Посестри. Часопис №48 / Європа Мілоша

Змучений і наляканий своєю долею політичного емігранта у Франції, Чеслав Мілош шукає у 1950 році спокою і розради: 

Але – інакше, ніж в Америці – лікувала мене не лише природа. У свої теплі обійми брала мене Європа і її каміння, тесане рукою минулих поколінь, безліч її облич, що виринали з різьбленого дерева, з живописних полотен і вишитих золотом тканин, заспокоювали, долучали мій голос поміж її старі заклики і присяги, незважаючи на мій бунт проти її розколу і немочі. Незважаючи ні на що, родинна Європа. Так сталося, що дуже мені допоміг край ніби платонічного спогаду, краєвидів, бачених ще до миті народження, Дордонь (Dordogne), місця настільки лагідні, що людина обрала долину Везера своїм місцем проживання тридцять чи двадцять тисяч років тому (чи ж не керуючись також платонічним спогадом раю?). […] Однак поступово я припинив перейматися всією міфологією вигнання, цим боком і тим боком. Польща і Дордонь, Литва і Сабаудія, вулички Вільна і вулички Латинського кварталу зросталися воєдино, адже я не був ніким іншим, ніж греком, що переїхав із одного міста до іншогоМілош Ч. Родинна Європа. — Львів, 2007. — 390 с. (Переклад Л. Стефановська та Ю. Іздрик). [1].

Цікава річ, що ці кілька чудових речень рідко цитують. Але ж саме вони пояснюють назву книжки, тобто те, що найважливіше. Загалом ця назва була перекладена не точно: лише перший, італійський, перекладач зазначає «Europa familiarе». Німець, який, мабуть, хвилювався через поділ свого краю, називає «West und Östliche Gelände». Більш «західний» француз не сумнівається, з чим має справу, пишучи «Une autre Europe». Американка, мабуть, за власної спонуки, коментує назвою: «Native Realm. A Search for Self-Definition». Дивовижний парад непорозумінь! Зрештою, і польські читачі, переймаючись історією краю, розуміли (розуміють?) цю назву як нагадування про Велике Князівство. Як спогади чи роздуми про далеку, відірвану чи забуту частину історичної Польщі, де народився письменник…

Слово «родинна означало б у цьому випадку: «та, де народився [Мілош]». Тим часом цей коментар до назви, яку я зазначив на початку, означав би радше: «та, що мене народила». Певна річ, що всі ці значення, і це характерно для поета, якось накладаються одне на одне. Коментар Мілоша, що розповідає про «краєвиди, які пізнав до моменту народження» і порівнює себе з греком, що мандрує різними містами імперії… заснований на розумінні родительки як цивілізаційної цілості.

Кому – чому – тут протиставлена Європа? Росії й Америці, проте кожній по-інакшому. «Справедливо це чи ні, висловлюю принаймні свою нав’язливу ідею»Мілош Ч. Родинна Європа. — Львів, 2007. — 390 с. (Переклад Л. Стефановська та Ю. Іздрик)[2] – пише Мілош à propos росії. Хоча й усвідомлює «комплекс невислуханої Кассандри», що часто зустрічається серед поляків… – не сумнівається, що росія «є [чимось] іззовні» і має «страх перед безформністю і моральним хаосом»Мілош Ч. Родинна Європа. — Львів, 2007. — 390 с. (Переклад Л. Стефановська та Ю. Іздрик)[3], але це не заважає йому розуміти й захоплюватися російською літературою. Рисою російського мислення і морального відчуття є «розірвання зв’язку між інтенцією і чином»: тоді, власне, «шляхетні слова […] і вся прекрасна російська відвертість» виявляться лише мандрівкою до «країни, де людина людині є братом». Тоді можна доносити і вбивати за наказом, почуваючись невинним. Винні завжди обставини: цар, партія чи просто доля.

Інакше кажучи – зараз я доповнюю – нема в росії суспільства. Існують лише людські суб’єктивності (певна річ, шляхетні) і вимоги держави, яка керує більшою чи меншою мірою за допомогою жорстокої сили. Якщо б її не було, все розплилося б у суб’єктивних фантасмагоріях, однаково шляхетних, як і жорстоких… Можна сказати ще інакше, що світ перебуває в неподільній владі диявола і для чесної людини не залишається нічого іншого, як безсило мріяти про Боже Царство (або ж його субститути, на подобу комунізму). Хай там як (тут Мілош трохи побоюється своїх узагальнень), Європа розмивається і зникає там, куди дійшли принесені поляками наука й мистецтво Великої  гуманістичної Традиції, тобто у Києві і Полоцьку…

Але це останнє речення має бути написане в минулому часі.

Мілош дуже добре усвідомлює, що програв… а також свій (польський) страх перед Сходом, тобто росією:

Трепет «малого» перед «большим». Перед Імперією.
Що простує й простує на захід, озброєна луками, 
списами, бетеерами
[…]
А я – нічого, я тільки втікаю – сто, двісті, триста роківілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 151. (Переклад Н. Білоцерківець).[4]
.
(«Сон – тривога 1918»)

 

Перемога Імперії знищує традицію, і цим самим – приналежність до Європи:

Над кожним родом і племенем зводилась сіра тиша.
По дзвонах на вежах костьолів. По шпорах і шаблях.
[…]
Я тільки моргав очима, смішний, бунтівливий,
Сам-один із Ісусом та Дівою проти безмірної моціілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 158. (Переклад Н. Білоцерківець).[5]

(«Рік 1945-й»)

Колись – несподівано – Імперія розпалася, не залишила жодних ознак минулого:

Нікому не казав, що знаю ту околицю.
Бо і навіщо […]
Де були села й сади, тепер тільки поле.
[…]
Понизився рівень вод, зникло болото,
А з ним запах багуну, тетеруки і зміїМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 188–189. (Переклад Н. Білоцерківець)[6]

(«Литва через п’ятдесят два роки: Околиця», НБР)

Словом, Імперія розправилася не лише з цивілізацією, а й із природою, що тепер позбавлена буйності, неповторності, розмаїтості. Ця природа була також скорегована людиною, дещо гуманізована її діями. Це дуже важливий мотив образу Європи Мілоша.

Кому – чому – протиставляє ще Європу? Expressis verbus Америці, яку пізнав – у трохи двозначній ролі польського дипломата – відразу після війни. Для нього це країна без історії, варта стільки ж заздрості, як і співчуття. У Вашингтоні пригадує

Попіл століть змішаний зі свіжою кров’ю 
(«Легенда»)

– і тому може запевнити, що

…] свій дім відтоді ми мали в історії.
(«Легенда»)

Народжене там дитя, яке

[…] прийде, – коли відбрязкочуть
Мечі, заспокояться крики 
Загиблих в уламках цеглин,
Він прийде по тріпанню віял
Над посмішками порцеляни...

(«Народження») 

– переконує, що

Куди б не пішов він, всюди
Знайде на земних речах
Теплий, людською рукою
Дбайливо зоставлений полиск.
[…]
Єдине його багатство Переклад Н. Бельченко.[7]

(«Народження»)

Однак підступно запевняє «дитя Європи», що

Хто має владу, завдячує логіці історії.
Віддай логіці історії належну їй частинуМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 88. (Переклад Дм. Павличка). [8]
 

(«Дитя Європи»)

– це, як і вся поема, є іронічною антифразою, у результаті ще й кепкуваннямі з історичної діалектики. Ті роки, безперечно, були важкими для Мілоша, зокрема внутрішньо. Разом із замилуванням Америкою була й яскрава відраза, спровокована зустріччю з масовою культурою. Американська людина, яку «м’яко на двадцятий поверх / везе м’яким ліфтом солодкий кулачок, girl» – потім

…] лежить, дивлячись сон про давній рай
Сон порожньої плівки фільму
Сон про малих дівчаток, вирізаних ножичками
[…]
Тоді пускають обірваний струмінь цифр
І щипцями срібних рук будують
Клітку зі скла навколо червоного серця. 

(«Немає погляду»)

Подолати шок від «солодкої» Америки було особливо тяжко для прибулого зі збуреної Варшави. Однак після років, проведених у Парижі, і подальшого життя в США ці різкі тони абсолютно зникли.

Мілош прожив у Америці майже тридцять років. Після п’ятнадцяти характеризував еміграційного письменника як того, хто «усвідомлював своє завдання, і люди чекали на його слова, проте йому було заборонено говорити». Там, де зараз живе, може говорити, але ніхто його не слухає, та найгірше: він забув, що має сказати. Дивні слова в автора, що написав тисячі сторінок… Як же Мілош розуміє своє «завдання»? Може, позбутися статусу вигнанця… або зберегти «омріяну присутність» у своїй країні, що передбачає постійне повернення до минулого, свого і колективного… але передусім безперервну реінтерпретацію того минулого, з надією, що вона буде відповідною (зрозумілою) для майбутніх читачів. Ніхто, однак, не може йому в цьому допомогти, тим паче гарантувати успіх.

Мілош опинився в стані досконалої алієнації… У Каліфорнії доля змусила його взаємодіяти з трьома чинниками: залишилися лише «я, Природа, Бог». Я, на думку Паскаля, «гідне ненависті», тому в Америці його «лікувала лише  природа», позбавлена «теплих обіймів» культурної спільноти. Природа для Мілоша – це поле боротьби і безмежної жорстокості, вона може дивувати, навіть захоплювати, але в жодному разі не стане «родинною». Природний спосіб мислення – зазначає Мілош – робить із людини «потенційного ката» (звідси зацікавлення явищем опору у поезії Робінсона Джефферса). Не тяжко здогадатися, хто може аргументувати чи принаймні підтримати, стати гарантом для поезії, яка хотіла би відновити (чи повернути) цілісний досвід Мілоша… чи все пережите ним і що саме видається йому варте повторного представлення, репрезентації. Бог є не стільки адресатом, скільки свідком чи гарантом поезії. Таким є вихідний пункт теорії християнської уяви. І ще трохи еротичних спекуляцій – у книжці «Земля Ульро» Мілоша.

То були найсамотніші роки поета. Незабаром Америка стала для Мілоша краєм літературного тріумфу. Це особливе – принаймні для поляка – поєднання успіху з усамітненням визначило його відчуття американської цивілізації. Зрештою, вона дала йому все, що могла… Все, окрім змоги почуватися як удома.

Насправді разом із успіхом Мілош повертається до Європи, спочатку подумки, а потім – особисто. У 1983 році він написав особливий вірш, у якому тяжко охарактеризувати героя (мовця). Найлегше побачити в ньому польського емігранта з дев’ятнадцятого століття – уявімо, що Мілош підсунув Юліана Клачку, – який завершує свою політичну діяльність у далекому світі, у Відні чи Парижі… і вирішує доживати «у містечку в котловині під горою катедри / з могилами королів» [«Повернення до Кракова в 1880 році»]. Однак увага і захоплення, з якими вдивляється у те нове-старе життя, що його оточує… дозволяють побачити в ньому також – чи насамперед? – митця? поета? Як відомо, Мілош кілька років після того остаточно замешкав у Кракові.

Але чим саме є для нього Краків? Місто, з яким познайомився пізно і з яким мало що його пов’язувало в минулому! 

Відповіді найкраще шукати всередині поезії Мілоша. Краків йому замінив – у реальності, але не в пам’яті! – інше місто, місто, у якому він дорослішав. Вільно. Чим було Вільно? Містом ініціації, де з юнака став чоловіком: там сформувався його естетичний смак (а саме бароко і романтизм, костел Святого Петра і Павла і келія Міцкевича). Там же вникнув у суспільно-політичну механіку ХХ століття: майбутнє Європи краще можна було побачити з дивовижного периферійного Вільна, ніж із самовпевнених столиць… Коротко кажучи, Вільно в значній мірі сформувало чи визначило для нього самоідентичність, будучи мікрокосмосом цивілізаційного світу… По-іншому – Європи.

Чи всі міста (місця) можуть відігравати таку роль? Ні, бо не всі мали достатньо стимулів, прикладів, конфліктів… До формування, утворення здатні тільки чи насамперед ті міста (місця), що просякнуті досвідом, тобто історією. Це не мусить бути велика історія, історія подій.  Вистачить, якщо у якомусь місці буде накопичено досвід людського співіснування, в якому збережено осередок науки, стилістичні відхилення місцевого стилю, надалі живі й чинні звичаї…

Європа як цивілізація є для Мілоша сузір’ям таких міст і ширше – місць. Місць важливих і впливових, оскільки вони обтяжені історією. І, мабуть, лише Європа – принаймні впродовж довгих років. У пізньому віці Мілош захопився Японією, а в 1949 році Азією, людям якої віддає шану… –  Азія насамперед є континентом, де

[…] орел кружляє спекою без хмар
А звук допотопних скал насміхається
З людини, з її богів і демонів

(«Думки про Азію»)

Але Америка? Америка – як я вже зазначав – спонтанно асоціюється Мілошеві з природою: найяскравіше це видно в поемі «Поетичний трактат», де у четвертій частині Мілош роздумує над тим, яке значення в його поезії посідає природа. Одночасно за допомогою уяви мандрує розмаїтими американськими краєвидами: 

В Америки моєї – шерсть єнота,
Єнота очі в чорних окулярах.
Мигтить бурундуком серед ломаччя
[…]
Її крило – це колір кардинала.
[…]
Вона, як мокасинова змія,
Пливе хвилясто у воді зеленій.
Гримучник, ця сполука плям і цяток, 
Її в клубок звиває в квітках юкки Тут і далі переклад Н. Бельченко.[9]
.
(«IV Природа»)

Як бачимо, Америка є радше місцем для зоолога, ніж для географа. А найменше – для історика. Америка скеровує до дитинства, коли предметом зацікавлення поета були ліс, лука, річка з їхніми мешканцями.

Америка – доповнення для мене
Легенд дитинства про первісні нетрі,
Що чув колись під стукотіння прядки.

(«IV Природа»)

Звідси питання:

Чом би в природі, як неон яскравій,
Домівку назавжди не влаштувати?

(«IV Природа»)

– де «неон» цілком однозначно характеризує, де та «природа», яка дозволила б забути про історію. Але вже через деякий час в «Оді» у красотах жовтня з’являються англійські солдати і поборник свободи, литвин із задертим носом, що поспіхом готує повстанські гармати проти них.

Але природа – особливо американська – лише рідко дозволяє проникнути крізь історію. Тому тамтешнє місто – у своїй монотонній величі чи безмежній скромності – майже не з’являється у Мілоша. А якщо з’являється, то в невдячній ролі антиміста, столиці цивілізаційного delirium:

В Мегалополісі настало свято.
Дорожній рух спинили для процесій.
Скульптура бога рухалась повільно:
Солідний фалос двадцятиметровий
[...]
Відправа йшла й у храмах християнських,
[...]
Вів як дискусію, чи є життя по смерті,
Що визначалося голосуванням.
Отож я їхав на вечірнє party
В скляну будівлю на гірському схилі
Дивитись мовчки на пейзаж планети:
Блискучий ґрунт із солі чи металу,
Полинні у яругах суходоли;

(«Де сходить сонце і куди сідає: V Мала пауза»)

Мертвий краєвид – це смерть Бога… але також фізична відсутність міста, яке не здатне естетично впорядкуватися, оскільки нема довкола чого зібратись. Може лише розростатися або розпадатися – як природа.

Інакше, звісно, у Вільно чи Кракові, для яких чомусь – як убогим, наївним, старосвітським – Мілош не жаліє докорів… При цьому нема такого, що Мілош виглядає як «антиамериканський», радше навпаки. Але там він справді ніколи не є вдома, по-справжньому вдома. Цим самим говорить нам повернутися знову до Європи.

Чим, зрештою, Європа є для поета? Обережно можна було би відповісти так: сузір’ям місць і міст, де відбувається ініціація і формування людини. Інакше: де люди набувають – не без суперечок, боротьби й жертовності – можливо надійну і складну (тобто впорядковану) самоідентичність.  Це не відбувається насильно, примусово… радше шляхом терпеливого покращення, пригладжування природи. У цьому сенсі педагогіка є особливо близькою до літератури, що проявилося вже у 1943 році у поезії «Світ».

Як відомо, «Світ» одночасно є описом «доброго дня» в родині, знайомством із простором, у якому ця родина живе: від саду, що росте біля будинку, аж до духовних столиць світу – Рима й Парижа, що прозирають із глибини горизонту… і врешті, фігурою метафізичного порядку, в якому повинна перебувати людина поміж Богом і природою. У результаті – як каже Мілош – Європа не є щось інше: це цивілізація, яка намагається (чи намагалася…) сформувати людей у гармонії з природою і метафізичним призначенням. Здійснює це, опираючись на Афіни, Рим і Єрусалим… прагнучи і се, і те долучити до спільного надбання. Тут нема жодного секрету і жодної оригінальності: Мілош назавжди залишився учнем Віленської гімназії Зиґмунта Авґуста і насправді ніколи далеко не відходив від педагогічного ідеалу чи програми, на основі яких формувався. Проте катастрофічні настрої, що у тридцятих роках охопили і поета і його духовних учителів… не послабилися, а, навпаки, зміцнювали його щораз складнішу вірність Великій Європейській Традиції… так можна було би назвати цей педагогічний взірець, що невипадково сформувався в період бароко: єзуїти нав’язували (також і своїм опонентам) такий сплав теології (філософії) і класичної риторики (поетики)!

На основі зазначеного дозволю собі зробити невеликі підсумки. «Європейським» для Мілоша є те, що може об’єднати світське зі святим, природне з надприродним (чи принаймні ідеальне, непрактичне, підпорядковане якомусь вищому устроєві). Звідси особлива нав’язливість уяви: любими для серця поета є такі міста і пейзажі, у природну красу яких чітко вписалася людина, не знищуючи її. Найпереконливішим прикладом є описи місць абсолютного щастя: це ельзаський Міттельберґайм, Бон біля Женевського озера або долина Васер у Гасконі. Цікаво, що на цих теренах, якими захоплювався поет, – щонайзвичайніших і просто європейських – зароджуються також моральні переконання Мілоша

Огню, могуття, сило, ти, яка
Мене затисла у долоні, зморшки
І борозни чиї немов продряпав
Південний вітер. […]
В години страху, тижні безнадії
[…]
Повірити дозволь, що я дістанусь
І що в Міттельберґаймі зупинюсь.

(«Міттельбергхайм»)

Подібна ситуація у вірші «Бон над Лиманом»:

[…] Погоджуєшся що є
Нищити і з руху підхопити вічну мить
Як блиск на водах чорної ріки? Так.

(«Щоденник: Береги Лиману», Розпорошені вірші 1953–1954)

Не буду занурюватися у значення цих переживань і переконань: важливим є те, що вони формуються там, де люди зуміли використати красу природи (пагорбів, річок, гір, лісів) і збагатити її красою дому, саду, обійсть і криниць, не кажучи вже про святині і палаци. Ці напівсільські, напівміські loci Europae засвідчують успіх цивілізації і те, що вона принаймні зуміла створити взірці гарного життя, змінюючи відповідно природу…

Можна вдатися в питання, чи така Європа не ототожнюється насправді зі збіркою поетичних топосів, що упорядковують і надають змісту просторові. Ці ж топоси інколи виглядають як похідні від архетипів чи навіть закорінені в архетипах: маю на увазі хоча б такі напівметафізичні категорії як гори і доли, сторони світу і т. д. (про них ідеться у книжці «Земля Ульро»). А водночас і такі фігури як домашнє вогнище, різноманітні сади, ідилічні луки, сад, де панує терпеливість і досвід, грізний і одночасно прегарний ліс чи silva obscura, і таке інше. Підтвердженням того, що ці фігури постійно присутні в уяві Мілоша, є цитати-парафрази з творчості Міцкевича у «Поетичному трактаті»: відомо, що «Пан Тадеуш» – це важлива картина «правильного ладу» родинного і (ймовірно) національного життя. У будь-якому разі набагато сильніше, ніж здається, у Мілоша присутня й антична традиція, і особливо «класична» традиція, і просвітницька з її концептом «наслідування» природи, вдосконаленої правилами смаку і гармонії. 

Чи у цьому європейському сузір’ї, про яке я згадував, обов’язковою є незмінна ієрархія? Навпаки, є міста, краєвиди, околиці, де традиція дещо сконденсована. Але цивілізація характеризується тим, що будує, творить! Звідси переконання, що місця, пам’ятники, твори мистецтва мають примножуватися, ба! – повинні примножуватися, що неминуче нівелює значення попередніх. Тому від початку Мілош прагне «рівноправ’я» для своїх переживань (своєї країни, міста і т. д.): досконалим прикладом є ставлення поета до Парижа – це місто поет часто згадує – хоча б від 1936 року… і яке, зрештою, якщо так можна висловитися, освоїв і здолав:

Йдучи повз вулицю Декарта
Спускався я до Сени
Варвар юний,
Приголомшений візитом до столиці світу.

(«Rue Descartes»)

Пізніше:

Знов біля Сени впираюсь ліктями в шорсткий граніт.
Так, ніби повернувся з жахливої мандрівки підземеллям
І побачив раптом у сяйві круговерть сезонів.
Там, де імперії упали і повідходили колишні покоління,
Не стало вже столиці світуМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 127-128. (Переклад Н. Сидяченко)[10]

(«Rue Descartes»)

Словом, Європа – є цілісною в динамічній нерівновазі, і власне її внутрішній розвиток сприяє тому, що інші міста, суспільства, країни і т. д. можуть занепадати, висуватися наперед… словом, занепадати і розквітати. Зрештою, мета поета – довести, що Вільно, периферійне місто, є так само чи навіть більш «європейське», як і Париж. Але можливе також, на жаль, і вилучення з цивілізації, вилучення чи самовилучення з Європи. Як легко побачити, Європа Мілоша є надто романською. Франція, Італія, без сумніву, вирізняються, тоді як Англія лише присутня на сторінках віршів і роздумів поета. Швецію і Чехію Мілош згадує частіше, ніж Німеччину. Ця відсутність – чи незначна присутність – повинна спонукати до роздумів. Вона, без сумніву, є показником – може, не зовсім свідомим? – глибокого потрясіння, яким стали для Мілоша окупація і особливо – нищення євреїв. Окрім кількох спогадів про Ґете, Шопенгауера і ще кількох німецьких геніїв… Німеччина відсутня у його поезії. У цьому випадку, мабуть, можна говорити про вилучення чи радше самовилучення з Європи – без сумніву, тимчасове, – а проте таке, що його неможливо забути чи ним злегковажити… 

.