Посестри. Часопис №30 / Чернiгiв-2022. Вiйна цивiльними очима (закінчення)

[…]

Розділ 32 

У будівлі художнього салону Яна орендувала офіс під свій косметичний бізнес. Коли вона побачила перше попадання, їй стало страшенно зле. Вдруге вона бачила російський літак, як із нього падає ракета, як летить до неї... Ракета впала за двісті метрів від Яни, радіус ураження півтора кілометри. Що Яну врятувало від осколків, вона на знає. Від вибуху впала на бите скло. Вона була ціла, але руки – у крові.

У блокаду Яна опікувалася лише військовими. Для блокадного міста військові – пріоритет. Вона жила у волонтерському центрі й працювала до запаморочення. Вона нікому не давала своєї адреси і каже, що це її врятувало.

Кілька центрів було в школах – там годували цивільних, давали притулок тим, хто втратив житло, роздавали гуманітарку, люди передавали, де отримати допомогу і... З тридцяти п'яти шкіл Чернігова прямим влучанням розбито двадцять сім.

Було чотири дні, коли не мали, чим годувати військових. Знайшли корм для тварин – курячі кісточки. Це варилося і називалося супом.

– Що, сонце, всрався? Але не вмер!!! – втішала Яна тих, хто пройшов страхіття.

– Не треба до нас приходити помагати, ви зайві роти, нам іще вас годувати, – казала вона тим, хто не пристав до  волонтерської команди за попередні роки.

Яна щиро дякувала всім цивільним, що виїхали з Чернігова, не споживали ресурсів, не просили допомоги і не наражали себе на небезпеку.

Губернатор на своїй сторінці виставив телефон Яни, щоб люди зверталися до волонтерського центру. Телефон розривався, тисячі дзвінків, вайбер, телеграм, роботу зірвано, телефон зламався. Вона звернулася до губернатора прибрати номер, не завантажувати її цивільними, бо вона опікується військовими. Губернатор проігнорував її вимогу. Тільки через гарячу лінію державної влади це питання вдалося вирішити.

– Але ж ви волонтерка, чому відмовляєтеся допомагати людям? – з’ясовували у неї.

– Я психологиня, як мені провадити терапію під час безперервних дзвінків?

– Але ж ви можете нагодувати?

– В мене немає транспорту, броніка і їжа лише для військових, – відповідала Яна. Тільки тоді дзвінки потроху зникли і припинили відволікати від роботи.

– Чи продавали гуманітарку в Чернігові? Ні! Єдиний випадок, коли чоловік в очікуванні голоду й катастрофи нагріб собі багато додому, навіть попсувалося багато. Але він не продавав. Просто його психіка на тлі родинних історій про Голодомор і війни із цією новою повномасштабною війною просто не впоралась і зламалася.

Це було неймовірно, як серед такого пекла й перевтоми Яна ще встигала постити свої фото в українському віночку для підняття духу.

Розділ 33 

Наталя їздила в АТО разом із Яною. Їх так і називали – Яна Велика і Наталя Маленька. Ще з ними була Свєта Руда, усі психологині. Коли вони потрапили під «гради» і навколо горіла земля, чоловіки хвилювалися, що дівчата злякаються, але скажені дівчата сплеснули руками: «Як крааасиивоо!»

Усі сумно поглядали в бік мосту. Постові не мали жодного шансу вижити. Але, хитаючись від пережитого, повернулися живі. Жоден не постраждав у справжньому пеклі. «Відьми!» – вирішили хлопці та зраділи такій підтримці. «Відьми» нерішучо попросили тазики випрати білизну. «Навіщо вам тазики, а йдіть-но під сосни до пральної машини», – здивувалися хлопці. Дівчата вирішили, що з них сміються: яка у лісі на війні пральна машина? Але підключена до генератора і зі шлангом з бочки машина була готова до роботи. Тоді я ще голову помию, наважилася Свєта. Помивши, серед лісу на сонці вона почала сушити руде волосся, мотаючи головою то туди, то сюди. Зачаровані хлопці водили очима за цим рудим вогнем. «Більше так не суши», – прошепотів командир. А з яких важких станів «відьми» виводили хлопців психологічними техніками, то не мені вам розповідати...

Під час блокади Наталя перетягнула родину з дачі у лісі до Чернігова, поруч із вокзалом, але було питання часу й везіння, коли його почнуть бомбити. Найменшому з трьох дітей було два рочки, тому Наталя вирішила, що цього разу в приорітеті сім’я, і продовжила надавати психологічну підтримку онлайн, поки був інтернет і зв’язок.

І от ключовий для мене момент. Така бойова Наталя каже мені: «Я вивезла дітей – і ти своїх батьків вивозь! Далі буде жах не для цивільних. Якщо твоя душа награлася в войнушки, приймай рішення, шлях знайдеться».

[…]

Евакуація

...Водій, що виходив, сідає на місце.

Тоді починається артобстріл. Бахкає десь зовсім близько. Земля здригається. Вікна гостро дзижчать на високій ноті. Це все страшніше за нічні ракети. Хтось кричить, що це небезпечно і треба йти додому, але ніхто не рухається. В цей момент в автобус влітає нерозчісана жінка із зовсім дрібним наплічником і немовлям у слінгу під грудьми.

Минуло дві години очікування, ми рушаємо. Крізь вузесеньку щілину в шторках я бачу рідний Чернігів і машини, готові приєднатися до колони. На виїзді крізь вулицю Бєлінського блимає дзвіниця Єлецького монастиря, за перехрестям – вічний паркан незрозумілої новобудови, Кавказ, Лісковиця, Троїцький над нею, дубочки, посаджені край дороги «Зеленбудом».

Все!

Автомобільний міст. Раптом ми з’їжджаємо з дороги в поле. 

Поле було восени переоране. Автобус трясло по горбах і борознах. З невідомої причини часом він круто об’їжджав щось невидиме. Назустріч нам їхали маленькі відважні машинки в Чернігів – волонтери. Вони їхали окремо, не колоною, але ніби невпинною вервечкою допомоги. Над трішки наїждженою стежкою, бо дорогою воно якось не називалося, здіймався пилок.

Першою в нашій колоні їхала чорна поліцейська машина. Шкільні автобуси за нею жовтими жуками-сонечками перевалювались через горбочки. На одному автобусі був напис «Ірпінь».

Почався близький артобстріл. Я зорієнтувалася, що не по нас, але це було так близько!!!

Мене ніби придавило.

Кішка позаду почала невпинно нявкати.

Заспокоїти тварину було неможливо. Що там моя черепаха в коробці в наплічнику, її теж трясе і вона теж це чує?

Люди налякано щось кричали, хтось із жінок і дітей плакав.

Хтось кричав, що вийде і верне до Чернігова пішки.

Діти просилися в туалет.

Хворий на шизофренію хлопець кричав матері, що через неї він зараз загине!

Водій серед цього галасу гіпнотизував землю перед автобусом, щоб простелилася рівніше.

Перший автобус застряг колесом, рипнувся, рипнувся – застряг. Інші автобуси його об’їжджали. Що там сталося, чи виїхав, чи полагодив, чи наздогнав, – не знаю. Забрати людей ті автобуси, які я бачила, не зупинялися.

Вибухи гепали в самі нерви. Час, простір набули інших якостей – то був інший нелюдський світ, для опису якого не існувало слів.

На дорозі безпорадно стояла легкова машина, навколо неї – розгублені люди. Капот був відкритий.

Вибухи пересунулися далі й раптом стихли.

Через кілька кілометрів ми виїхали на сільську дорогу. То не була звична широка, відома мені траса на Київ, яку я бачила, скільки себе пам’ятаю.

Дівчині стало зле, їй передали пакет.

Інша казала стиха мамі, що зараз впісяється.

Це почули.

В кого є ніж? В кого є ніж?

Батько поліз на саме дно наплічника і витяг складного ножа, що служив йому років сорок ще з кавказьких походів, подав.

Жінка перелила воду з півторашки в півлітрову, решту проковтнула одним великим ковтком, відрізала верх.

Дитинко, сідай у проході, ніхто не дивитиметься, сідай. Зупинятися не можна і терпіти не можна. Сідай.

[…]

Ми під’їжджали до Києва з якогось іншого боку. Шторки потроху розсовувалися. Блокпости, блокпости...

Тільки зараз я відчула страшенну спеку в автобусі й тільки зараз захотіла розстібнути тепле зимове пальто, в якому бігала в укриття. «Бий-біжи-замри» – промайнули основні шокові реакції. Отже, я була «замри» і починаю від такої себе відходити. Як же це добре!

Від Чернігова до Києва трішки більше 150 кілометрів, це півтори-дві години їзди.

МИ ЇХАЛИ ВІСІМ ГОДИН.