Посестри. Часопис №45 / «Після перемоги у війні має змінитися образ нас самих». Розмова з Альбіною Поздняковою

Альбіна Позднякова– українська письменниця, журналістка, перекладачка, видавчиня і критикиня, була серед упорядників новаторської антології «120 сторінок Содому. Сучасна світова лесбі/ґей/бі література» (2009), її поетичні твори виходили в складі колективних збірок «Червоне і чорне: 100 українських поеток ХХ сторіччя» (2011), «Шоколадні вірші про кохання» (2012), а також у її власних збірках «Тяжіння» (2012) та «Смаколики» (2013). З 2012 року пані Альбіна постійно проживає у США, але час від часу приїздить на батьківщину, про яку постійно думає також у Остіні (штат Техас), місті, що стало її новим домом. Поетичний вечір за її участі відбувся у Львові 17 жовтня 2022 року.

Вже перебуваючи по різні боки Атлантичного океану, ми поговорили з Альбіною Поздняковою про новітню реальність української діаспори в Америці, про подолання історичної травми через поезію й дитячу прозу, а також про те, яким буде наступне покоління українців, що приходить у світ в умовах найбільшої війни в Європі з часів Другої світової.

В.А.: Ви зустріли 24 лютого 2022 року в себе вдома в Остіні. Розкажіть, яким був цей день для вас, чи готувалися до вторгнення заздалегідь і якою була ваша перша реакція на страшні новини того дня.

А.П.: Через велику різницю в часі ми в Америці першими побачили всі ці новини. Я телефонувала по скайпу, будила родичів, які ще спали. Власне, я була тією людиною, яка сказала їм, що починається війна... Це було трохи дивно спостерігати звідси.

Певною мірою ми очікували цього. Атмосфера якось дуже нагніталася в Америці. Перед тим ми чимало говорили про Україну. Багато людей просили про інтерв’ю, говорили про стан справ там, тобто в повітрі витало відчуття, що скоро щось почнеться, щось визріває. Ми не чекали, що це буде аж так масштабно. У мене родина у Львові. Якось здавалося, що західної частини країни це не мало торкатися, але саме 24 лютого ми побачили з усіх боків, наскільки це може бути страшний і великий конфлікт. Тоді ми всі думали: щось буде, але як це буде, що робити, ніхто цього насправді не знав.

В.А.: Із початком російсько-української війни ви активно включилися у волонтерський рух. Розкажіть про це трохи детальніше.

А.П.: Я більше займаюся культурою, але ми намагалися об’єднати всі наші волонтерські проєкти, зареєстрували в Остіні волонтерську організацію Liberty Ukraine Foundation, вона дуже активно працює зараз. Не можу сказати, що я активно волонтерила, оскільки мала чимало своїх домашніх справ, які нема кому передати. Проте я завжди намагалася допомагати з організацією різноманітних великих подій.

Від початку війни ми щодня мали мітинги. У нас з’явилася чимала група активних людей, які підтримували цю діяльність, так щоб усі заходи відбувалися регулярно, щоб нас бачили, щоби була преса і все було на хорошому рівні. За останні кілька років наша громада справді помітно виросла, тож тут усе відбувалося дуже яскраво.

Серед волонтерських проєктів ми також робили bake sales, це коли люди збираються, щось печуть і продають. Наприклад, нашу звичайну українську випічку. В Америці дуже рідко можна купити щось таке слов’янське. Люди дуже люблять автентичне, саморобне і водночас смачненьке. Тому, аби привабити більше людей, ми завжди готували щось їстівне.

Робили також концерти, поетичні читання. Оскільки в нас не так багато літераторів із України, ми запитували відомих українських письменників, чи є в них переклади англійською, щоб їх можна було почитати тут і глибше залучити людей, які дізнаються про події в Україні лише з новин, пояснити їм, що відбувається. Адже якщо на початку війни новин було багато, і вони були гучними, то пізніше їх ставало дедалі менше. Доходило до того, що нас іноді питали: «А що, війна вже закінчилася? Вас можна привітати?» Загалом новин досить мало, і якщо люди за кордоном не цікавляться, вони не мають виразної картини подій. Тому ми намагалися створити її через культуру.

Відбулися дві великі виставки картин і одна з плакатами. Ідея полягала в тому, що ми збирали плакати про війну, події    навколо війни – щоб люди бачили, про що йдеться, включалися емоційно. Я надрукувала ці плакати, вони їздили по кількох містах. Ми мали, здається, шість виставок на різних українських заходах, і плакати досі передають від місця до місця, зараз вони у Каліфорнії.

В.А.: Як реагують американці на події в Україні? Чи є зараз, після понад пів року з початку російського вторгнення, якась психологічна втома, відчуття пересиченості від новин із нашої частини світу?

А.П.: Думаю, певна втома є. Загалом ЗМІ припиняють давати багато новин. Деколи в спокійніші періоди новин майже немає: коли щось стається, наприклад, коли підірвали [Кримський – В.А.] міст, про це пишуть, але якісь дрібніші події залишаються непоміченими. Загалом звертають увагу лише на найвиразніші речі, ті, які певною мірою можуть стосуватися Америки. Але так, новин стало значно менше.

До самих подій люди ставляться по-різному. Дуже залежить від того, де спитати: в якому штаті, в якій групі людей. Залежно від цього можна отримати цілком протилежні погляди на те, що відбувається. Деякі люди щиро не зрозуміють, для чого допомагати Україні, адже Америка так далеко. Вони не бачать жодного зв’язку між двома країнами. Багато хто розуміє, що це демократія, ми захищаємо загальні принципи співіснування людей, тому треба боротися, потрібна допомога. Але кожен має свою позицію, все залежить від того, де і з ким говорити.

В.А.: Ви нещодавно відвідали Україну. Які Ваші перші враження, емоції від зустрічі з Україною під час війни? Чи було страшно під час повітряних тривог?

А.П.: Найбільше вражає те, що люди не реагують на повітряні тривоги. Ми тут [в Америці – В.А.] сидимо і трясемося за своїх рідних, кожен переживає, що з ними відбувається. Щоразу, коли з’являються сигнали тривоги чи повідомлення про те, що щось кудись упало, всі дзвонять, переживають, перевіряють. Але ось ти приїжджаєш до Львова, повітряна тривога – і в центрі міста всі гуляють. (Сміється).Такий контраст: коли ти далеко, здається, що це дуже страшно.

В.А.: Ви тоді подумали, що львів’яни – якісь особливі, хоробрі люди? Або навпаки, легковажні?

А.П.: Думаю, що справа в іншому. Просто люди звикають, якщо вони щодня перебувають у цьому вже протягом пів року. Напевно, просто перестаєш реагувати, коли це близько, коли воно весь час гуде. Знову ж таки, я думаю, що це по-різному в кожному місті. Дуже мало що влучало по Львову, лише на початку було дещо і зараз те, що пов’язане з енергетикою. Однак по цивільному населенню, по місту практично нічого не падало, тож зі свого досвіду люди не мали би боятися, оскільки тут нічого не відбувалося. Люди з інших міст поводяться інакше, сприймають це геть по-іншому, залежно від ситуації.

У Львові мені було трохи дивно звикати до цього всього, але, знову ж таки, не страшно. Це неможливо пояснити раціонально, але коли ти виходиш із друзями й біля тебе є інші люди, страх минає. Ти у своєму місті, в своєму домі, якось покладаєшся на це, а там що буде, то буде. Змінити ситуацію неможливо, доводиться якось жити в цьому.

В.А.: Чи ви готувалися до цієї поїздки, налаштовували себе психологічно? Можливо, відчували тривогу, намагалися її подолати?

А.П.: Нічого спеціально для цього я не робила... Звичайно, ми всі від початку були трохи знервовані, перебували в стані перманентної тривоги. Всі, у кого є якісь контакти, рідні, близькі в Україні. Але ця тривога теж із часом зсунулася на рівень фону, коли ти можеш працювати, жити в цьому режимі. Ми з дівчатами трохи почали робити йогу, часто збиралися з українцями, спілкувалися зі своїми, щось проговорювали. Але спеціально, мабуть, не робили нічого особливого.

У нас тепер є українська школа в Остіні. Досить багато людей приїхало останнім часом, тож ми позалучали новоприбулих учителів, вони тут учать діток, аби мати хоч якісь підробітки. Паралельно для батьків організували йогу, щоб вони могли займатися, поки чекають дітей. Мені здається, такі речі дуже допомагають.

В.А.: Чи існує підтримка для нових переселенців із боку держави, штату, культурних чи благодійних середовищ?

А.П.: Нових людей стало помітно більше, але переважно це люди, які тут мають родину або близьких друзів, тих, до кого можна приїхати. Це також люди, які перевозять свої бізнеси. Вони планували кудись переїхати і обрали Америку, приїхали сюди.

Держава допомагає дуже мало. У більшості випадків вона взагалі майже не допомагає, хіба що зі страхуванням. Зараз найбільша програма підтримки – це U4U [Uniting for Ukraine –  В.А.], у межах якої потрібно знайти спонсора, який тебе запрошує. Коли ти подаєшся, то, перебуваючи на території України, ти шукаєш людину, яка підписує документи, згідно з якими бере на тебе фінансові зобов’язання, тобто ця людина має забезпечити всі твої потреби. Очевидно, що найчастіше йдеться про родичів. Можна знайти також незнайомих людей, у нас є групи, де свої послуги пропонуть ті, хто готові приймати українців до себе в дім на період війни. Існують також благочинні організації, але переважно це все ж таки будуть родичі, оскільки вони мають взяти багато зобов’язань.

Людей побільшало, але документи цим людям роблять дуже повільно, коли вони приїжджають, у них немає жодного фінансування від держави і немає права на роботу. Доводиться чекати щонайменше кілька місяців, поки їм зроблять це право. Тому потрібно мати з собою певний запас грошей. Це не те саме, що поїхати десь ближче до Європи, адже там одразу видавали якісь кошти.

Щоб отримати хоч якісь кошти в Америці малозабезпеченим або хворим, потрібно дочекатися. Це може зайняти кілька місяців або й пів року, залежно від ситуації, від штату. Наприклад, Техас – не дуже хороший штат для цього, є ліберальніші штати, які виділяють більшу підтримку. Найчастіше можуть оплатити страхування здоров’я, а також food stamps, тобто гроші на харчування. Іноді передбачається також інше фінансування, але от житло, як і більшість необхідних речей, ти переважно маєш знаходити самостійно.

Звичайно, дуже допомагають українські громади, які останнім часом активізувалися всюди. У межах громад чи тематичних груп можна пошукати потрібні речі, попроситися пожити в когось, звернутися за допомогою, порадою.

В.А.: Поговорімо про поезію. Нещодавно відбувся ваш перший публічний виступ в Україні з 2014 року. Ви привезли нові вірші, написані вже в Америці, про що вони?

А.П.: Усі найновіші, звичайно, про війну. Це наскрізна тема. Перед тим у мене була трохи недопрацьована книжка, десь два роки тому я мала дописати її, але цього досі не вийшло зробити. Загалом це була книжка про казки, про їхній перегляд та переосмислення через наше сучасне життя, зокрема, сімейне. Тобто про сім’ю, жінку, дитину, про стосунки між чоловіком і жінкою, між дітьми й батьками, як це все вписується в канву казкових образів. Те, що я почала писати далі, трохи перегукується з попередньою роботою, можливо, згодом їх вдасться якось поєднати.

Про війну в мене там також було доволі багато, але я мала на увазі передусім Другу світову, оскільки ми разом із сім’єю переживали її досить глибоко. Я вивчала її, багато про неї писала. Однак тепер ця війна плавно перейшла в нашу теперішню, і вже не видно, де її межі. Війна в Україні – це якесь тотальне явище, на покоління назад від нас і вперед. Думаю, проживання цієї війни, цих досвідів займе ще декілька поколінь.

В.А.: Чи бачите ви сенс у паралелях між тим, що пережили наші предки у ХХ столітті, й тим, що відбувається на наших очах зараз?

А.П.: Думаю, що так, адже ми весь час ходимо якимись циклами історії. Якби ми чогось навчилися від історичних подій, що вже відбулися одне чи два покоління тому, то можливо, ми мали б зараз  іншу ситуацію. Але ми багато що повторюємо весь час, особливо в стосунках із росією. Від них тяжко відірватися, адже це сусід, від якого неможливо переїхати, відсунутися. Дуже складно, коли в сім’ї, наприклад, є один аб’юзер і на тебе хтось постійно тисне, і ніби стосунки нормальні, а ніби й не дуже. Водночас усі довкола вважають, що все в порядку, але ти зсередини знаєш, що це недобре. Натомість ти не маєш способів цілковито розірвати ці стосунки.

Думаю, є дуже багато речей сьогодні, які можна порівнювати з тим, що відбувалося під час Другої світової, з тим, як було в УПА чи ще перед тим... Усі ці ситуації були достатньо схожими.

В.А.: Як вирватися з цього зачарованого кола? Можливо, прийдешні покоління стануть нашою надією на його подолання?

А.П.: Надія є завжди, але чи спрацює це так? Ми маємо дуже виразний образ жертви, з цього потрібно виходити. Треба відчути себе сильними. Думаю, що ця війна буде хорошим прикладом, хорошим стартом чогось нового й сильнішого в нашій країні. Але вона має колись закінчитися, Україна має виграти її. Інакше це означатиме тотальну несправедливість у світі. Врешті-решт, світ нам дуже допомагає зараз.

Якщо ми виграємо цю війну, то має змінитися образ нас самих. Багато говорили про «другу армію світу»... Це наша Україна має почуватися як друга армія світу (чи, принаймні, одна з найкращих)! Повинна бути гордість за себе, за свою мову, історію, культуру, за нашу країну, за те, що ми можемо робити і якими ми є. Поки ми не будемо цим пишатися, немає шансів на те, що ми вийдемо з цих кіл. Зараз це все працює гарно, якби ми тільки об’єднувалися далі, не сварилися між собою й виводили з цього якийсь один спільний дискурс, це було б цілком правильно. Треба лише перемогти росію. (Сміється).

В.А.: Яка роль поета, поетичного слова в цих процесах? Чи ви як поетка й волонтерка вірите в дієвість поезії в часи екзистенційних викликів для всього суспільства?

А.П.: Я вірю в дієвість будь-якого слова, не обов’язково поетичного. Ми можемо працювати в різних сферах, збирати кошти, влаштовувати концерти чи робити медитацію – але коли ти надихаєш людей, коли збираєш їх навколо себе, це завжди якоюсь мірою працює. У тебе завжди є певна група людей, яка почує і якій від цього стане краще. Люди будуть відчувати, що вони щось роблять для того, аби Україна перемогла. Дуже важливо, щоб ми збиралися з різних приводів: комусь підходять вірші, хтось хоче випити пива чи сходити на концерт. Але ми всі маємо знайти ці зачіпки, ці шляхи говоріння про нашу країну, маємо допомагати одне одному та Україні вийти з цієї ситуації.

Через тексти це зазвичай теж непогано працює. Ми намагалися в кожен великий захід, який влаштовували тут, додавати потрохи чогось поетичного. Це не зовсім гарно звучить у перекладах, але завжди є надія, що воно доходить бодай до когось, що десь зустрінуться люди, які почують голоси з України.

В.А.: Вірші, які ви написали з початку повномасштабного вторгнення, складаються в цикл, збірку чи в певну тематичну, хронологічну єдність?

А.П.: Думаю, що так, але про це рано говорити, їх ще напишеться більше. Сподіваюся, це буде щось окреме за період війни.

В.А.: Протягом останніх років ви також займалися перекладами, зокрема романів Вірджинії Вулф, інших авторів. Чи плануєте продовжити цю діяльність, чи вважаєте її нагальною зараз?

Я займалася цим доволі давно, ще коли мешкала в Україні і в перші роки після приїзду сюди. Зараз до перекладів не доходять руки, я б хотіла ними зайнятися, але якось забагато поточних справ.

Наразі в мене більший пріоритет щодо освітніх проєктів, ми працюємо з дітками й дорослими, які хочуть вивчати українську мову. Зокрема, у нас є онлайн-школа української мови, різноманітні гуртки, до яких ми залучаємо викладачів з України, тих людей, які хочуть викладати тут. Довкола цього збирається багато різних людей. Цього року приходять також американці, часто це ті, в кого чоловік чи дружина з України, або ті, хто має всиновлених українських дітей. Ці люди хочуть вивчити їхню мову. Але іноді приходять люди без жодних сімейних зв’язків із Україною, вони просто їй симпатизують, хочуть вчити мову, цікавляться культурою. Це дуже приємно.

Мрію організувати максимально широкий доступ для охочих учитися. Мені також хотілося би працювати над літературою для дітей, щоб наше наступне покоління мало основу для власного бачення української історії, літератури. Щоб їм було легше й радісніше в це входити, не так, як це відбувалося у нас в умовах суцільного ворогування між українським та російським. У нас тут майже немає нічого російського, радше потрібно перемагати англійську мову, її багато, дітки хочуть говорити нею між собою. Але ми хочемо, щоб український контент, який ми даємо їм, був класним, якісним, доступним для молодого покоління.

Повертаючись до перекладів, зазначу, що сьогодні мене найбільше турбує, щоб наші українські тексти перекладалися іншими мовами. Я зі своїми знайомими теж трохи займалася цим тут, але хотілось би передавати більше наших голосів назовні.

В.А.: Яких українських авторів, на вашу думку, передусім важливо перекласти англійською?

А.П.: Багато кого потрібно перекласти. Наприклад, у Люби Якимчук, яка зараз їздить Америкою, є вже декілька перекладених текстів. Також виходить поетична книжка Катерини Калитко, це теж якісна поезія, в якій багато про війну. Загалом робиться багато, але хочеться більше текстів тих, хто воює, текстів із різних регіонів, так щоб ми могли добре проілюструвати те, що в нас відбувалося й відбувається зараз.

В.А.: Коли закінчиться війна, згідно з вашими відчуттями, поетичною інтуїцією?

А.П.: Не можу сказати напевно, але думаю, що вона триватиме ще довго. Видається, ніби все йде в доброму руслі, але це займе досить багато часу.

В.А.: Що б ви хотіли зробити в перший день після перемоги України та завершення війни?

А.П.: Передусім я хотіла б знову приїхати додому, це найперше. (Сміється).Я також хотіла б мати якісь приводи повертатися, можливо, бізнес, аби приїздити часто. Не тільки видавничий бізнес, адже з нього не проживеш. (Сміється).Можливо, щось інше.