Посестри. Часопис №47 / Ненаситність. Уривок із розділу «Візит до келії князя Базилія»
Бенц мовчав. Він теж думав приблизно так само, коли щось там у нього не виходило з його знаками. І взагалі, що буде тоді, коли безперечна система, виведена з однієї аксіоми, досконало закріпиться в ідеальному бутті? Порожнеча і нудьга закінченої і повністю автоматизованої думки. Механізми будуть досконалими, але, на жаль, їх не буде до чого застосувати. [Схоже на сучасну прозу, яка, побоюючись проблем, завмерла в чисто-стилістичних вправах людей, котрим нічого сказати]. Але це питання далекого майбутнього, а поки що є знаки і нічого, окрім них, – в них найвищий сенс. Бенц спробував пожартувати:
– Якось застосую логіку до католицьких догм, і ви побачите, що від них залишиться, отче Базилію, – нічого, крім нагромадження знаків! – Він цинічно засміявся, і цей сміх відгукнувся луною всередині нього, немов хлюпання води від кинутого в колодязь каменя.
– Саме так: тобі б усе знищувати, а не створювати. Ти – унаочнене заперечення, що існують думка і будь-яка еволюція ідей.
– Краще скам'яніла істина, аніж хибний «розвиток», який містить в собі первинну помилку. Множинність поглядів свідчить не про рух життя, а про його недосконалість. Закон ентропії понять...
– Нісенітниця. Ти зневажливо називаєш це еволюціонізмом, але це визначення можна застосувати і до твоєї сфери, адже твої поняття теж розвиваються. Ти ж стверджував, що логіка зупинилася на місці в часи Арістотеля і рушила вперед із Расселом.
– Але зупинитися мусить і саме на мені. Ви не розумієте ні логіки, ані жартів. Один індивідуум – супротивник логіки – стверджував, що треба узяти один лише знак, наприклад точку, і застосувати до нього правило: «Нічого не робити з цим знаком» – таким чином досягається досконалість. – «пожартував» Бенц (і такі бувають жарти), бажаючи наостанок будь-якою ціною помиритися. Розмова, закінчена розбіжностями, занурювала його в тривалу депресію. Та раптом він спохмурнів, осунувся, занурився в себе. Базилій розвивав далі свою думку, що вже набила всім оскому: про мінливість релігійних понять, яка їх зовсім не дискредитує.
Яка інтуїція змусила Тенґера привести сюди свого улюбленця?! Для нього самого усе це не було новим – він не раз був присутнім при таких безнадійно закручених (у геометричному сенсі) розмовах (?). Але для Ґенезипа усе почуте було винятково своєчасним. А можливо й ні – усе залежить від точки зору. Але швидше за все – перше: в день, коли маєш позбутися дитячої наївності, випробувати спочатку неприязнь до мистецтва, а потім до релігії, науки і сучасної філософії– це був, можливо, щасливий випадок. Усе залежало від майбутнього. На тлі розбіжностей двох шкіл мислення, представлених диспутантами, Ґенезип усе глибше занурювався в себе, у свій однозначний світ, свою непіддатливу аналізу, нерозгадану тваринну таємницю.
В дискусії були представлені крайнощі, тож перед ним відкривалася можливість бути посередині, можливість стати володарем істини. Неокатолицизм + символічна логіка, поділені навпіл, – одна з цих половин була тією невловимою концепцією, яку він шукав. «Нехай особисте життя з усіма його несподіваними поворотами буде функцією єдиного буття з його поняттями», – думав він, несвідомо повторюючи нездійснену мрію Геґеля. Куди ж поділася колишня система концентричних кіл із «тонкими переживаннями» в центрі – проклятий психологічний естетизм, який схилив його до літератури? Вона стала абсолютно непотрібною, здохла, розчинилася в серпанку почутої дискусії. Дозрівання Ґенезипа відбувалося з неймовірною швидкістю. Щось у нім обривалося із наростаючою швидкістю падало вниз. На дні, як причаєний павук чи поліп, чекали княгиня і проблема її останнього насичення. І всі зміни в ньому відбулися для того, щоб «підсолодити» (так, так) останні хвилини цієї зів’ялої сексуальної ненажери. Тут, у цій точці усвідомлення, в нім знову піднялася зла сила. Ні, це він їївикористовує з метою подальших змін у собі. Лише тепер зрозумів це. Ця хвилина [троє старих досвідчених чоловіків і він, нічого не розуміючий, юнак, що вступає в життя, в Людимирському лісі, в морозяну лютневу ніч; кипіння самовару князя Базилія (подарунок княгині), гудіння соснового бору], незважаючи на її статичність (усі четверо тепер сиділи мовчки), здавалося, мчить кудись, відразу в усі боки.
Тенґер у відчаї втупився своїми блакитними сліпаками в червоне полум'я лампи, що пробивалося крізь матове скло. У його погляді відбилася вся безнадійність спроб обійняти роздроблене різноманіття світу. Обійняти і задушити в смертельних обіймах, наче якесь бабське стерво. Раз у житті відчути той пекельний метафізичний оргазм у зґвалтуванні всього існуючого, хоч би навіть ціною вічного (потім) небуття. «Це відчуває кожен мерзенний кокаїніст», – подумав він із огидою. Ні, наркотики це не вихід, він не впаде так низько, щоб досягати бажаного такими «отрут’ками».
Вічно доводиться балансувати між насиченням смертю і життям,розпорошеним на випадковості (це було найжахливішим) появи нібито «непроминальних» «витворів мистецтва», – о, як же він ненавидів зараз цей вираз! Тенґер уявив собі, як якийсь украй осоружний меломан (імовірніше, багатий єврей – Тенґер був антисемітом) вслухається в його твори, поглинає його рідні звуки (яких йому не судилося ніколи почути у виконанні оркестру) і отримує від цього ще одне (разом із іншими, яких він, Тенґер, був позбавлений) задоволення!
Він був іграшкою в руках злої сили і бувпотрібний їй лише для того, щоб поповнити серію задоволень – не бідняка, такого, як він сам, а якогось (усе одно якого) «власника», що прикривається маскою загального добра чи інтересів свого класу. (Адже навіть якщо його почують по радіо натовпи слухачів у всьому світі, то зрозуміє його лише «цей» – нинішній ворог – і декілька схожих на нього – інші будуть слухати і захоплюватися винятково через снобізм... Але якби такий мерзотник з'явився зараз – о, він не був би ворогом, – довелося б махати перед ним хвостом і зворушливо скиглити). О, нещастя! Ну що ж, у робочого класу немає часу на естетичні делікатеси і немає часу привчити його до них – він існує для того лише, аби на ньому виріс цей паразит, що представляє його. Про колишні «aristos» не варто навіть говорити – вони настільки зійшли на пси, що їх не відрізнити від сірої маси світських посередностей. Можливо, вони були б кращі за цих.
Путрицид Тенґер не відчував, що перевертає все з ніг на голову у своєму мозку, деформованому художньою творчістю і життєвими невдачами. Довгі сумні солітери думок повзли вдалину, поза ті халупи і людимирські ліси. Значні «збочення» такого роду, випадково сконцентровані в одному таємному місці, можуть змінити хід історії. «З одного боку, доля людства довільна: майбутнє залежить від суми якихось зовсім необов'язкових ідей. З іншого боку – доконаний факт, велетенський, виснажливий своєю однозначністю – факт усуспільнення... Скрізь має бути одне і те ж. Незначні відхилення можуть бути, але у результаті і на планетах Альтаїр і Канопус все має бути так само, як тут – фашизм чи більшовизм – ganzgleich, égal1, всьоравно! – машина або тварина. Закон великих чисел: хаос часток в масі газу завдяки їх кількості створює точні закони, наприклад, залежність температури від тиску, – ці закони не є уявною необхідністю (те, що німці називають «denknotwendig2»). З іншого боку – також недозволені розумові експерименти, те що знову німці називають різних «unerlaubteGedankeneksperimente3» оптимістів, віруючих у зворотність суспільного розвитку, якщо йдеться про творчість у сфері думки і в мистецтві. Це рівносильно тому, щоб для пояснення спіритизму чи телепатії допустити багатовимірне існування часу, або вдатися до іншої логіки. «А може бути, десь 2×2=5», – говорять ці пани. Але якщо їм сказати: «Краще припустимо, що А не А, – вони ображаються. «Десь» позбавляє поняття визначеності, це не якийсь інший світ, а просто ідіотизм. Тоді вже краще вити, ніж оперувати поняттями – і це кінцевий висновок із Берґсона». Думка розпливалася в неосяжних просторах. Тенґер спам'ятався.
Князь Базилій мав дивне враження, наче сьогодні змарнував свою справу. Фатальним було те, що питання відродження католицизму і взагалі, питання віри були важливішими для нього тоді, коли про це говорив, ніж коли сам це переживав. Так – бути просто доброю людиною, чи хоча б людинкою, – це велике є задоволення, о, велике. Як же в тому контексті все спрощується, вигладжується, зализується, стає масним, напомадженим, духовно фальшивим – просто збіднює. Бр-р-р... Але враз приходить таке жорстоке «пікання»: палац в Пустоварні, померла дружина (це меншою мірою, та все ж...), для якої на сімнадцять років зрікся інших жінок, і вбитий син: п'ятнадцятирічний хлопець, який керував якоюсь приреченою антибільшовицькою партією фіолетових кірасирів «ЄгоВєлічєства»; потім ті місцеві історії з тією і з іншими, згасаюча краса і сила, це все «не те» і жахлива туга за минулим викручує якісь найбільш болючі нутрощі, глибоко приховані від інших, у непогано збереженому тілі. Все вже «не те», «не те»! Єдині ліки – це проклята доброта, не ясна і спокійна доброта, що дає все всім (ну, не потрібно перебільшувати) з надлишком, без ліку, а витягнута зі стиснутого від болю серця, цього старого продірявленого мішечка, напрацювався заради негідних справ; доброта нещасна, неприємна, нещира, рідкісна, як бідна каплиця на перехресті доріг, лише святково прикрашена пастухом-ідіотом, у якого немає інших радощів навіть у неділю. Щодня від самого ранку це безжально ятрить душу, а десь існує інше життя, яке вже ніколи-ніколи не буде йому доступним. «Роман» із княгинею Тікондероґа переконав його в тому, що час таких витівок для нього минув. Він втратив минулу сміливість – не належав до того типу товстих, із животиками, рум'яних і веселих людей похилого віку, які переживають другу фальшиву молодість, флером легковажності і безтурботності прикриваючи фізичну неспроможніть. Довелося відступити. Потім п'ять років відлюдництва і, якби не захоплення вірою, фальш якого відчув навіть цей безсовісний «значкіст», то невідомо, як би склалося життя. Скільки людей побувало у його скиті! Скількох він навернув до віри, скількох спокусив, скількох урятував від смерті! Безумовно, це мало «громадську» цінність і, справді, було достатнім покаянням за проступки під час служби в гвардії, але все одно «щеміло в грудях», або нижче – нищила некерована хвороблива нудьга і туга за іншим, відчутнішим завершенням життя, не в цій огидній і корисній доброті, в яку він і сам не вірив. Добре навертати до віри – погано жити наверненим до неї. Зовнішня експансія приходила на місце внутрішньої порожнечі. У кожного ксьондза є на це відповідь: «Бог посилає сумнів, щоб зміцнити віру». Але князеві Базилію цього було недостатньо. Він був страшно нещасливий. Його роздуми перервав, почавши говорити, Тенґер, і це стало тягарем для усіх – в тому числі, й для читача. (Взагалі кожен співрозмовник, висловлюючи свої думки, ховався від самого себе, аби не бачити життєвої безодні, що відкривається на кожному кроці).
– Віра в сенс життя – доля легковажних людей. Жити зі свідомістю ірраціональності буття так, немов воно раціональне, – це ще більш-менш. Це життя між самогубством і безглуздим тваринним ремиґанням. Усе значуще в житті виникло з повного відчаю і сумніву. Важливий результат – не схожий на початковий рубіж, із переконанням інших абсолютно в протилежному: очевидні індивідуальні цінності, які, у свою чергу, створюють основу для інтеграції суспільства, що робить сумніви неможливими. Але нині час тих, хто сумнівається, минув. Потрібні безглузді – зрозуміло, не в технічному сенсі – дії: робити якомога більше будь-якою ціною. Все, що ми робимо, навіть ми, – це лише різні форми маскування перед собою остаточного абсурду існування. Люди, як барани, прагнуть щастя невідання і починають знищувати своїх – сьогодні малопомітних – просвітителів, які перешкоджають цьому прагненню, не даючи натомість нічого.
Раніше вони були потрібні, щоб пробудити у бидла свідомість і дати йому можливість організуватися. Тепер вони не потрібні і можуть гинути, тим більше, що самі вони вже не тої величини, якої були колись. Так, саме існування жахливе: люди чинять зло собі й іншим, починаючи з мільйонів істот, які гинуть у нас щомиті, хоча правда, що водночас і народжуються, приречені на ті ж муки, – заради того, щоб ми могли прожити нікчемний відрізок часу.
– Немає нічого гіршого за позачасовість. Я можу вбити себе, але при думці, що мене могло взагалі не бути, мене охоплює жах, – сказав Бенц, а потім раптом істерично закричав: – Кажу вам: єдине, у що можна вірити, – це мої улюблені знаки і все, що з нихзародилося: математика, потім механіка і таке далі! Все інше – втілення невпевненості. Знаки чисті, а життя брудне і мерзотне апріорі. Тенґер правий.
– Це такий же пункт, як неокатолицизм князя Базилiя. Забитися в затишний куточок і навіяти собі крізь сльози відчаю і розчарування, що у всьому є доброта, що світ насправді добрий, але через нашу недосконалість у нім запанувало зло. Неправда! Я не говорю вже про недооцінювання моєї сірої речовини мозку і того, що гине через мене в так званій мертвій матерії, яка, врешті-решт, у кожній теоретично можливій системі є зборищем істот, що утворюють ґрунт для інших. Хоча буття нескінченне, в цьому замкнутому просторі має бути більше незначних істот, ніж значних. Окремішність існування, що не знає меж, – ось джерело фізики, що спирається на приблизність ніколи не досяжної межі порядку... – Він заплутався і не зміг до кінця висловити інтуїтивно зрозумілу йому думку.
– Залиште ви цю метафізику, це нестерпно, – перебив його Бенц. – Як ви смієте при мені нести таку маячню? Я забороняю вам думати про це, от і все. Між вашим безглуздям і теософією немає жодної різниці. Я викладу вам це ясніше, виходячи з вашого ідіотського положення, що в нескінченному просторі немає нічого, окрім живих створінь: так от, для кожного вищого ряду створінь є нижчі, такі, що утворюють для нього основу мертвої матерії, – і це можна в наближенні виразити законом у математичній формі. Але що буде з нескінченністю в онтологічному сенсі? Як виглядатимуть нескінченно малі живі істоти? І на якій основі існуватимуть вони? А що ви скажете про те, що атоми реальні, а не гіпотетичні? І електрони, і так далі – нарівні із зоряними скупченнями? Як ці системи пов'язані з усіма рядами величин? І хіба можна припустити незалежну від них будову живої матерії, що має власну структуру? Дурниці.
Тенґер гірко посміхнувся; горло перехопило, звідкись ізнизу, із глибин підійшли сльози, очі «запливли» приниженням, як кисле молоко сирваткою. Ненаситний, давно не тамований інтелектуальний апетит нестерпно душив його. Було запізно осягати усе це у вищій формі. З величезною заздрістю він дивився на Бенца, який ріс в його очах, немов губка, просякнута абсолютним знанням, негативним, правда, але абсолютним, чорт забирай! І в той же час він знав, що і воно є нічим у порівнянні з безоднею всеосяжного абсурду й невідомості, що народжується цим абсурдом.
– Та все ж я правий, – сказав він уперто. – Можливо, моя система понять недостатньо досконала, щоб однозначно і адекватно це виразити, але вона, однак, єдино правильна – вона пояснює, що відбувається насправді. Якби я довів її до кінця, більшовики мали б прийняти її як вищу форму матеріалізму – біологічний матеріалізм – вищу в порівнянні з тим, який у них офіційно визнаний. Є тільки жива матерія, різною мірою індивідуалізована і наділена свідомістю, – навіть у мікробів є почуття і певна рудиментарна індивідуальність.
Наша свідомість пов’язана з інтелектом – це вищий клас, надбудова. Нам легше уявити собі градацію верхніх, а не нижніх рядів – вона залежить від більш-менш тісного зв'язку частин організму між собою, бо клітини теж мають складну будову. Складність їх будови ми приблизним чином виражаємо за допомогою хімічних формул. – (Бенц із презирством відмахнувся) – Але, навіть якщо це не так, то ви обоє не є для мене прикладом. У вас немає розумової енергії давніх мудреців і пророків, і немає у вас інтелектуального ризику. Ви обережні, як заклопотаний своєю безпекою равлик, який ховається в мушлі, боячись, щоб його не розтоптали у безжальній боротьбі за виживання.
Я добре знаю, як було б чудово увірувати в те, що не існує нічого, крім знаків, – уся убогість життя, хоч би й вашого, пане Бенц, виглядала б тоді зовсім інакше, на мою думку. Звичайно, краще, якби ви отримали визнання. Але коли я подумаю, які небезпеки підстерігають знану людину, що прагне утриматися на досягнутому рівні, то бачу, що, мабуть, навіть краще, що ми обоє з вами перебуваємо осторонь. Напевно, ми не зазнаємо усіх радощів життя, проте, ми створюємо глибокі речі. Я не вмію бути злісним, але вмію говорити гірку правду.
– А ви, пане Базилію, якби усі повірили у ваш неопсевдокатолицизм, ви втратили б себе – не було б кого навертати у вашу віру. – (Бенц і князь сердито нахмурилися) – Знаю, що і моя музика – це самозахист від метафізичного жаху і від кошмару повсякденного існування. Але я твердо знаю: вона виростає з мене так, як разом із равликом росте мушля, разом із нею я – натуральний продукт того, що перевищує мене. Ви ж нагадуєте мені личинку жука, яка будує свою оболонку з того матеріалу, що потрапив під руку, але того ж кольору, що й оточення.
– Чим це ми схожі на оточення? – запитав зачеплений за живе князь Базилій.
– Ви нічого не знаєте про себе особисто. Я принаймні знаю, ким я є в моїй епосі. Можливо, що і те, й інше – ваші релігійність і символічна логіка – прокладають шлях для якогось МуртіБінґа, якого ви зараз зневажаєте, а через декілька днів приймете його віру як єдиний наркотик, котрий звільнить вас від вас самих. І усе це буде наслідком суспільних змін в Азії. А крім того, у ваших масках зручніше прослизнути крізь життя, рятуючи залишки індивідуального психологічного добробуту. – Тенґер говорив не зовсім серйозно, не підозрюючи, наскільки він близький до правди недалекого майбутнього.
