Посестри. Часопис №45 / Зміїстими дорогами війни...
Рано-вранці 24 лютого нашою вулицею йшла військова колона росіян. Попереду БТРи, танки, за ними – великі брезентовані вантажівки. На корпусах деяких бронетранспортерів сиділи військові з автоматами в руках і дивилися на розгублених людей, котрі збиралися купками обіч вулиці, зверхньо, наче господарі на васалів; нахабно й хтиво, ніби маніяки на своїх жертв. Більшість із них мали розкосі очі (як з’ясувалося, то були буряти – непрохані північні гості у наших південних степах).
Колона зміїлася, її голова вже зникла за рогом, а хвіст іще довго не закінчувався. Вона вимірювалася кілометрами! Десь позаду гупали вибухи, глухо й важко. Не так, як у фільмах про війну. Здавалося, що на землю падають уламки метеоритів і вона двигтить від їхнього падіння.
Це вже потім ми дізналися, що окупанти, рухаючись, розстрілювали казарми тих нечисленних військових підрозділів, які дислокувалися на території нашої Новотроїцької громади. Наступного дня, коли ворожі колони болючим свердлом, ламаючи гілки придорожніх дерев та мнучи асфальт, уже пройшли крізь селище, фрагменти тіл військових (а служили тут хлопці з усіх куточків України) збирали по полях… І залишили на зберігання біоматеріал, аби можна було ідентифікувати їхні особи та повідомити рідним про загибель синів, чоловіків, братів… Та зроблять це тільки після війни. А наразі тих загиблих воїнів, певно, усе ще з надією чекають удома, сподіваються, що вони з якихось причин просто не можуть вийти на зв'язок чи перебувають у полоні.
Коли того лютневого ранку колона рухалася моєю вулицею, я так і не наважилася вийти з квартири. Стояла біля вікна, відхиливши фіранку, а сусіди під під’їздом наче у грі «передай далі», хто розгублено, хто приречено, хто констатуючи факт, вервечкою повторювали одне одному: «Війна, війна». Це слово було чутно навіть сказане пошепки, воно читалося по губах.
***
Ми бачили військові колони росіян у селищі ще кілька разів, а потім вони знайшли собі зручніший об’їзний шлях. І все ніби затихло. Ми лише з новин дізнавалися, що окупанти захопили Херсон, Каховку, Генічеськ, Мелітополь – найближчі до нас міста. І, сповнені патріотизму та рішучості, виходили на мітинги.
Під час першого наша колона була не коротша, ніж ота зміїста військова. Люди різного віку повиходили з жовто-блакитними прапорами і прапорцями, дівчата – у вінках, вишиванках. Дехто з мітингарів, не знайшовши вдома прапорця (а купити його вже було ніде, магазини позачинялися), синіми й жовтими фломастерами навпіл розфарбували звичайні аркуші паперу й несли їх поперед себе, мов ікони. Хто як міг ідентифікував своє українство.
Ми співали Гімн, пісню про червону калину, що похилилася; вигукували не зовсім пристойні «кричалки» про путіна й російський корабель. Причому їх дружно виголошували і вчителі, й учні, котрі йшли в колоні поруч. І ніхто нікому не робив зауваження за нецензурщину. Та найголосніше звучало «Слава Україні! Героям Слава!» «Херсон – це Україна, Новотроїцьке – це Україна!», і далі йшов перелік десятків українських міст, які опинилися під смертельним ворожим обстрілом: Київ, Миколаїв, Одеса, Харків, Запоріжжя, Чернігів, Ірпінь, Буча…
На другий мітинг ми вийшли не лише з українською символікою, а й із саморобними транспарантами. Тоді окупанти заявили, що хочуть утворити так звану Херсонську народну республіку (ХНР) на кшталт Л/ДНР, тож не можна було без усмішки дивитися, як гарно зодягнені молоді жіночки, цокаючи високими підборами, несли плакат із написом: «Хер вам, а не ХНР!»
Під час цих мітингів панувало неймовірне піднесення і єднання! Ми навіть жартували, сміялися й вірили, що ця війна ненадовго, що за кілька тижнів (ну, може за місяць-два) українську землю звільнять від російської нечисті. Бо ж наші воїни сміливі й сильні, бо наш рід – козацький!
Ми тоді ще не усвідомлювали, що цього замало, що армії дуже бракує зброї, а ворог регулярно підтягує нові сили…
Третій мітинг, у середині квітня, був небагатолюдним і останнім, бо небезпечним. Тоді окупанти проводили по населених пунктах «зачистку» учасників АТО, шукали активістів. Вони групами з кількох озброєних до зубів військових вривалися в хати моїх земляків, порпалися в речах, зазирали в кожну шпаринку. Когось нещадно били, ламаючи руки і ребра, когось забирали з собою «на підвал» для «перевиховання», іншим просто погрожували. Люди після таких «візитів» довго не могли оговтатися, не спали ночами; діти плакали, «ходили під себе»…
Декого росіяни ув’язнювали. Найдовше із місцевих патріотів у полоні тримали Народного Героя України Сергія Максименка та його сина. Їх забрали просто з поля, де Сергій Іванович, керівник крупного сільгосптовариства «Світанок» – одного з найкращих у нашому регіоні, координував весняну сівбу. У нашій громаді він був найпотужнішим (і чи не єдиним із заможних людей) волонтером, який дуже суттєво підтримував Збройні сили України. На території його господарства ще від початку російської агресії 2014 року базувалися військові. Він забезпечував їх їжею (свіжими м’ясом, молоком, хлібом, овочами, які виробляє «Світанок»), ремонтував техніку, оплачував лікування, реабілітацію, відпочинок їхніх сімей біля Азовського моря, усіляко підтримував. Продовжував це робити й коли вони відправлялися на передову, куди сам неодноразово приїздив із допомого. Таким чином під його шефством і турботою опинилися одразу кілька військових підрозділів – артилеристів, ракетників, піхотинців…
«За перший рік війни 2014 року на підтримку армії я витратив п’ять мільйонів гривень, а потім уже припинив рахувати», – говорив він в одному з інтерв’ю нашій районній газеті. Саме за допомогу армії його й затримали, за наводкою колаборантів.
Сергія Івановича і Сашка Максименків тримали у підвалі Генічеського ПТУ. Це вже потім, після повернення, стало відоме місце їхнього перебування. А впродовж місяця родина не знала, де вони, чи живі?.. Ні вдень ні вночі з голів бранців не знімали чорні мішки. Били. Катували. Перші десять днів узагалі не давали їсти. Спали вони на вузесеньких лавках, на яких не те що лежати – сидіти було незручно. Батькові погрожували стратою сина, сину – смертю батька…
Через тридцять днів вони повернулися додому – виснажені, але не зломлені. Вони нікого не виказали, не підписали паперів на співпрацю з окупантами. Хіба що довелося погодитися на постачати молока із сучасної ферми їхнього господарства в окупований Крим.
Це лише одна з багатьох уже відомих історій знущань загарбників над українцями. Дехто з моїх земляків – колишніх учасників АТО, затриманих російськими нелюдами, так і не повернувся з їхніх катівень…
***
Після 24 лютого моє життя, як і життя мільйонів українців, безповоротно змінилося. Я втратила роботу. Мій чоловік і донька та її чоловік також. Із полиць магазинів буквально впродовж трьох днів зникли продукти, побутова хімія. Жителі селища ходили в пошуках круп, консервів, мила, солі, сірників… За залишками товарів шикувалися довжелезні черги похмурих, мовчазних людей. На прикладі цих черг я пояснювала своєму 14-річному сину всі безрадощі Радянського Союзу, що розвалився наприкінці 1991 року і в який нас знову хоче загнати путінський режим. У продуктових магазинах на прилавках лежали лише борошно та грубо змелена пшенична крупа, які давали на продаж місцеві фермери. Перед багатьма замаячив голод. У щедрому й хлібному Херсонському краї – голод!.. Немислимо…
Припинили працювати банкомати; пенсіонерам, які отримували пенсію через Укрпошту, вона більше не надходила, бо Херсон, і з якого приїздила інкасація, вже був окупований. Виникли проблеми з готівкою. І хоч поступово постачання товарів почало відновлюватися (почасти з окупованих територій, але здебільшого – російського виробництва, з Криму), на їх купівлю багато хто не мав коштів.
Тоді запрацювали волонтери. Вони проривалися через численні ворожі блокпости у села, везли туди надані благодійниками борошно, цукор, крупи, олію, а звідти везли іншим нужденним – картоплю, капусту, моркву, іншу городину, домашні яйця, закрутки, молоко, якими сільчани щедро ділилися із земляками.
Наприклад, 80-річна бабуся Степанида з маленького села Ясна Поляна нашої громади, котра тримає 27 кіз (!) двічі на тиждень чекала волонтерське авто, щоб віддати молоко, власноруч виготовлені сир та сметану. «Це сім’ям із дітками, таким же старикам, як я. Нехай їдять на здоровлячко», – казала вона.
А в іншому селі чоловік мішками роздавав вирощену ним картоплю: «Її можна й смажити, й варити, і вареників з картоплею наліпити!» – давав «напуття» волонтерам.
Мій 90-річний батько – пасічник, порозкладав мед у банки: «Віддайте тим, хто хворіє. І у лікарню віднесіть», – просив.
Волонтерська робота трохи відволікала від війни й мене. Відчувалася власна затребуваність, людська доброзичливість. Та невдовзі у наше селище під охороною БТРів і автоматників заїхав так званий комендант Новотроїцького, а також Чаплинського, Іванівського та Нижньосірогозького районів – росіянин. Звали його чи то Федір Прохорович, чи Прохор Федорович – уже не пригадаю. Він проводив зустріч із керівництвом та працівниками нашої громади (на той час їх ще не замінили колаборантами), фермерами, підприємцями. Людей зібралося чимало, адже всіх цікавило запитання: як жити й виживати в умовах військових реалій та окупації? Зустріч проходила в адміністративній споруді громади.
«Комендант» діловито походжав перед принишклими людьми, заклавши руки за спину, і монотонно повторював: «Здесь больше никогда не будет Украины, забудьте о ней. Теперь вы в россии и будете подчиняться нашим законам».
Він іще довго філософствував про те, як нам пощастило, що селище не довелося захоплювати силою; розхвалював російське законодавство – за його словами, значно лояльніше до громадян, ніж українське; фантазував, як розквітне наша громада після «референдуму» й приєднання до РФ.
Ненависть закипала в моїй крові. Хотілося зірватися з місця й закричати: «Геть із нашої землі! Ми були щасливі без вас! Ми – українці, були й будемо!» Та автоматники, що стояли поруч із «оратором», пильно вдивлялися в обличчя людей і готові були одразу зреагувати на бунтарів…
Цього ж дня з фасаду адмінспоруди окупанти збили Український Герб, а наш Прапор замінили на свій триколор. Над селищем практично безперестанку кружляли гелікоптери, і десь високо в небі надсадно ревіли винищувачі. Ми забули, що таке спокій…
***
Мене накрила чорна хвиля відчаю. Нестерпно боліло серце, німіли руки й ноги, очі не висихали від сліз. Я не могла спати, їсти, не хотіла вранці вставати з ліжка, закривала штори, щоб і сонячне світло не проникало в кімнату: як воно може безтурботно світити, коли таке горе в Україні?!
Я дуже вдячна своїй подрузі Світлані, котра знайшла для мене психологів-волонтерів українського походження (Тетяну з Ізраїлю, Ганну з Нідерландів), які дистанційно, по інтернету, буквально витягували мене з того важкого стресового стану. Але потім й інтернет зник…
А ще мені допомогли оговтатися мої рідні – син, чоловік. Вони були терплячими зі мною, і я відчувала свою відповідальність за них. Я поступово поверталася до звичних домашніх справ: приготування обідів, прання, обговорення планів на день. Потім пішла в бібліотеку по книжки, подивилася кілька фільмів, головний критерій відбору яких був – щоб не про війну і щоб без крові.
А окупанти продовжували свою чорну справу. Вони порозвішували російські прапори (я їх називаю ганчірками) над спорудами поліції, рятувальників, відділення Пенсійного фонду, Укрпошти, зайняли приміщення Ощадбанку.
Крім того, почали видавати всім охочим по 10 тисяч рублів в обмін на персональні дані. І за цими нечистими грошима щодня шикувалися сотні! Хоча українська влада попереджала, що ці кошти – щоб виманити паспортні дані, які окупанти мають намір використати у лже-референдумі, багатьох моїх земляків це не зупинило. Чимало з них пішли на співпрацю з окупантами, влаштувалися на роботу в «нові органи». Навіть колишні правоохоронці, які присягали на вірність Україні.
Черги вишикувалися й за російськими паспортами, їх почали видавати у відділку поліції! Дивитися на це було нестерпно. Люди, серед яких багато моїх знайомих, легко, не замислюючись, зраджували рідну землю, де народилися, де поховані їхні предки. Хотілося кричати: «Коли це Херсонщина була росією?!»
Я розчарувалася у декотрих знайомих. Із деким припинила вітатися я, дехто – зі мною, адже всі в селищі знають, що пишу патріотичні вірші, неодноразово з групою волонтерів виїжджала в зону АТО… Для колаборантів я стала токсичною. Власне, вони для мене теж.
***
Деокупації рідної Херсонщини, свого селища я дуже хотіла дочекатися вдома. Та останньою краплею і причиною мого «біженства» стала школа. Окупанти оголосили, що відтепер наші діти вчитимуться за російською програмою. «Ні, мій син точно до такої школи не піде!» – вирішила я. «А як же я вчитимусь дистанційно, якщо в нас інтернету немає?» – запитав він – відмінник, майбутній дев’ятикласник.
Саме тоді мені зателефонувала знайома – колега-журналістка і талановита поетеса Юлія Бережко-Камінська, котра виїхала до Кракова з Ірпеня ще на початку квітня, і запропонувала прибути до неї. «Тут багато українців, ми підтримуємо одне одного. А поляки до нас ставляться дуже добре, бо розуміють, яка кривава війна точиться».
І я наважилася…
Із рідного окупованого Новотроїцького до вільного Запоріжжя, де майорять такі дорогі серцю жовто-блакитні прапори, ми замість звичних чотирьох годин добиралися дванадцять. І то насправді ще дуже швидко, бо на горезвісному переїзді у Василівці – сотні машин, люди по кілька діб не можуть виїхати на підконтрольну територію. Просто наш перевізник мав уже неабиякий досвід. Та й він разом із пасажирами здригався від вибухів, що лунали десь обабіч.
Ми проїхали купу «орківських» блокпостів, де на нас дивилися підозріло й зневажливо, наставляли зброю і вимагали документи; порпалися у наших речах, перевіряли телефони…
А вночі росіяни обстріляли Запоріжжя. Потім був виснажливий переїзд у Львів, під час якого дізналися, що в потяг, який слідував за кілька годин після нашого, влучила ракета, багато жертв…
Зі Львова 15 годин їхали до Кракова.
І ось ми прибули у чарівне старовинне польське місто. Мирне, гарне, осяяне серпневим сонцем. Юля веде нас із автовокзалу на свою найману квартиру. Ми з сином розгублені, озираємося, бо наче в іншому світі опинилися. Певно, дуже помітно, що ми з України, бо в очах іще таїться страх, ще не можемо усміхатися. Розучилися…
Юля розливає в тарілки гарячий суп. Мені б нарешті розслабитися, адже я в безпеці, в казково гарному європейському місті, а в моєму серці наростає тривога: що далі? Де жити? Грошей зовсім обмаль, на скільки їх вистачить?
Та я навіть уявити собі не могла, яка фантастична зустріч чекає на мене попереду!
***
Через своїх знайомих Юлія знайшла нам квартиру. Ми йдемо на зустріч з її господарем. Його звати Мачек. Чоловік середніх років, із глибокими сірими очима і приємною усмішкою. Юля, котра вже трохи володіє польською – наш комунікатор.
– Скільки платитимемо за квартиру? – запитую з острахом у душі, бо грошима на дорогу й на перший час прожиття мені, непрацюючій уже пів року, складалися зі своїх пенсій сестра і батько.
– Ніскільки, – усміхається Мачек. – Для вас оренда безкоштовна. Завтра я завезу вам трохи продуктів і дещо з речей.
Я здивована, рада такій несподіванці. Дякую, прощаємося.
Наступного дня у новому помешканні розбираємо свої нечисленні речі (хіба в таку далеку й непросту дорогу багато візьмеш?) Аж тут приїздить Мачек. І починає заносити привезені гостинці – купу пакетів із різною їжею, одягом. Один пакет, два, три… десять! Я не розумію, що відбувається, стою і плачу, розчулена такою щедрістю. А чоловік заспокоює: «Ми знаємо, як зараз важко в Україні, тож нехай вам хоч тут буде легше».
Після його візиту ми з сином не стримуємо емоцій – радіємо горішкам і солодощам, йогуртам і десертам, яких вже давно не їли. Робимо бутерброди з ковбасою і сиром та запиваємо ароматним чаєм «від Мачека»…
А наступного ранку до нас завітала його дружина – Моніка, мініатюрна симпатична жіночка в окулярах, із акуратно зачесаним русявим волоссям. «Схожа на вчительку», – подумалося. Виявилося, вона справді вчителька за освітою!
Моніка ставить привезений із собою ноутбук поруч із моїм і ми спілкуємося за допомогою програми «Перекладач».
«Хочу допомогти оформити вашого сина до школи», – пише вона мені.
«Буду дуже вдячна!» – радію такій пропозиції.
Моніка докладно розповідає про нещодавно реформовану польську систему освіти, телефонує у секретаріати декількох довколишніх шкіл, доки ми остаточно визначаємося з навчальним закладом, і всі разом туди йдемо.
Далі нам між собою допомагає спілкуватися наш син, котрий, як і Моніка, добре володіє англійською.
У школі з легкої руки нашої добродійки все проходить просто блискуче – сина зараховують до 8-го класу. Вона радіє цьому не менше, ніж ми.
Потім ми довго вивчаємо в інтернеті, де можна отримати песель – посвідку на проживання у Польщі. Знову купа зроблених дзвінків, інформація, яку доводиться по декілька разів перевіряти, бо багато центрів для українських біженців уже закрили…
А Моніка все така ж привітна, люб’язна, терпляча, хоча на початку нашої розмови зазначила, що має двох дітей. Отже, на неї чекають удома, а вона вже пів дня з нами…
Я невтомно дякую, бо не очікувала такої щирої турботи. Дехто перед нашим від’їздом запевняв: «Нікому ми в тій Європі не потрібні! Пропадете ви там!» А ми отримали таку неймовірну увагу від надзвичайно добрих людей!
Знову мимоволі набігають сльози. Хочу приховати їх – куди там! – течуть по щоках. А Моніка, добра, хороша Моніка бере мене за руку і говорить: «Ми раді вам допомогти, нам важливо, щоб ми могли щось зробити для вас у цій складній ситуації. Україна також бореться за незалежність Польщі, ми це усвідомлюємо і дуже вдячні».
Ми радіємо, що в наших мовах багато схожих слів, усміхаємося одна одній і домовляємося, що завтра знову зустрінемося, бо ще чимало невирішених питань, із якими нам із сином складно впоратися без сторонньої допомоги. Неймовірно доброзичливе подружжя!
Я не знаю, як складеться наша подальша доля, чи надовго ми у Кракові. Та вже полюбила це місто, хоч від нашого приїзду минуло усього три дні. Тепер я знаю: тут живуть дуже добрі люди! І це враження – на все моє життя!
Краків небайдужий, Краків переживає за нас, Краків – з Україною! Доброта сильніша за будь-яке зло, світло знищує темряву. Отже, ми переможемо!
Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури
