Посестри. Часопис №62 / Розпач

I

Сонце ще хвилину тому

У віночку золотому

Огненний обруч котило

Над горою;

З Татрів чорні,

Як примари,

Вітер горне

І штовхає

Гомінливі хмари.

Шум лунає

Безнастанний,

І темніє видноколо;

Світ в чеканні

Бурі злої.

 

II

Хмари далі

Гуртуються жаско,

Холодно, чорно,

Сонце гасне.

У сутінках бовваніють

Вогнисті тумани,

Жбурляють відсвіт

Хмари зрадливі

На верхи мерехтливі,

Верхи німіють.

 

III

Вода сердито

Клекоче і виє, б’ється і свище,

Бризки білої піни злітають;

Каламутніє

Бистрінь і, як сокіл в польоті,

Злітає все вище,

Вліво і вправо.

Земля і трави,

Дерева рядами

На березі потопають.

 

IV

Шум ялин і худоби стогін

Несуться наперегони,

Як очманілі, дзвони.

Всюди тривога;

Зі страху майже ніхто не дише.

Птахи опустили крила.

Тільки колишеться

Високо в небі

Стогін, страшний для Бога,

Кряче низом,

Чигає;

Підлітає все ближче,

І на ялицю

Біля криниці

Сідає.

 

V

Вітер виє,

Зблисне ясно –

Знову гасне!

Присмерк чорний

Вкриє млою

Гори, прірви.

Б’є грім – і ніч чорніє,

Землю вкрили хмари сірі,

Вітер віє...

 

VI

Біля мене вдарив грім,

Оглух я, не чую,

Паду я, –

Мороз пішов по шкірі,

Німію.

Що сталось зі мною,

Не розумію...

Глухо, і небо

Зімкнулось над мною,

На відлюдді, у гробі

Хочу спокою;

Нехай якась сила

Опритомнить від грому.

Та година премила!

Іду додому...