Посестри. Часопис №46 / Алушта вночі

Свіжішає вітрець, жарота відлягає,

Світило золоте спада на Чатирдаг,

Розбилося в скалки у нього на плечах

І гасне. Мандрівник спинився, поглядає:

 

Чорніє пасмо гір, долину ніч поймає,

Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,

І – квітів музика – солодкий ллється пах,

Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

 

Мене вколисує пітьма і тишина,–

Аж от немовби вся гойднулася колиска;

То світлий метеор блакить перетина.

 

О ноче східна! Ти – неначе одаліска,

Що поцілунками зчаровує до сну

І раптом будить знов жадобу вогняну.