Посестри. Часопис №133 / Кролик із капелюха, або Невидимий цирк та інші непорозуміння. Розділ перший

Розділ  перший, 

в якому Мар'яна дивом потрапляє до рятівного потяга

і бачить підозрілого незнайомця в чорному капелюсі, котрий серед вагонної тисняви несподівано показує фокус

Мар'яна стояла у величезній залі залізничного вокзалу серед натовпу дорослих та дітей і розгублено озиралася. Пронизливо завивали сирени і все ближче й ближче чулися вибухи. Ніхто не знав, звідки від'їжджатиме евакуаційний потяг. Час від часу наполохана юрба, почувши чергову інформацію, кидалася бігти вокзальними сходамиабо відчайдушно продиралася на ескалатор, щоб потрапити на потрібний перон і вскочити до рятівного потягу.

Мар’яна та її мама Роксолана, яку найближчі родичі й друзі називали Ланою, перебігали разом з ошалілим натовпом із місця на місце. Мама і донька були дуже схожі між собою: обидві стрункі, в обох вогненно-руде кучеряве волосся, великі яскраво-зелені очі, ледь кирпаті носи та дрібні веснянки, розкидані по обличчю.

– Як мені набридла ця безглузда біганина за цим невловимим поїздом! Зрозуміло, що ми туди ніколи не потрапимо...– у відчаї думала дівчинка. Вона вже мало не засинала на бігу і почала потроху відставати від мами. В голові крутилися дивні картинки – вона перетворюється на малу мишку, білу з чорними плямами, і біжить, швидко-швидко перебираючи рожевими лапками й крутячи довгим рожевим хвостом, щоб сховатися під сходами в теплій нірці і заснути. Очі в Мар'яни почали злипатися, вона спіткнулася і мало не впала.

Але мама закричала:

– Не відставай! Тримайся за мого хвоста і нічого не бійся!

Справді, мама приладнала до своєї старенької «леопардової» куртки м'який плямистий хвостик, зроблений із такого ж матеріалу, що й куртка, тому він був майже непомітний (одягу, зробленого зі шкіри чи хутра тварин, Лана ніколи б не надягла). Дівчинка змалечку звикла триматися за цей мамин хвіст, щоб ненароком не загубитися під час усіляких велелюдних благодійних тусівок, які щороку відбувалися в екопарку врятованих тварин «Хвостатий знайда», директоркою якого була пані Роксолана Соколик.

– Більше нікуди не побіжу! Хочу стати малою й непомітною, наприклад мишею, і сховатися десь під сходами, – запхинькала Мар'яна, – тут стільки народу, що ми ніколи не проб'ємося до поїзда. І взагалі, я не хочу без тебе їхати!

Мама на мить зупинилася, пильно глянула доньці в очі, а тоді дуже серйозно сказала:

– Щодо перетворення на мишу, то я б не радила, цих дрібних гризунів уже давно прогнали з вокзалу місцеві пацюки. Це по-перше! А по-друге, ти ж знаєш – я маю бігти до екопарку, сьогодні привезуть нову партію загублених, покинутих та покалічених... сама знаєш кого. Треба приготувати всіх до евакуації. Крім нас їм зараз ніхто не допоможе – люди рятують власні життя.

Останні слова вона сказала з такою гіркотою, що у Мар'яни вмить висохли сльози, вона стріпнула головою, проганяючи сон, і, міцно вхопившись за м'який «хвостик», побігла за мамою. Вже ні на що не сподіваючись, вони перебігли до чергової платформи, на якій і справді стояв потяг, але всі вагони були забиті так, що навіть у тамбурах люди стояли, тісно притулившись одне до одного.

І тут сталося диво: коли вони дійшли до останнього вагону, до нього раптом повільно підкотили і причепили ще один – такий старий і обшарпаний, що здавалося, цей залізничний динозавр розвалиться, ледве потяг рушить. Мар'яна з мамою несподівано опинилися якраз навпроти розчинених дверей. Не розгубившись, Лана підсадила Мар'яну в тамбур і попросила провідницю, огрядну жіночку в залізничній формі, передати дівчинку на прикордонній станції Перемишль чоловікові, який по неї прийде. Той чоловік обов'язково покаже копію Мар'яниних документів, які мама йому переслала.

Раптом пані Роксолану відтіснили ті, кому не знайшлося місця в новіших вагонах, вона навіть не встигла поцілувати дочку на прощання, лише прокричала:

– На кордоні тебе зустріне пан Ґжегож Папужинський, директор місцевого притулку для тварин-безхатьків «Щасливий кундель» – так у Польщі називають безпородних собак. Коли вийдеш із вагону, тримай у руці ось цей блакитний конверт, – мама витягла з сумки і помахала великим конвертом волошкового кольору. – У твоєму рюкзачку є всі необхідні на перший час речі. І головне...

Цієї миті потяг голосно засвистів, вагон різко смикнувся, заскреготав, і якби Мар'яну не вхопила за шкірки провідниця, дівчинка випала б на платформу. Мама почала віддалятися, вона махала руками, щось кричала, але нічого не можна було розібрати. Адже кожен, хто лишався у рідному місті посеред сигналів тривоги та вибухів, хотів прокричати щось на прощання своїм найріднішим. І через це ніхто нічого так і не почув.

Зрозумівши, що потяг ось-ось набере швидкість, мама Лана, яка щоранку пробігала не менше п'яти кілометрів у сусідньому з їхнім екопарком лісі, стрімко рвонула вперед, наздогнала Мар'янин вагон і закинула крізь розчинені двері яскравий блакитний конверт просто у тамбур, де тісно притулившись одне до одного стояли ті, хто вскочили в рятівний потяг у останню хвилину.

І сталося щось неймовірне – конверт покружляв над головами пасажирів і впав просто на простягнуту долоню Мар'яни. Дівчинка швидко сховала листа у велику кишеню наплічника та почала потроху просуватися з тамбура всередину вагона. Адже тепер найголовнішим було дізнатися, що там у конверті. Однак у вагоні не лишилося жодного вільного місця, довелося притулитися в куточку біля дверей, примостивши біля ніг рюкзак, і чекати слушної нагоди, щоб відкрити конверт, де, напевно, було те «головне», про що мама так і не встигла їй розповісти.

Потяг набирав швидкість, пасажири потроху заспокоювались, молоді мами заколисували немовлят, тихо наспівуючи їм колискові й годуючи з пляшечок молочною сумішшю. Чоловіків у вагоні не було, дівчинка помітила лише кількох стареньких дідусів і багато бабусь, які намагалися вгамувати наляканих хлопців та дівчат. Але їх ніхто не слухався. Це були їхні онуки, а ще діти родичів чи знайомих, яких їм «підкинули», щоб перевезти у безпечне місце, де літаки не скидають бомби і над головами не ширяють зграї ворожих дронів. Тепер, врешті потрапивши до останнього вагону евакуаційного потягу, діти страшенно галасували. Ніби криком та шаленими витівками хотіли заглушити свій страх...

– А на мене ніхто навіть уваги не звертає, – сумно подумала дівчинка, – ніби я стала невидимкою... І раптом помітила, що за нею дуже пильно спостерігає дивний чоловік, який так само, як і вона, притулився в кутку біля дверей із протилежного боку проходу між дерев'яними лавками старого вагона.

Убраний він був у довге чорне пальто, на голову незнайомець глибоко насунув крислатий чорний капелюх, з-під якого на Мар'яну дивилися пронизливі сталево-сірі очі, а ще привертав увагу його великий, гачкуватий, як у хижого птаха, ніс.  Обома руками чоловік спирався на палицю з руків'ям у вигляді сріблистого грифона. Він ледь похитувався, ніби підлаштовуючись до стукоту вагонних коліс.

Дівчинка почала хвилюватися, тепер їй і справді хотілося стати непомітною, адже мама попереджала, ховаючи в її наплічник документи та гроші:

– Доню, стережися! Навіть під час війни можна натрапити на злодюгу чи бандита, який використовує страх і розгубленість людей, котрі тікають світ за очі. Розумієш, у тяжкі часи  хороші люди стають іще кращими, а поганці  перетворюються на справжніх монстрів, здатних на будь-який злочин.

Дівчинка крадькома глянула на підозрілого незнайомця і раптом побачила, як той блискавичним рухом скинув капелюха (при цьому виявилося, що дядько абсолютно лисий), перевернув його в повітрі, і звідти визирнула кумедна мордочка малого білого кролика. Від подиву Мар’яна на мить завмерла, а потім ніяково усміхнулася та почала озиратися, розуміючи, що фокус із кроликом може обурити змучених і наляканих пасажирів-утікачів. Проте, здавалося, ніхто не звертає уваги ні на загадкового чоловіка з кроликом у капелюсі, ні на Мар'яну.