07.04.2022

Посестри. Часопис №3 / Нотатки часів війни

Повідомлення про війну знайшло мене в Греції. Я приїхав на декілька днів. Відчути весну і відчути спокій, котрі в нас у постійному дефіциті. Бо живемо так, немовби були жертвами нескінченного передновку. Провесна без кінця. Розписана на змінні тони депресії та агресії, розпачу та безплідного зусилля. Приправлена приховуваним перед самою собою відчуттям безсенсовності, марноти, безупинних озимків і танення духу. Очікування війни. Невмілості миру.

Першого ранку Путін вискочив з мого айфона. Ще до кави, щойно після пробудження. Воєнний Путін. Збентеження й дезорієнтація. І контраст із грецькою весною, спокоєм та погодою, вписаною в цей приголомшливий краєвид.

Пелопоннес, море і гори, блакить і зелень, прості, сповнені щастя дії. Збирання помаранчів, витискання лимонів, прогулянки повними квітів луками, оливковими гаями. Під час війни це все не зникає. Стає ще виразнішим. Ще сильніше вражає й полонить. Але, окрім захоплення, завдає болю.

  Ця війна так близько від Польщі, вона зачіпає людей, що живуть серед нас, триває у містах, чиї давні, ще польські назви ми нерідко зберігаємо у своїй пам'яті. Хай там як, а це має значення. Це винятково важливо. Важливо для способу, у який ми переживаємо цю війну. Цей потворний, звірячий напад. Це пробуджує в нас безліч померлих спогадів, безліч духів, що досі спали. Це величезне потрясіння нашого внутрішнього світу. Повернення того, що найболісніше й найтрагічніше відбилося на долі цієї частини Європи. Повернення того, що було витіснене.

Думаю про це, стоячи на сцені великого театру в Епідаврі.

Четвертий день війни. Театр цілковито порожній, але в цій пустці він позначений насиченою присутністю. Клубок підступає до горла, і я починаю кричати. Кричу, стоячи там, у центрі античної сцени. Голос у цій приголомшливій акустиці сам знижується, множиться й резонує з безоднею. Посилений голосом не-з-цього-світу. З бездонної й кровоточивої рани, якою є відвічна боротьба свободи з тиранією.

Відчуваю у своєму повному розпачу крикові всіх тих, хто, боронячи свободу, мусив протистояти імперському шаленству. З "шаленою гординею", як писав Міцкевич, "великих самовладців", до грона яких так би хотів належати Путін.

Українці мають повне право почуватися сьогодні, як греки, що під Марафоном, Фермопілами і Саламіною чинили опір персам.

Так, любі сестри і любі браття українці, ви маєте на це право! І кожного дня війни ваші героїзм і страждання лише підтверджують це переконання. Ваше іді на хуй - це переклад грецького molon labe (прийди і візьми - ред.). Кричачи на сцені в Епідаврі, я відчував, що всі ті духи, які полюбили свободу проти тиранії, сьогодні з вами. І завдяки їм нападники вас не переможуть.

* * *

Відразу після повернення з Греції я занурююся в наше затуманіле (цей туман чорний, як попіл, і червоний, як кров) колективне несвідоме. Так, Польща сама для себе є власним Аїдом. Особливо зараз. Саме зараз, коли вона так розпалена ентузіазмом, мобілізацією, котрими, повірте мені, я щиро пишаюся.

Що ж це за приховані скарби, які ця війна виявляє в нас, поляках, і в інших східних європейцях теж? Не писатиму про те, що всі ми знаємо. Так, це, безперечно, емпатія, безперечно, гостинність, безперечно, солідарність тощо. Ми всі це усвідомлюємо. Але це не все. Це лише поверхня нашого психосуспільного життя, сповненого фантазій і прагнень, про які вже надто давно ми воліємо нічого не знати.

Тим, що пробивається з цієї імли й показується у всій своїй величі як емпатія чи підтримка, є наша власна незавершена справа з Росією, наша російська травма. Вона ледве не з милості вивела з Польщі свої війська. Усунулася, бо її до цього змусили, але вона ніколи з цим не погодилася. І надалі плекає свої імперські претензії. Вона не вміє й не хоче змінитися. Культ Сталіна в Росії сьогодні є чеснотою. За своєю сутністю Росія залишається тим, чим і була. І вона цього хоче. Вона не спокутувала цього й не вилікувалася. Це напевне не стосується всіх росіян. Але колективної російської пам'яті та ідентичності - так. Імперська й агресивна Росія - це й надалі реальність, а Путін є лише її обличчям.

І саме тому й досі не зродилося в нас ані задоволення перемогою, ані почуття сповнення справедливості, що їх приносить завдане покарання, ані відчуття безпеки як наслідок того, що російського імперіалізму вже не існує. Страх перед Росією, відсутність відплати й відсутність покарання. Все це й далі живе в нашій колективній психіці, лишень припудрене зовні відчуттям приналежності до Заходу (з одного боку) та антизахідного "вставання з колін" (з іншого).

В українській війні вся ця витіснена травма і фрустрація врешті знайшли для себе шанс. Шанс на подолання їх і заспокоєння потреби, довершені руками українців. Це вони покарають Росію, зламають її імперську міць, оголюючи її крихкий фундамент, повалюючи її великодержавний міф. І саме це відбувається на наших очах.

Адже в перші дні цієї війни українцям вдалося те, чого нам не вдалося зробити ніколи. Вони втілюють собою ефективність, ентузіазм і романтичність. У них відродилося те, що ми втратили. І завдяки їм ми теж хочемо це повернути. Але не можемо повернути, не маючи жертв і реально не будучи з ними. Тому ми хочемо їх врятувати, але, рятуючи їх, прагнемо також урятувати й відродити себе самих, інших-але-своїх.

Війна на українській землі разом із українськими біженцями переноситься на виснажений ґрунт польської "душі", що дає справжні шанси на те, що щось у нас зміниться. Що ми щось повернемо, відкриваючись до них, тобто до себе самих як Інших. До Іншої можливості у собі. Я віддавна переконаний, що коли вже щось змінить Польщу, то це буде наплив українців. А що вже казати про тих, котрі б'ються й тікають від спільного архетипного ворога.

Цей психосуспільний механізм стосується, однак, не самої лише Польщі. Він також є підпорою для України. Бо українці відчувають цей наш - завдячуваний їм - ентузіазм. Відчувають наше - завдяки їм - преображення. І черпають з нього силу для боротьби. Силу для спротиву.

* * *

Завдяки цьому Польща вже б'ється у цій війні. З першого її дня. Як жодна інша країна Європи. Вирішальною тут стає несвідома, психічна невідворотність. На рівні архетипних структур польської "душі" та її найбільш первинних фантазмів війна України з російським загарбником виявляється війною за відрив Русі від Москви. І не йдеться про те лише, що хтось знову хотів би анексувати Русь, приєднуючи її до Польщі. Ні! На реальному та свідомому рівні ця фантасмагорична гра не означає нічого іншого, як входження, як уведення України до Європи. Йдеться про глибоку психічну потребу "повернення" України як партнера, як союзника, як близької країни, звільненої від російського імперського ярма. Інакше кажучи, потенційна перемога України на рівні цього фантазму означатиме вставання Польщі. Так само, як захоплення України Росією завдало б їй смертельного удару. Сильна й відроджена, підтримувана Польщею і дружня з Польщею Україна - це на рівні наших психосуспільних енергій ніщо інше, як Україна "повернена", а отже, й відроджена Польща. Адже через російське загарбання України, її втрату й ми стали таким порожнім, понурим і змарґіналізованим народом. У це також грає наше колективне несвідоме.

Ця фантасмагорична гра між Росією, Україною та Польщею, що відбувається під час цієї війни, винятково реальна та вирішальна, якщо йдеться про майбутнє не лише цього регіону. І Польща це відчуває, тому докладає всіх зусиль. У цій війні ми б'ємося руками українців (і Богу дяка, що підтримуємо та озброюємо ці руки, як тільки можна) за власне повернення з-понад двохсотрічної окупації. Це відбувається саме зараз. І зараз має шанс скінчитися. Бо ментальна окупація, яку я маю на увазі, глибша і більш тривала, аніж територіальна. Сама думка про це мені здається нестерпною. Бо, можливо, наші проблеми з Європою та європейськими цінностями, потяг до квазі-російського авторитаризму, націоналізм і ксенофобія, підкріплені агресією, упередженнями і зверхністю, можливо, все це свідчить про незавершений спір з імперською Росією. Те, що ми залишаємося під її прихованим, але нездоланним впливом, як жертва, що узалежнюється від свого мучителя й ката.

Інакше кажучи, ми зовсім не євроскептики і насправді хотіли би бути європейцями, але щось нас тримає. Це, власне, невирішена справа з Росією, що колонізувала, гнобила й ламала нас сторіччями. І сьогодні видобути нас із цього мають українці, за умови, що ми включимося в їхню боротьбу. Власне так, як ми це робимо. І ще більше. Ця ситуація є немов велика національна терапія. Їхня війна із путінською Росією - це їхня і наша війна за нас самих. Це наша спільна війна з російським імперіалізмом, що не лише фізично, але й психічно винищив нашу частину Європи. Наша підтримка і наша активність - це для нас шанс на те, аби підвестися після занепаду, котрого не могло зупинити навіть членство в Європейському Союзі. Парафразуючи назву книжки Марії Яніон: до Європи - так, але лише з нашими українцями.

Саме так сьогодні грає зі світом наше колективне несвідоме. І ставки у цій грі лише найвищі. За насправді суб'єктне буття у Європі. За свободу від примар, що нас пожирають. Якщо Україна програє (програє ментально) або якщо виграє, але без нас поруч, то ми в Євроспільноті не підведемося вже ніколи. Якщо ми не повернемося на шлях демократичної правової держави, Росія взагалі не муситиме до нас приходити. Бо врешті-решт ми станемо нею самі.

Отже, аби одужати, наша колективна психіка мусить перемогти російський імперіалізм. Перемогти разом з Україною. Це не має нічого спільного з русофобією. Йдеться про зламання її імперіалізму, що для Росії й росіян становить шанс. Хоч не нам вирішувати, чи наші "друзі-москалі" цим шансом скористаються.

* * *

Звертаюся до пророка вже вкотре невипадково. Бо мені здається, що цієї війни ніхто інший нам не пояснить. Ніхто, окрім Міцкевича. Ані політологія, ані соціологія, ані критика культури. Я знаю, що ця думка цілковито шалена. Проте достатньо прочитати "Редут Ордона", аби побачити, що від початку XIX століття нічого не змінилося. Що й надалі фундаментальною справою для нашого суспільного здоров'я і розвитку є спротив та перемога над примарою російського імперіалізму. Ця війна не демонструє нічого яскравіше за те, що він сьогодні лише примарний. Але й примарний він, як виявляється, зовсім не менш злочинний і небезпечний.

Лише Міцкевич пояснює цю війну. А його "Редут Ордона" звучить настільки ж потужно по-польськи, як і по-українськи. Лише Міцкевич пояснює її істинну небезпеку та істинну мету. Не лише геополітичну, але й ментальну. Міцкевич, тобто написаний польською східноєвропейський романтизм. Романтизм, що політично спирався на спротив демократичної "весни народів" до кнута імперської тиранії "царів". По суті, це війна, що мусила відбутися у XIX столітті. Ба більше, що невпинно триває з Листопадового повстання.

І тому Західна Європа цієї війни ніколи цілковито не зрозуміє. Так, як не могла зрозуміти польських повстань. У цій війні дається взнаки неймовірна, як на неї, рішучість, що варто високо цінувати, але й відповідальність за її розпал. Відповідальність, що на неї покладають підтримувані впродовж останніх десятиріч "прагматичні" відносини із путінським режимом. Що, зрештою, було продовженням винятково давньої традиції недратування Росії, "розуміння" інакшості Росії тощо.

Я не в змозі зрозуміти страху і захопленості Заходу Росією. Так багато про це написано і сказано. Чи зараз це зміниться? Якби ж то... Але це залежить також від процесів, які відбуваються у західній свідомості. Адже найважливіші країни Західної Європи теж мають імперське минуле. Отже, нічого дивного, що у двозначному ставленні до імперської Росії голос бере їхня власна імперська, витіснена й невилікувана травма. Не травма трагічних, антиімперських повстань, марних спроб вибороти для себе суспільну суб'єктність, що була б демократичною за духом. Це було долею Східної Європи і врешті спричинилося (унаслідок безперервних поразок) до виникнення тієї суспільної січки, з якою ми маємо справу у себе і крізь яку щоразу рідше прориваються пориви вільнодумного ентузіазму. Ні, у Західній Європі це велика травма через втрату імперського значення та імперської міці. Отже, примарні й зруйновані західноєвропейські імперії, колонізовані американським капіталом, налякані біженцями, збентежені Китаєм, розпещені непристойною ситістю й безпекою, несвідомо сприяють Росії. Росії, що й надалі грає імперськими м'язами. Показує всім навколо безсоромний, вульгарний фак.

Захід не лише не відчуває несмаку через це, але й сповнюється несвідомою заздрістю й захопленням. Знаменним і дошкульним є в цьому контексті західне роздвоєння поміж насправді гострими санкціями, вимушеними путінськими воєнними злочинами та рефлективна нерішучість і відстороненість щодо європейських прагнень України.

Коли я про це думаю, то доходжу справді радикальних висновків. Якщо ідея об'єднаної, солідарної та вільної Європи має перемогти, то захід континенту однозначно має стати на бік України і прийняти її, цілковито й остаточно позбуваючись своїх симпатій до російської імперії. Якщо так не станеться, то Європа ніколи вже не підійметься. А просто виявиться живим трупом. Жалюгідним блазнем, що нічого важливого не в змозі зрозуміти.

Я думаю про все це із великим занепокоєнням. З дедалі сильнішим враженням, що відносно України ведеться не надто чиста гра. Можливо, Захід вже виніс Путіну вирок (якби ж то), але й далі залишається неспроможний до того, аби переглянути своє постімперське російське зачарування та зректися його раз і назавжди. Отже, вони легко можуть після його відходу повернутися. Доки, однак, триває війна, є шанс. Критичний час, відповідна мить. Останній момент для шансу на показову зміну та оздоровлення для Заходу теж.

* * *

Це ті думки, що народжуються всередині польського Аїду. Визнаю це не без сум'яття. Проте Українська війна не залишає мені вибору. Вона настільки потужна у своїй дії, що людина втрачає ґрунт під ногами і відступає. Проте важко не відчути у всьому цьому також занепокоєння через те, що я дозволяю собі піддатися східноєвропейській параної, якої, зрештою, дуже боюся. Вибухові манії перед обличчям безпорадності, спричиненої російськими бомбами, російськими ракетами, російськими воєнними злочинами, російською скандальною й звірячою завзятістю, аби вбити Україну, аби всю її підірвати в повітря і знищити.

Можливо, тому ці думки - це лише якісь воєнні примари, ілюзії і пусті надії, бо привид тиранії, привид східної імперії знову переможе й тріумфуватиме над життям. Можливо, у Східній Європі дух свободи і демократії ніколи з цим привидом не розправиться. І навіть потенційне пробудження Заходу ефективно нам у цьому не допоможе. Яким же абсурдом є імперське насильство і війна, до якої воно призводить. Хворі амбіції, хвора гордість, хвора душа. Може, нічого з цим не вдіяти?

* * *

Я знову в Греції. Повертаюся у пам'яті. Останній день перед поверненням. Ми були на вулкані. В Каймені Хора, селі на схилах великих застиглих брил лави. Ми їхали вище, звивистою дорогою поміж вулканічними вершинами, повз родючі, хоч і схожі на місячні, кратери. Космічна, архаїчна та не з цього світу аура. Місце випаленого початку. Великий і вічний мир у місці прадавнього вибуху світу. Крокуючи крізь цю оглушливу тишу вулканічним гравієм та слизькими, замшілими каменями, ми увійшли до Святого Іллі. Верхівка із маленькою церквою. Який же звідти мальовничий краєвид. Саронічні острови на вкритому імлою морі: Егіна, Ангістрі й маленькі острівці Пелопа, розкидані по морю, неначе рештки якихось монструозних, прадавніх істот. Чому на світі так страшно? З оскаженілим Путіним. І з дурним Заходом, що, зазнавши несподіваного шоку, намагається пробудитися. Що це за дно, що за клоака, що за помийна яма. Страшно подумати. Страх. Чому?

Чому на Святому Іллі, хоч би на мить, не може зустрітися все людство? Зустрітися й знайти спокій. Змовкнути. Відчути, що зовсім не потрібно стільки міці, стільки сили, стільки влади, стільки страждання, стільки дурості, стільки позбавлених сенсу суперечок. Страшно, страшно. Страшно... А вистачило б лише на мить піднятися на Святого Іллю. Проїхатися крізь Каймені Хора. Ступити на вулканічний кратер. Якою ж затуманілою твариною є сучасна людина. Кожна. Не лише Путін. Путін насправді є евріменом. Параноїдальним шанувальником власної величі, а отже, кожним та кожною з нас. Зрозумів я, стоячи на Святому Іллі. Це зрозумів.

 

Джерело: «Українці мають повне право почуватися сьогодні, як греки, що під Марафоном, Фермопілами і Саламіною чинили опір персам» - Українська Служба - polskieradio.pl

Польський оригінал вийде друком у найближчому номері часопису «Przegląd Polityczny»

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Ауґустиняк П. Нотатки часів війни // Посестри. Часопис. 2022. № 3

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...