола, вдивляючись у себе, іноді при цьому співаючи. У такі моменти я сідала поруч і гладила поглядом її білу веснянкувату шкіру, її маленькі пружні груди, її довгі, порослі руденькими волосками ноги. Вона була моєю приватною Сніговою Королевою, а також усіма водночас роздягненими Венерами та вдягненими Мадоннами з альбомів про мистецтво, що стояли на книжкових полицях. Її тіло промовляло про те, що воно – дух, і було б досконалим, якби не один ґандж. На спині, коло лівої лопатки, ховалося атласно-біле заглиблення завбільшки з кленовий листок – єдина ділянка Маминої шкіри, цілком позбавлена веснянок, що виглядала як нерівно пришита латка. Я розуміла, що це була вада, та якраз її любила найбільше. Я часто запитувала Маму, звідки вона взялася. «Слід від ворожої кулі», – зі сміхом від повідала вона. Коли я була ще дуже малою, то сприймала цю відповідь серйозно та уявляла собі, як вороги нашого ладу переслідували її темного вечора, як цькували собаками, як вона ховалася у телефонній будці, як куля, проходячи крізь скло, трощила його на тисячу гострих блискучих друзок, під градом яких Мамине тіло мало безсило зсунутися на землю. Проте правда виявилася інакшою: коли Мама була ще дівчинкою, у неї на спині розрослася вервичка перчиків – щось на кшталт родимок, як у Горбачова на лобі, – і лікарі вирішили прооперувати. Так-ото і з’явилася атласна ямка.

Отож коли її тіло, загорнуте в український прапор, принесли додому й відкрили перед нашими очима, моя друга думка стосувалася саме цієї ділянки її шкіри. Справжня куля влучила в праву, звичайну лопатку – ту, що без ґанджу, – вкриту веснянками, і я не могла перестати думати про те, що таким чином куля спричинилася до виникнення певної симетрії: атласна ямка зліва – і діра навиліт справа. Ця моя думка – як і думка про прапор – аж ніяк не пасувала до ситуації. Тому я стояла напружена й нерухома в кімнаті, де, незважаючи на яскраве сонце, запалили всі лампи, і намагалася позбутися всіх нестравних асоціацій. Це призвело до того, що в мене у голові виникнув цілком порожній, білий відрізок – схожий на оте заглиблення без веснянок на шкірі, от тільки я не знала, чи в правій, чи у лівій півкулі мого мозку. Був липень 1988 року, моя Мама загинула в нерівній боротьбі з радянським тоталітарним режимом.

У день її похорону здавалося, що звуки військового оркестру розтрощать прикрашені, майже наче торти, фасади будинків на нашій вулиці. Перші ноти розчахнули чимало вікон, у яких з’явилися обличчя людей, що чекали на землетрус чи якусь подібну напасть.

– Свято для мене – це звуки духового оркестру, – завжди казала Мама, коли ми 1 травня або 7 листопада пробивалися крізь розставлені у центрі міліцейські кордони до нашого місця на трибуні. Ті походи були єдиними масовими зібраннями, які не викликали в мене панічного переляку. Там усюди були повітряні кульки, прапорці, але перш за все – непорушний, заздалегідь установлений лад. Інша річ – сьогоднішній тлум. Якби почався потоп, такий, як у Біблії, все б виглядало приблизно так само. І так само не було би куди втікати. Я стояла біля зачиненого вікна на другому поверсі, а людський потік здіймався дедалі вище. Над ним дрейфувала відкрита труна з Мамою всередині.

Навпроти нашого будинку розташовувався відділок міліції, і кілька міліціонерів товклися на півкруглому балконі якраз на рівні мого вікна. «Що станеться, якщо зараз один із них підніме зброю і націлить її на мене?» – думала я. Даремні фантазії! Я без вагання померла би замість Мами, одначе я добре знала, що на Остаточному Аукціоні Смертей за неї одну дали б дванадцять таких, як я. Вона була велика. Вона хотіла вмерти. Їй вдалося.

Ріка незнайомих голів пливла, зітхала і жебоніла. Кожен її рух відлунював у мені спазмом страху. Вона мала досить сили, щоби мене поглинути.

У натовпі були вагітні на вигляд жінки середнього віку, замотані в плащі до середини литки і сірі хустки. Я знала, щó вони ховають під одягом. Були там і чоловіки в чорному одязі, у яких з-під пахв стирчали схожі на вудки кийки. І я здогадувалася, що це означає. Водночас я не мала жодного уявлення, що це за люди, що спільного вони могли би мати з Мамою. З її мецо-сопрано і колекцією всіх опер світу на платівках, з її світлою шкірою і звичкою читати під час їжі, з її довжелезними мигдалевидними нігтями. Вона не запрошувала їх додому, не бували вони і на її концертах. Вони не віталися з нею на вулицях і не пили разом кави у «Вірменці». Не працювали з нею і не приносили машинописів, які треба було прочитати за ніч. А тепер-от вони прийшли і голосять так, наче Мама була гілкою, відтятою від їхнього дерева! Вчора якась незнайома баба подзвонила в наші двері, питаючи, о котрій почнеться прощання з «нашою Маріанною».

Чи були вони винними в її смерті?

Я навідріз відмовилася брати участь у похороні. Я стояла біля вікна аж доти, доки останній молодик із вудкою не сховався за рогом будинку, схожого на трансатлантичний лайнер, доки звуки труб не розчинилися у повітрі. На бруківці залишилося кілька розтоптаних пачок сигарет «Орбіта». Тоді я відвернулася від вікна й пішла грати на піаніно – і ніхто (крім мене) не назвав би цю какофонію грою. Хіба – Прабабка. Цей день ми провели в її кімнаті, ні словом не озиваючись одна до одної. У перервах між вправами я чула, як вона шкребе стіну пожовклими наманікюреними пальцями, і як росте дерево на нашому подвір’ї.

Аба повернулася додому після обіду, з очима, підведеними темно-вишневими синцями. У них я помітила щойно прийняте рішення відтепер присвятити мені все своє життя. Ось що вона розповіла мені про похорон:

– Хвиля людей, що несли труну з Мамою в бік Личаківського цвинтаря, наростала на очах. Коли її початок уже доходив до середини вулиці Пекарської, і до процесії почали приєднуватися студенти-медики – з усіх будівель інституту по черзі, – кінець усе ще звивався десь у районі площі Галицької. Перешіптувалися, що міліцейські кордони вже чекають біля цвинтаря, але хіба це могло якось вплинути на рух цунамі?

Приблизно на рівні Музею патанатомії, де вже багато років у банці з формаліном спочивають стійкі до змін державного ладу руки штатного міського ката, оркестр зрезигнував із Шопена. Не починали і звичайних радянських маршів. Сталося так, що трубачі заграли заборонену «Червону калину»:

А ми тую червону калину
Підіймемо,
А ми нашу славну Україну
Гей-гей, розвеселимо!

Духовим вторував наростаючий спів – драматичний і злий. Жінки витягували з-під плащів ікони – і ось побляклі від багаторічного лежання в підвалах та на горищах лики святих Юрія та Миколая, а також архангела Михаїла зринули вгору. 

– Ганьба катам Маріанни! – вигукнув хтось.

– Ганьбаааааа! – відгукнулися тисячі горлянок.

– Ми помстимося за Маріанну?

– Клянеееемось!

Ніби на підтвердження цих слів чоловіки з вудками почали обережно ними потрясати, розгортаючи водночас прикріплені до древець заборонені синьо-жовті прапори. Процесія посувалася вперед, невблаганно наближаючись до трьох арок головного входу на цвинтар. На перпендикулярній до Пекарської вулиці Мечникова вже перекрили рух трамваїв, а вздовж усього периметру цвинтарної огорожі було виставлено ланцюг міліціонерів, прикритих рядом бронетранспортерів. Попри це – демонстрація просувалася вперед.

У мить, коли ті, хто ніс труну, порівнялися з коліями, диригент, невисокий і лисий, швидко підняв свої великі долоні вгору. Це був знак, який усі вмить розшифрували. Люди затягли «Ще не вмерла Україна».

Міліціонери теж ніби чекали цього моменту. Як за сигналом, вони почали виривати жінкам із рук ікони, вишарпувати прапори, що їх тримали чоловіки. Це, своєю чергою, привело в рух добродіїв у чорних шкірянках, з великими вівчарками на повідках. Вони рвонули в бік людей, які втікали у бічні вулички, ховаючи кольорові плахти стягів за пазухи, на бігу викидаючи вудки. Упійманих заштовхували в машини.

Аба запам’ятала хлопця з прапором, який, шукаючи куди втікати, кинувся у бік телефонної будки, але позаяк там уже хтось був, вискочив на дах. Там він почував себе в значно більшій безпеці, тож, затиснувши древко прапора між ногами, став весело крутити міліціонерам дулі. Чоловік у чорному кинув коротку команду, і за кілька секунд видресируваний пес був уже на даху будки. Яким був фінал цієї сценки, Аба побачити не встигла: процесія зайшла на територію цвинтаря і потяглася вгору, проминаючи могили Марії Конопніцької, Івана Франка і Соломії Крушельницької. В’ячеслав Чорновіл, який того дня мав чорні тіні під очима, всю дорогу йшов нарівні з труною. Вперше в житті він, здавалося, не помічав, що його людей цькують собаками, б’ють палицями, забирають у міліцію. Він ішов, дивлячись прямо перед собою. Напевно, думав про те, що це він мав загинути, а не Маріанна.

До місця насправді дійшло небагато, переважно ті, хто знав Маму особисто. Звідси, з пагорба, було видно розгромлений Цвинтар «орлят», петлю сьомого трамваю і затишні вілли Погулянки.

– Український народ може пишатися своєю донькою Маріанною, яка віддала за нього життя, – піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала.

– Ті, хто її вбив, думають, що задушили нашу пісню. Але навіть сьогодні вони могли переконатися, що ні, бо ця пісня звучить чимраз голосніше! – і тої ж миті, ніби передражнюючи його слова, знизу завили міліцейські сирени: демонстрантів усе ще забирали. У чистому липневому небі ширяв білий лелека. Нині Мама вже не була загорнута в прапор: заплямленим кров’ю полотном її накрили, як простирадлом. Грабарі замкнули труну й обережно почали спускати гріб у могилу. Тоді Аба розплакалася. Набагато пізніше я взнала, про що вона тоді думала. Власне, про те, що вагітна жінка стає легшою, коли врешті-решт народжує, так само й мати, яка віддає дитину землі, починає важити трохи менше. Можливо, саме тому Аба зуміла без нічиєї допомоги спуститися крученими стежками цвинтаря вниз, туди, де великі оранжеві цистерни з написом «Вода» лили на побоїще щедрі та буйні фонтани. Її ноги, скручені артритом в негарну дугу, переступали енергійніше, ніж звичайно. Поспішали до мене.

Того дня трапилася ще одна річ – у мене почалися перші місячні. Однак, усупереч очікуванням, замість маєстатичного дощу із багрянцю та карміну, на мою білизну лягла мітка з двох скромних брудно-коричневих смужок. Світ виглядав іншим місцем, ніж я собі уявляла.